Новели - Черемшина Марко

- Спиши мені їх і бери собі цю свіжу марфу!

Бадіки, відходячи в тюрму, топилися під директорською ласкою, як той мартовий сніг на горах:

- Аби-сте, панічку, прожили!

- Аби-сте тривали!

- Аби-сте нарік діждали!

- Аби вас, панчіку, госпідь милосердний укрив своєв небеснов ласков!..

(Нарис з гуцульського життя)

I

Хоть Купало, хоть Лопушник, але це є справедливий Іван.

Відьми вночі на раду скликає, мушками світить перед русалками, рікою вінки долів пускає, лісами любість підкидає.

Та полонинами ’д газдам присідається.

Нашіптує Іванові Шепитарюкові у стаї при ватрі на полонинці на волоськім боці.

- Зійди-ко, тезку, на ляцький бік у село ід своїй газдині, бо тот ревізор білявенький не годен через ню ні спати, ні їсти!

Шепитарюк не похочує маржину на наймита лишати:

- Як вона газдиня, то ревізорові хати не відтворит, а як вона ніхтолиця, то єї я не всокочу.

Але святий швидко перебиває:

- Не сокоти, брате, жінки та й збудешся єї, молодої. Пташка паруєся з пташков, мушка з мушков, рибка з рибков, самець у лісі з сасмичков, а ти шлюбну жінку лишив саму на подушках під джерегами та й лінуєшся єї у таке велике свято відознати? Спам’ятайся, тезку, і сідлай коня та перебіжи нічма Черемош, як ревізори муть спати, та й розвеселиш молоду жінку і мені завтра покладеш свічку на вівтарі!

Шепитарюк хмарить чоло і передумує ще раз:

«Молодиця Мочернакового роду, чей, подивится на лєнку, чей, не осоромит роду. У неї робота жде на роботу, нема коли пустим требувати. Та й коби хоть образ, а то кривоустий!

Але той ревізор не з добра наймив собі на найближчім груні хату, не з добра вечерами на гармонії грає.

Грай собі, зайдею, фартушанкам своїм, а моя газдиня твої гри не чує. А ти шо против неї?

Таже у неї цвіт у личку горит, а ти як надута кишка.

На твою кушка ту, закривлену твар не кине голубим оком моя Марічка, не покладе своєї весни під твоїми грузькими обцасами.

То годна та дужя, та красна у мене газдиня, то душя моя…

Ше тепер мені жаль, шо не зганьбив я мельничку за мою газдиню.

Насипаю я у кіш нараз мливо, а вона підсміхаєся:

- Не разуйте, Йванку, лиш питлюйте, брачіку, бо ваші гості разового хлібця в рот не возмут…

- Які гості? - питаю, а вона вже відрікає:

- Ніби ви не знаєте, таже тот присадковатий ревізор кривоустий, тот Збишко Прушковський, шо за вашою газдинею пропадає.

- Тот теребилюлька від граничарів?

- Той-той, зеленюк із Попадюкового груня.

- Я як же він пропадає?

- Каже, шо навіть аби угинув, то відбере вам вашу газдиню.

- Таж то не квітку урвати!

- А такий бараба того питає?

- А я де?

- Ви, Йванку, граєте полонинами та зимарьками на волоскім боці, а зеленюк попід вікна: добрий день, душко!

- А ви тото чули?

- Ей-га, чи лишень тото? Ти,- каже він,- молодичко, зриваєш мені очі, ріжеш моє серце. У чім,- каже,- красна квітко, ти личко своє іскупала, шо воно мене з розуму ізводит? Увесь широкий та довгий край,- каже,- я перезнав, переслідкував, а такої, як ти, не надибав. Ой, возьму я тебе,- каже,- файна квітко, та й у свій рідний край пересаджу, шо би ти там межи Прушковськими цвіла їм і мені на славу!..

- А моя шо йому відповіла?

- У личко червоніла і сміялася.

Десь та смучя мельничка серед села сидит та й усе чує, та й знає»…

Іванів вівчар Дмитро приніс овечий подій у стаю і божився, що зараз дістане від свого газди тютюну повну люльку, бо має йому щось важне сказати.

Шепитарюк став його про тоту важність допитуватись, але вівчар не пускав з себе пари, доки не учув у жмені маркотку. Тоді розповів він газді, що у явірнику здибав його тот низький кривоустий зеленюк-ревізор і казав газді переказати, що його газдиня робить завтра за його дєдю обід і хоче, аби її газда цієї ночі збіг у село до хати. Та й казав, аби газда переходив хітар Копилашевим плаєм, а він сам там буде на варті і газду миром перепустить через Черемош.

Шепитарюк ніби сварив вівчаря за тото, що його здурив і задурно вигулив жменю тютюну, але всередині був вдоволений, бо під вагою тої новини рішився поїхати конем до своєї газдині і відсвяткувати свого та й дєдевого патрона обідом і поминками за дєдеву душу, аби дєдя і сього року знав на тім світі, що доброго сина та добру невістку лишив у своїм дворі, на талані своїм.

- Однако шось мене отік спирає, але я таки збіжу долів, а ти, Митрику, пантруй ватри і трембіти!

І Шепитарюк осідлав коня, натерхав скоромою у бесагах і пропав у Коплашевім плаю…

II

Ніч срібна, найсрібніша.

Місяць везе у срібній чайці голого Купала-Івана над горганами, а зорі прижмурились із стиду й у ліси порозбігалися боками.

Небо, гей на морі піна.

А з тої піни срібна роса паде на ліси, на гори.

А з того неба Купало любість по землі сіє…

А де тота любість упаде, там білий вогонь з землі виростає.

А за тим білим вогнем темна хмарка тінь розстелює.

Бо любість одно крило біле, а друге темне має.

А як той вогонь забрів у Черемош, тоді чорна тінь із берега йому межи очі з дубельтівки плюнула.

Луснув стріл у зворі, погас вогонь у броді, розбігся смертельний гомін лісами…

Купало на небі обіздрівся і золотим пером записав котрусь душу у свої книги…

Як оком кліпнути, нетлінні нявки урвали танець над рікою, а чугайстер шпурнув арідникові плитою у його чорні ребра.

Черемош ударив скоками