Цілющий камінь - Давидов Анатолій

Вирішили викрасти дівчину в сусідів. Чому саме ЇЇ? Бо вона — чужинка, полонянка, ніхто не страждатиме й не воюватиме через неї.

— Ваша дівчина зараз у житлі Матері, — закінчив юнак. — їй заборонено виходити на люди…

Хлопці лишили біля полоненого Жига, а самі знову поповзли в полинові зарості. Тепер вони не зводили очей з Материної печери, вхід до якої було завішено ведмежою шкурою.

Чекали до сутінків. Але з печери так ніхто й не вийшов.

Повернувшись до полоненого, що зв’язаний лежав під кущем, Кер запитав його:

— Як стемніє, ти проведеш нас до Материної печери?

— А потім що?

— Викличеш ту дівчину!

Юнак погодився. Йому не хотілося вмирати через якесь там дівчисько. Проте він сказав, що до печери піде тільки Кер — не так помітно.

Ніч видалася темною, та Керові здавалося, що червоні язики полум’я здіймаються все вище й вище, освітлюючи геть усе довкола.

Хлопці нечутно обійшли сторожу. Двоє вартових, присівши на камінь, стиха про щось гомоніли. Вони навіть не обернулися, коли під ногою в Кера тріснула суха гілка.

— Не турбуйся, — прошепотів провідник. — Цим байдуже, що робиться в селищі. Там є своя сторожа. Але якщо нас помітять, ти мовчи, я говоритиму сам…

Селище спало, коли хлопці підповзли до печери Матері. При вході до печери шкури вже не було, і в глибині її Кер побачив двох сплячих: Матір роду й скоцюрблену біля неї Оле.

Кер намацав рукою камінчик, кинув у печеру. Він хотів попасти в Оле. Проте камінчик не долетів, ударився об кам’янистий виступ, упав на Матір. Та підвела голову, глянула на Оле. Дівчина спала.

Кер хотів було перебігти в печеру, проте його супутник насторожено підніс руку. Біля них з’явився високий чоловік. Він тихо наблизився до печери, підклав у вогонь сухих гілок. Вогонь весело застрибав, освітивши хлопців. Та їм пощастило: сторож не оглядаючись пішов геть.

— Пора!

Кер вскочив у печеру, хотів розбудити Оле. Та в цей час знадвору долинув невиразний гомін. Потім пролунав свист і з усіх печер почали вискакувати чоловіки: хто із списом, хто з крем’яною сокирою — усі готові до бою.

Мати не прокидалася. Боячись, що в печеру ось-ось хтось зайде, Кер сховався за кам’яний виступ. Звідси йому було видно Матір, Оле, вхід до печери.

Та надворі чулися голоси, тупотіння ніг, а в печеру ніхто не заходив. Раптом пролунали вигуки, що вимагали чиєїсь смерті. Кого спіймали охоронці?

Цієї миті до печери вбіг юнак і прошепотів:

— Чого ж не забираєш дівчини? Мати спить…

— А якщо сюди прийдуть?

— Сюди ніхто не прийде. Коли Мати спить, її не турбують.

— А що там скоїлося? Кого упіймали?

— Мабуть, хтось із ваших попався…

Кер обережно розбудив Оле, і всі троє непомітно залишили печеру Матері. Ті, що були біля вогнища, вже розмахували сокирами, готуючись до танку перемоги над полоненим. Великий мисливець, що стояв на горбку, стримував їх. Але юрмисько розпалювалося ще дужче. Аж коли полум’я спалахнуло яскравіше й освітило весь натовп, Великий мисливець опустив свою сокиру. Голоси стихли, натовп розступився, і до вогнища притягли Жига.

Кер міг тільки здогадуватися, як той попав у полон. Йому було жаль Жига. Сміливий хлопець. Але гаятись не можна!

Під войовничі вигуки на голову Жига опустилось з десяток сокир… Тіло його кинули у вогонь.

…Кер та Оле, а разом з ними й Тот довго никали навколо жител "свого" роду. Що їм робити? Йти в селище? Хто ж добровільно повернеться в полон?! Та й що вони скажуть, коли Мати запитає про Жига? Податися до своїх? А що вони скажуть рідній Матері про Цілющий камінь, по який пішли?

Кер подивився на зморену Оле, на її подряпані ноги.

Чи витримає вона далеку дорогу? Адже й рана ще не зовсім загоїлася.

Оле ніби вгадала його думки. Притулившись до хлопця, запально мовила:

— Додому, тільки додому!

— А як же бути з Цілющим каменем? — запитав Кер чи то себе, чи то Оле. — Без нього нас не приймуть… Тот, — покликав перегодя. — Зараз я проникну в селище і заберу свої речі, а після того ми з Оле покинемо вас. Щоб ти не зчиняв тривоги, я зв’яжу тебе. Коли ж повернуся — відпущу. Обіцяю!

Залишивши Оле з Тотом у ліщинових заростях, Кер нагинці попрошкував до селища. Йому треба було до Материнського житла. Там лежав їхній Цілющий камінь.

Чоловіки якраз готувалися до полювання. Вони зібралися біля Жертовного каменя, обступили купу оленячих рогів і застрибали в танку. Тільки-но мисливці рушили, Кер наблизився до селища. Він не зводив очей з Материнського житла. Ось звідти вийшла Мати з Аєю й попрямували до річки.

Кер тінню майнув до житла, швидко знайшов під шкурою, на якій спала Оле, невелику грудку. Прихопивши на ходу спис, хлопець чимдуж подався з селища.

Оле, не дочекавшись Кера, заснула. Дрімав і бранець. Дівчина спала так міцно, що навіть не відчула, як Кер погладив її припухле від тривалих ридань обличчя. Прокинулася, аж коли хлопець поторсав її за плече.

Тот, глянувши на зброю в руках Кера, злякався. Але Кер швидко розв’язав його і відпустив.

— Час і нам додому! — Кер показав Оле Цілющий камінь, і вони рушили в дорогу.

Йшли довго: день і ніч, день і ніч, а тоді ще день і ніч. Нарешті густі чагарі розступилися й почався старий ялиновий ліс. По пухкій глиці ступалося легше, але дуже допікав голод.

Ночувати зібралися під ялиною. Проте заснути не вдалося. Неподалік почулося хрюкання.

— Свині! — здогадався Кер. — Мерщій на дерево!

Вепри підійшли до ялини численним виводком. Старі рили землю, а смугасті поросята, бавлячись, штурхали один одного. Кер стиснув в одній руці списа, а другою міцно вчепився за гілку. На мить завагався — чи піде звідси виводок, якщо він уб’є порося? На ялинку свині не полізуть, але підрити й повалити дерево можуть. Що його робити?. Дуже-бо хочеться їсти! А, будь-що-будь — і Кер метнув списа. Порося кувікнуло й упало. На щастя, старі вепри, покрюкуючи, посунули в болотяні чагарі.

Кер перший зістрибнув на землю. Хутко розпотрошив порося, зв’язав корою передні й задні ноги, просунув між ними спис і кивнув Оле, щоб якомога швидше тікати звідси.

…Залишок ночі провели на дереві. Це була напівповалена ялинка з густою ошатною кроною. Можна було б влаштуватися й під нею, але запах поросятини міг привернути небажаних гостей. Зрубуючи нижнє гілля, Кер вимостив повище від землі м’яку і зручну постіль. Прив’язавшись до стовбура, вони заснули.

Розбудили їх собаки. Кер схопився, глянув униз.

— Тікаймо! — сказав він Оле. — Ось-ось сюди прийдуть мисливці. Тоді нам ніколи не повернутися до рідного племені.

Вони стрибнули вниз і, відбиваючись від собак списами, кинулися в лісову гущавину. Але тут їх зненацька повалили на землю важкі удари.

Як довго вони були непритомні, ні хлопець, ні дівчина не знали. Отямилися біля великого багаття. Кер не повірив своїм очам — над ним стояла його Мати. Він радісно закричав, але підвестися не міг. Ноги й руки не слухалися, голова була важка, ніби камінь.

Йому піднесли води. Жадібно випивши мало не повний череп, хлопець віддав його Румові.

— Ось він, Цілющий камінь… — схвильовано мовив Кер і поклав невелику грудочку до ніг Матері.

Освітлюючи радісні обличчя, вогнище спалахнуло ще дужче. Люди бралися за руки й заходили у танок переможців.