Цілющий камінь - Давидов Анатолій

І навіщо пішли навпростець? А що як заблукали?"

Хлопець часто видирався на високі дерева, сподіваючись нарешті побачити голубінь рідної річки, але, крім безкрайньої зелені лісу, нічого не було видно.

Якось знесилені мандрівники вийшли на чималу, порослу різнотрав’ям галявину. Нашвидку поїли й попадали в траву. Сон зморив їх, і ні Кер, ні Оле не подбали про безпеку. А саме в цей час на галявині з’явилися мисливці, озброєні довгими списами з гострими крем’яними наконечниками, й одразу ж оточили їх. Коли Кер підхопився, щоб утекти, дужий удар збив його з ніг.

Прийшовши до тями, Кер підвів голову. Тільки тепер він розгледів високих, смаглявих чоловіків у дивному вбранні — довгих козячих шкурах з вирізами для голови й рук. На ногах у них були заячі шкурки.

"Так ось чому я не почув їх, — здогадався. — Що ж тепер робити? Де Оле?"

Злякана Оле стояла віддалік.

— Тікай! — гукнув їй Кер, рвонувшись до списа. Але на голову йому знову опустився важкий кулак. Оле кинулася до кущів, та враз, ніби спіткнувшись, упала — її наздогнала стріла.

…Полонених вели довго. Рана на нозі кровоточила, й Оле зовсім знесилилась. Нападники на те не зважали, підштовхували її списом, аби ступала швидше. Керові боляче було дивитися на знущання, але що він міг заподіяти: руки його міцно зв’язано.

Невдовзі вони вийшли на широкий луг. Ноги Кера й Оле, зранені об каміння та жорстку лісову траву, ступили на прохолодний килим м’якого різнотрав’я. Де-не-де росли кущі верболозу, густо обплетені ожиною. Мучила спрага, але полонені не насмілилися просити мисливців, щоб дозволили зірвати хоч по ягоді.

Проминувши вільхові зарості, Кер і Оле побачили житла, обтягнуті шкурами. Назустріч їм вибігла дітвора. Загавкали собаки. Один із них мало не вп’явся Керові в ногу, та мисливець, який ішов поруч, прогнав його.

Кер і раніше бачив собак. На них полювали люди його роду. Якось ще малим йому вдалося навіть приручити цуценя, та потім воно десь поділося.

Підвівши полонених до вогнища, довкола якого сиділо кілька чоловіків і жінок, мисливці опустилися на коліна. Один з чоловіків, дуже схожий на Нута, жестами показав, щоб полонені також стали навколішки. Кер і Оле підкорилися. Мабуть, це сподобалося господарям, бо вони про щось заговорили між собою, схвально киваючи головами. Через якийсь час мисливці підвелися, склали докупи списи й пішли. Біля багаття лишився тільки схожий на Нута сивий чоловік і дві жінки. Обличчя їхні були розмальовані охрою, темно-червоні смуги сягали аж до очей, що робило їх розкосими, хижими. Жінки прискіпливо оглядали Оле, а та боялася поворухнутись, так боліла набрякла нога. Старша з них підійшла до Оле, помацала ногу й щось сказала молодшій. Та хутко принесла в собачому черепі якусь мазь. Жінки перев’язали рану й повели Оле в житло, прикрашене, як і житло Керової матері, бивнями мамонтів.

Кер лишився біля вогню. Тим часом сивий чоловік звільнив його затерплі руки, кинувши розрізане реміняччя у вогонь.

Смеркало. Кер почав дрімати. Раптом хтось штовхнув його в спину. Кер схопився, чекаючи нової біди, але побачив перед собою двох хлопчаків, які усміхалися й простягали йому шмат смаженого м’яса.

Поки Кер ласував м’ясом, хлопчаки мовчки сиділи біля нього. Та як тільки він утер рота, показали жестами, що Кер мусить іти за ними.

Спали просто неба на розстелених шкурах. Над ними мріли зорі, шуміли вільхи, літали кажани. У верболозах гелготіли дикі гуси, сполохані нічним звіром.

Кер заснув одразу. Йому снилася Мати роду, старий Ор, добрий Нут, друзі-однолітки. З Оле він бродив понад річкою, ловив рибу, полював на печерного лева. Аж коли хижак кинувся на нього, Кер проснувся.

Довкола ніби вимерло все. Тільки біля вогнища бовваніла постать сивого чоловіка та зрідка перегукувалися вартові…

Уранці Кер міг краще роздивитися селище. Було тут усього кілька жител, що стояли неподалік одне від одного. В центрі, на підвищенні, — житло Матері роду. Воно було набагато більше, ніж інші, і мало майстерніше покриття. Кер помітив, що шкури тут лежали не довільно, як у них, а кріпилися з допомогою черепів, лози й оленячих рогів. Власне, шкури накладали на міцний каркас із бивнів мамонтів та жердин, знадвору їх притискували довгими лозинами, вставленими у ведмежі черепи, а вгорі скріплювали міцною корою. Шкури були різні: оленячі, ведмежі, із зубрів та коней. Вхід до житла прикрашав розмальований охрою череп вовка. Всередині помешкання виднілися два черепи мамонтів, теж розмальовані охрою.

Підійшовши ближче, Кер побачив біля черепів Аю, так звали молоду жінку, яка перев’язувала рану Оле.

Вона стояла навколішках, здіймала догори руки й вигукувала якісь слова. Кер нечутко ступив кілька кроків убік, знаючи, що чужі сповіді — то великі таємниці, за які можна заплатити життям.

Потім він сидів над самісінькою річкою, берег якої поріс верболозом, очеретом і лепехою. Неподалік у заводі баблялися вчорашні його кривдники. Помітивши Кера, вони покликали його до себе. Жестами показали, щоб хлопець зайшов з боку річки й збовтував ногами воду.

Кер зрозумів: вони полюють на хохулю. Згодом і сам побачив невеличкого звірка, що шугонув до берега, де була його нора. Та спис наздогнав тварину. Мисливці зраділи здобичі й рушили до жител. Кер хотів було залишитись, щоб помити в річці ноги, але один з мисливців пригрозив йому: мовляв, якщо збираєшся втекти, спис дожене й на середині річки.

Біля вогнища зібралася уся людність селища. Кремезний мисливець витісував із каменя ножа, довго тримав його над вогнем.

З ближнього житла чулися схвильовані голоси, стогін. Підійшовши туди, Кер побачив на долівці розпластаного юнака. З голови йому цебеніла кров. Сивий чоловік, що стеріг вогонь, обережно пробрав волосся на голові юнака, взяв у мисливця крем’яний ніж і обрізав волосся довкола рани. Відтак став длубатися в рані кістяною голкою. Потім тим же ножем зробив рану ще більшою, видалив кілька дрібних уламків черепа й, приклавши листочки якихось рослин та сухого моху, обв’язав голову заячими шкурками. Ножа і голку чоловік кинув у вогонь.

Кер дивився на все це з острахом.

Тим часом жінки принесли два пласких камені, розтерли якісь зерна і зсипали в мамонтів череп. Тоді підлили води, густо замішали й виклали на розпечений плаский камінь. На камені швидко утворився тонкий жовтуватий корж. Одна з жінок відламала шматочок, подала Керові. Гірке й гаряче, їдло це спочатку не сподобалося хлопцеві. Та виплюнути він побоявся. Коли ж пожував, місиво стало солодким і смачним.

Неспокійно спав Кер і другу ніч. Снилося йому, що з пораненою головою лежить не мисливець, а Оле, і що Мати роду збирається відрізати їй коси, а красуня Ая допомогає їй у цьому. В нестямі Кер кричав:

— Не чіпайте, не чіпайте дівчини!.

Розбудила Ая. З її жестів Кер зрозумів: його кличе Оле.

Оле лихоманило. Опухла нога набрала малинового кольору, губи пошерхли, очі були заплющені.

У відчаї Кер гарячково думав, чим допомогти дівчині.

До житла ввійшов сивий чоловік. У руках він тримав невеличкий череп з якоюсь рідиною. Схилившись над хворою, дав їй напитися. По якійсь хвилі дівчина розкрила очі.

— Кер, — мовили її спраглі вуста, — не кидай мене. — І очі знову заплющилися.

Кер сидів біля хворої, проклинаючи день, коли їх полонили. Біля житла хлопчики по черзі стежили за ним, аби він не втік. Але тепер вони зрозуміли: без отієї хворої він нікуди не дінеться. Отож і не докучали йому.

В селищі тим часом готувалися до полювання. Сивий чоловік намалював на товстезному пеньку голову мамонта. Зі списами в руках мисливці обступили удавану жертву, пішли в танок. Хлопчаки утворили друге коло, в яке втягли й Кера.

Аж ось сивий пронизливо заверещав, малеча розбіглася, а дорослі почали вціляти списами в розмальованого пенька. Тільки один не поцілив. Він тут же вийшов з гурту, побіг до сивого й упав навколішки. Старий з силою ввігнав біля нього списа й, пританцьовуючи, подибав до величезного валуна, що також був размальований охрою. На валуні він намалював ще одного мамонта, тільки вже пронизаного списом, і звелів мисливцеві встати. Тепер невдасі нічого боятися: душа його була схована в камені, який мамонтові не до снаги.

Після того мисливці вирушили на полювання. А за ними і Кер з підлітками.

Йшли недовго. Зупинилися, коли ватажок підняв над головою короткого товстого списа. Поділивши мисливців на дві груш, він наказав заганяти звіра в ущелину.

Мамонти паслися над самісінькою кручею. Величезний, з довгими бивнями самець, дві самки і маля. Це були останні мамонти в цій місцині. Поселившись тут, люди винищили численне колись стадо. Влаштовуючи пастки, мисливці ніколи не поверталися без здобичі.

Цього разу пастка була неподалік від селища, де пролягали глибокі урвища, в які лячно було глянути навіть дорослому. Ті урвища у найбільшу спеку дихали холодом та вологою. Один з мисливців — Аїн чоловік — якось провалився крізь землю. Його шукали й натрапили на підземну річку. А ще побачили там багато кісток звірів. Та одне з проваль було неглибоке, і мисливці часто використовували його як пастку. Кер навіть не помітив її, добре замаскованої верболозом.

Мамонти побачили людей. Гладкий самець насторожено повів головою, задер рожевого хобота і заревів, подаючи сигнал тривоги.

Мисливці обступили стадо з трьох боків. Хлопчаки-нагоничі кричали, били палицями об палиці. І мамонти рушили до селища. Нараз самець спіткнувся й провалився передніми ногами в прикриту гіллям яму. З ревом він намагався вибратися з пастки, а тим часом в нього летіли списи, каміння.

Та ось звір видерся з ями й кинувся на людей. Кер завмер од страху. Він бачив, як той підтоптав хлопчину, як хоботом дотягнувся до одного з мисливців і швиргонув його через себе. Коли звір уже був за кілька кроків од Кера, хлопець метнув списа.

То був кидок, гідний справжнього мисливця — в око звіра. Мамонт несамовито заревів, затупцював на місці. Це дало змогу мисливцям нанести смертельні удари. Заюшений кров’ю мамонт знесилено впав на землю.

Переконавшись, що звір мертвий, мисливці стали в коло й затанцювали. Кер також стрибав з радощів. Коли ж ділили тушу, йому дісталося серце — найбільша із нагород за сміливість на полюванні.

Кер узяв серце в руки, потім поклав його на траву й порізав на маленькі шматочки — на всіх.

Це подивувало мисливців.