Смерть Макарихи - Яновська Любов
А тим часом зібралися жіночки над тілом сидіти. Сидять, як оце, поздоров боже нас, ми сидимо, та не добром новопреставлену поминають, а все лихим словом. Одна каже: "Вона мій четвертак на той світ занесла", а друга: "Вона мені борошна не віддала", а третя: "Вона мене так і так лаяла". А душа вдовиці близенько літає, до самих жіночок припадає й хоче сказати їм: "Вибачайте, сестриці! Вибачайте, сусідочки! Не було в мене четвертака ні борошенця, не було в мене і зла на серці, як я вас лаяла,— то все горе та недостатки призводили мене і чуже добро заживати, і лихе слово казати", та не може. Вилася душа сердешна, вилася, та й стала знову янгола прохати: "Одпусти мене, янголе господень, на небо: я ж і смерті затим у бога прохала, щоб мені від людей одійти подалі".— "Не прийшов час твій!" — мовив їй удруге янгол і не пустив із хати. Стала душа знову літати та жіночу розмову слухати, а жіночки-сусідочки одно судять, одно судять...
Ще дужче застогнала душа, аж об сволок з досади б'ється, а далі пролетіла за пазуху, сіла біля самого серця свого мертвого тіла та й замовкла. І такий жаль узяв господнього посланика, що він схилився над тілом удовиці та й сам заплакав. Кинулися жіночки до тіла — аж воно все сльозами обмочене. Та й не висохли ті сльози, поки й поховали: так янгольськими сльозами окроплену вдовицю і в труну поклали
— Не судіть, і несудимі будете! — додала до цього оповідання Христя.
— Хіба я її судила? — обізвалася з серцем сліпенька бабуся.
— Авжеж судила! — мовила Мотря.
— Дивись ти — ще заведуться спориться! Хай краще нам бабуся ще що розкажуть. Я ось зроду в Києві не була, а там же, кажуть, хороше! Чи ви й цей рік були у печерях? — звернулася до богомільної бабусі Степанида.
— Як би то не була в печерях? Була і в дальніх, і в ближніх, до кожного святого підходила, до кожної труни прикладалася. І чого не наслухалася, чого не набачилася за свою подорож — за ті часи, що побувала в Києві! — І любо було слухати, як почала вона чистим, як срібло, рівним, як течія в одлогих берегах, голосом оповідати про Київ, Лавру3 кінець світу, праведників, мучеників. Перед слухачами, як на долоні, з'являлися й золоті верхи храмів божиїх, і страждання Христа, й життя праведників, і пекельні муки грішників. Мир-миру людей збиралось у Київ із різних країв, з різних земель, і ні одна звістка, ні одна новина або згадка про стародавню бувальщину, що принесла ця жива течія богомольців, не зникла з пам'яті бабусі. Хвилина бігла за хвилиною, година за годиною, та бабуся ще не переказала всього. Старшії жінки почали вже куняти, молодші посунулись ближче до бабусі, але бабуся нічого не примічала і вела свою річ усе далі.
— Ку-ку-ріку! — крикнув старий півень у сінях.
— Ку-ку-ріку! — обізвалося тонісінько десь якесь пізнє хірятко.
— Матінко! вже другі півні співають! — схопилася Мотря.
— Може, вже й душа прилітала, а ми прогледіли,— заклопоталася Степанида.
— Е, ні,— обізвалася Горпина,— я ввесь час дивилася на стіну —. не було нічого.
— То ви, мабуть, не догледіли,— мовила з докором сліпенька баба.
— Як-то можна — не догледіла? — аж образилась Горпина.— Хіба мені вперше душу стерегти? Адже як умерла Катря, то я перша примітила ляльку на стінці, а за Іваном теж устерегла муху, дарма що людей було, як у церкві.
— Та, може, вона й зовсім не прилетить? — обізвалася Христя.
^ Як-то можна? Чого б вона, хай бог милує, не прилетіла? — здивувалася Горпина.
Не схоче лялькою з'явитися, то перекинеться му м.н", а вже неодмінно прилетить сьогодні,— мовила бо-і имі.'іі.па бабуся.
Не схоче мухою — жінкою з'явиться,— додала Мотря.
Li, ні! Того, крий мати божа, царице небесна, не бути , завважила богомільна бабуся.
ЯК-ТО не буває? А Ткаченкова? Цілісінький рік, як по більше, до дітей приходила. Вийдуть,— розказувала мені сусідка Ткаченкової, божилася, що правда,— діти пранці причесані, вимиті, нагодовані: "Хто вас чесав, хто мам голівки позмивав, хто вам пирогів дав?" — питають люди дітей. "Мати приходили, чавун окропу нагріли, голівки нам шили, пирогів напекли, локшини наварили",— кажуть діти.
— Хай бог милує! Аж слухать сумно! То вже її нечиста сила з того світу таскала, а християнська душа тільки у ляльку або муху обертається, та й то прилітає на одну хвилиночку, — перепинила Мотрю Горпина.
— Ох, господи! Як-таки отієї нещасної Тетянки шкода! — несподівано зітхнула сліпенька бабуся.
— Чого її шкодувати? Чи вона на своєму віку щастя зазнала, чи вона хоч один деньок спочивала? — запитала Мотря.
— Тим-то і шкода її, що вона померла, щастя та спокою не зазнавши. Не шкода, як помре така людина, що з долею браталася — не дурно її на світ мати породила, не дурно її земля носила. А як оце ми, так як і Тетяна... для чого ми родилися, для чого живемо, та ще в муках і помираємо? — запитала Степанида Мотрю.
— Для царства небесного! — з певною вірою відповіла за Мотрю богомільна бабуся.— Бідній людині менше спокуси, менше принади — менше й гріха.
Степанида мовчки похитала головою,— вона добре пам'ятала, як брат її крав колись дерево в лісі, щоб протопити два дні не топлену хату; знала теж, що коли б на той час трапився карбованець у кишені, то він би не наважився красти,— але не насміла перечити бабусі.
— Нічого Тетяни шкодувати: згорнула білі рученьки, заплющила карі оченьки — заснула, заспокоїлася навіки.. Макара та діточок-сиріточок дуже шкода,— обізвалася вперше за всю довгу нічку баба Кузьмиха.
— Звісно, Макара дуже шкода: в один день збувся і хазяйки, і хазяйствечка,— згодилася Мотря.
— Про хазяйку малий клопіт: Столяриха — перша така, що хоч і сьогодні заміж. "Так уже,— каже,— обридло тим серпом жати, що коли б де трапився хоч поганенький косар, то пішла б заміж". На хазяйку швидше розживиться, ніж на корівку. Так же шкода тієї половенької! Наче на жаль викохав її Макар! — мовила Горпина.
— Не візьме Макар Столярихи,— обізвалася сліпенька бабуся.
Чому? — запитали жіночки.
Погана дуже та ще й косорота,— відповіла сліпенька. "~~ Ого! як прийде весна, та як гляне Макар на обмазану хату сусіда, та як побачить, що по всіх городах люди косять та сіють, тільки його хата-пустка чорніє, тільки на його городі бур'ян зеленіє, то не то Столяриху — нас радо посватає! — засміялася Степанида.
— Ти вже як ляпнеш, то й пальці знать! Наче вже за мене й поганіших нема! Подивися в воду на свою вроду! образилася бабуся.
Та я пошуткувала, вони...
Ось цитьте, жіночки! — спинила Степаниду богомільна бабуся.— Слухайте: десь муха гуде... Всі замовкли відразу та стали прислухатись.
— Не чуть нічого. То вас, мабуть, кортить кануну швид ше скуштувати,— обізвалася спросонку Кузьмиха.
— Ще б і ти почула! Тричі4об стіл носом клюнула, аж луна по хаті пішла, та ще б муху встерегла! — мовила Горпина, пильно придивляючись до кутньої стінки.
— Он-но-о муха! На канун сіла! — показала Христя.
— Погукай, Степанидо, Макара знадвору: він там гомонить із чоловіками,— мовила Горпина.
Степанида грюкнула дверима, і Одарка схопилася.
— Вставай, Сидорко! Душа неньки прилетіла; вже на кануні сидить! — стала вона будити брата.
Сидорко підвівся, почухався і знову юркнув під рядно.
— Сидорко, а Сидорко! Ненька прилетіла! Сидорко, вставай! — напів із плачем сіпала Одарка брата.
— Ось не займай, дочко, дитини,— хай йому святі янголи сняться! Іди сама сюди та подивися на душу своєї матінки ріднесенької,— звернулася до Одарки богомільна бабуся.— І рада б ненька до вас, діточок своїх, припасти, і рада б чаєчка своїх чаєняток обняти, та не її воля, не її сила. Обернулася вона мухою, прилетіла на хвилиночку, та й полетить вона знову од своїх сиріточок. Ставай, дочко, .та молися богові, щоб святі янголи їй до престолу дорогу показували, а святі арханголи за її грішну душу перед угодниками божими заступилися.
Жіночки перехрестилися, а Одарка стала поруч із бабусею бить поклони.
Увійшов Макар, за ним услід два чоловіки. Всі взяли по ложці кануну Муха перелетіла на пироги, і всі взяли ми пирогу: па яку страву сідала муха, тієї страви й починали ♦ р.і іу. Вся страва була добре приправлена, до того й час був пішій, і жіночки вечеряли смачно; Макарові ж не йшло " іолони, що він проїдає теличку, і він ледве навіть пригубив чарку.
Не журися, Макаре! Не сумуй! Не тільки світу, що V віконці: ось, дасть бог, одбудемо сороковини, то й засва-і.имо тебе. Тобі з дітьми без хазяйки не можна, а в нас " недалечко підхожа жінка: чи попрати, чи помити, чи на полі робити — за дві Тетяни вправиться,— мовила Горпина
— Тетяна, царство небесне, останніми часами зовсім не способна "до роботи була,— додала Мотря.
— Два місяці ні до холодної води... Візьметься було хату тімести, та й то не подужає,— згодився Макар.
— То ж то й є! А Столяриху кат не візьме! — завважила Горпина.
— Про Столяриху нічого й казать — добрий робітник! — підхопили чоловіки.
Макарові пригадалася низенька, гладка жінка, років сорока восьми, з маленькими, навкоси прорізаними очима, топкими, міцно зціпленими губами, великим горбатим носом,— серце його боляче защеміло, і він мимоволі тяжко аітхнув.
— Не до любові, чи що? — запитала його Мотря — Минув, серце, час перебирати, бери, яку прийдеться!
— Не піде вона за мене,— відповів хмуро Макар.
— Піде! — заспокоїли в один голос жіночки..
А муха наче прогула останні слова: затріпала криль цими, піднялася під саму стелю, загула-заплакала на всю хату, припала до голівки сонного Сидорки та й зникла навіки невідомо куди...
