Смерть Макарихи - Яновська Любов

У льоху досі огірки поцвіли, капуста загнилася, а я ж і огірочки, й капусту на одробіток брала. Ох, господи! Коли б мене хоч на один день одпустило — я б хоч у льоху поприбирала!.. Коноплі миші досі поїли. Мабуть, уже вдосвіта засвітили: прядуть жіночки, тільки я лежу.

— Напрялась на свойому віку — буде з тебе! — обізвався Макар, перевертаючись на другий бік.

— Чому ж то "буде з мене"? Може, таки я ще одужаю, може, господь сподобить мене ще яку сорочку спрясти!..

— Хіба на тому світі! — буркнув Макар і вкрився з головою, щоб не чути більше жінчиних докорів.

Але Тетяна цього не бачила: все те, що накипіло на серці за довгу хворобу, все те, що передумала, пережила вона нишком за два місяці, заворушилося тепер, закипіло, стало прохатись геть із наболілих грудей.

— Ти гаразд умієш враждувати та судити мене, а як помру та візьмеш другу жінку, то побачиш, яка з неї тобі дружина буде, дітям мати, у хазяйстві робітниця!.. Не шкодувала7^ ні здоров'я, ні спокою, щоб свого кутка діждати, а вона не схоче готового добра і зберігати... І хату, й теличку, і кожушанку придбала, а вона переведе все, розпустить, розкида, попсує, бо вона ж не знатиме й не бачитиме, як воно мені все те дійшлося...— казала Тетяна, важко переводячи дух і щохвилини стискуючи долонями розболі-лий бік.

Макар не обзивався, бо зразу заснув. Одначе Тетяна не стихала: декілька разів кашель перепиняв її річ на півслові, але, заспокоївшись трохи, вона вела свою річ далі. І чим більше казала вона, тим дужче розгоралися очі, тимбільше червоніли виски: ця остання сповідь, здавалося, не тільки не втомляла н, а навпаки — додавала животворну силу вмираючому тілу. Од докорів, од згадок про минуле життя, переповнене самими недостатками та невстанною працею, вона перейшла до сучасного становища, сміливо зазирнула у вічі майбутності. О! вона ще не помре. їй не можна ще вмирати: малі діти, нова хата, своя корівка — ні, годі й думати про смерть! Вона мусить жити, мусить зберегти від потали те, що придбала ціною свого здоров'я, працею тридцяти років, і вона зостанеться жити. їй уже й за цю ніч значно полегшало. Коли б не такий піт та не такий кашель, то вона б уже і клопоталася помаленьку. І та маленька надія на життя, що якось непримітно прокралася в серце недужої, росла з хвилини на хвилину: ще година — й Тетяна вже певна була, що одужає, що незабаром покине тверде ліжко, і знову закипить у дужих руках робота.

Нарешті, трохи заспокоєна такими думками, вона заснула.

II

Спала вона недовго: тільки що розвиднілося, хтось підійшов до її ліжка, придавив за ніс і став лапати за руки та за ноги. Вона розплющила очі. Перед нею стояла баба Горпи-на, а трохи оддалі ще декілька жінок. Важкий дух од чобіт та кожушанок, холодний вітер, що вривався в одчинені двері, причинили їй кашель, і вкрай стомлена ним Тетяна, ледве переводячи дух, одвернулась од непроханих гостей до стінки. Горпина перехилилась усім своїм худим, високим станом і зазирнула через голову у вічі хворої.

— Потягло очі, вже й земля над губами пала,— мовила вона журливо жінкам, що стояли стиха та сподівалися, що то баба Горпина скаже Руки холоднісінькі, та й сама тільки-тільки що тепла,— додала вона, скидаючи ватянку.

— Ви б їй сорочку перемінили та подушки пообтирали,— пораяла молода московка у чоботях на високих закаблуках, у голубій ватянці.

— Навіщо її тривожити? Помре, то однаково прийдеть-ся переміняти,— мовила Горпина, одначе одірвала від старої сорочки ганчірку, умочила в воду і стала обтирати окри-вавлені губи, вид та подушки. "

Тетяна застогнала.

— За вухом обітріть, підступила сліпенька на одно око баба.

— Волосся спуталося боюся, щоб не вскубнути, відповіла Горпина.

. — Та вона вже не чує; ось дайте я обітру.

— Де там не чує? Адже стогне,— мовила Горпина, в"ри г.аючи з рук сліпенької бабусі ганчірку, котру та була вже потягла до себе.

— Ось не займайте, помре, то обмиємо тоді до діла,— ааспокоїла Степанида сліпеньку бабу.

— Може, вона вже й померла? — запитала пошепки Мотря.

— Ще не вмерла, а швидко помре: раз піде теплий дух, а вдруге — холодний. Ось приступіть, кумо Христе, та подивіться,— мовила теж пошепки Горпина.

Кума Христя приложила долоню до рота хворої.

.— Ай справді: раз теплий дух, раз холодний. Помре незабаром сердешна Тетяна; коли б хоч встигла порядок який дать.

— Треба небезпремінно, щоб розпорядилася: чоловікові, діткам, хазяйствечку який порядок дала,— підхопила баба Мотря.

— Аякже, треба про все розпитатись... Тетянко, а Тетянко! Може б, ти який порядок дала? — наблизилася знову до недужої Горпина.

— Та не займайте. її!.. Бачите — лупнула очима та й знову заплющила. їй, сердешній, дихати важко, а вони про порядок клопочуться,— вкинула своє слово московка.

— У тебе поради про худобу питати, чи в кого, як помре? — накинулася на московку сліпенька баба.

— Яка там худоба? Скільки тієї худоби? — зауважила московка.

— Та вже хоч і невеличка худоба, та загорьована. Цілий вік жінка працювала — недоїдала, недопивала, та тобто тепер свою худобоньку на людську волю віддавати! — мовила Мотря.

— Що то й казати? Ми не розпитаємося, вона нам не скаже, а потім на тім світі на нас враждуватиме, що ми її добру та не знали, як лад дати,— додала Степанида.

— Тетяно, а Тетяно! — допитувала тим часом Горпина хвору,— чому ти нам не кажеш, чому поради не даєш. Порадь чоловікові: чи йому корівку держати, чи, може, продати, чи йому самому хазяйнувати, чи другої матері дітям шукати?

— Я ще не помру,— обізвалася через силу Тетяна.

— Е, куди тобі вже, сестрице, жити, коли печінки чисто потліли! — зітхнула Горпина. Тетяна одвернулась.

— Не хочеться— помирати? Що ж робити! Як прийде призначений час, то від смерті ніхто не одкупиться: ні багатого, ні бідного, ні щасливого, ні безталанного, як час його прийде, смерть не мине,— мовила Горпина.

— Може б, ще які ліки й пособили? — запитала московка.

— Які там ліки, як і на виду вже почорніла,— наче аж розсердилася сліпенька баба.

— Мала Макарові і так втрата? Ось помре жінка, то й поховать ні за віщо буде, не то що на ліки втрачатись,— мовила Степанида.

— Господня воля — от усі ліки! — додала Мотря.

— Розкажи, серденько, до діла, як Макарові жити, що йому робити без тебе? Чи продать корівку, чи, може, кожушанку, чи в касі позичити? — допитувала Горпина.

Тетяна повела рукою на піч,— там спали діти.

— Вона велить дітей збудити,— мовила московка.

— Ні, то вона так, з досади повела...

— Тш!..— стала усовіщати московка.— Жінка помирає, а вони заходились споритись.

— Кажи, Тетянко, до діла, щоб ми всі знали та твою волю уволили, щоб ти потім на чоловіка не враждувала, щоб твоя душа не печалилась, продавать корівку чи ні? — допитувала Горпина.

— Нічого не продавать...— відповіла через силу Тетяна, і дві здорові, як горох, сльозини покотилися по виду, упали на сорочку.

— Не велить нічого продавати,— підхопили жінки.

— А як звелиш чоловікові жити? Чи шукати хазяйки, як помреш, чи з дітьми самому хазяйнувати? — підступила сліпенька баба.

Тетяна знову повела рукою. Бабуся не побачила, знову запитала.

— Адже бачиш — рукою повела; тільки-тільки що не скаже: "Мені однаково: як хоче, так хай і живе, аби діток до ума довів",— відповіла за Тетяну Христя.

— Господь її милосердний зна, навіщо вона рукою повела, що в неї на думці? Коли б сказала, то було б найкраще,— завважила Мотря.

— Ох-хо-хо, царице небесна, святий Миколо, угодник божий! Чи жива наша зозулечка, а чи присвятилася бідна голівонька? — запитала увіходячи та бабуся, що вже двадцять років поспіль на богомілля ходить.— Прощай же, прощай, сестричко! Прости мене, прости нас усіх, моя горличко! Не занось гніва на нас на той світ, помолися за наші грішні душі перед престолом господнім! — мовила далі, приступаючи до ліжка Тетяни та вклоняючись навмирущій аж до самої землі.— Діточки ж мої, чаєняточка! Ви ж не думаєте й не гадаєте, яка вас, сиріток, доля чекає. Підходьте під материнське благословеніє — хай вас ненька рі/иіссенька на все добре благословить! — заклопоталася гиоуся.

Дівчина заголосила на всю хату і стала злазити з печі, а хлопець, з пирогом в одній руці і шматком книша у дру-і ііі, ще міцніше притулився до печі. Бабуся злізла на— піл, стягла хлопця з печі й поставила перед матір'ю поруч із сестрою.

— Підступися й ти, Макаре, до жінки, ти, може, найбільше винен перед своєю дружиною, хай вона тебе благословить,— звернулася бабуся до Макара, котрий саме увійшов.

Макар підійшов слухняно до лави.

— Прости мене, Тетяно! — мовив тихо Макар і вперше за всю хворобу жінки заплакав. Тільки тепер, у ці останні хвилини життя її, серце його боляче забилося, тільки тепер цілком зрозумів він, яке горе спіткало його. Не тільки слухняний, терплячий робітник, супруга у ярмі, покидає його,— єдина близька йому на всьому просторому світі людина йде від нього, і ніхто нічим уже не замістить йому того серця, що билося, боліло, раділо на протязі трохи не двадцять років спільно з його власним серцем.

— Прости мене, Тетяно! — мовив він удруге, припадаючи до жінки.

Обличчя Тетяни перекосилося, вона широко одкрила очі.

— Двері... дихати...— простогнала вона.

— Відчиніть дужче двері... Верх одтуліть! — заклопотались жінки.

— Господи, як їй, сердешній, важко дихати! — тяжко зітхнула Христя.

— Ще б не важко було, як печінки чисто потліли!..

— Благослови ж; Тетянко, діток та чоловіка! — приступила знову богомільна бабуся.— Глянь, Тетянко: дружина й діточки твої перед тобою!

Тетяна глянула на дітей...

— Благослови ж їх, галочко! — мовила ще раз бабуся, підіймаючи ослабілу руку хворої.

Тетяна з великою силою простягла далі руку й осінила невеличким хрестом голівки дітей та чоловіка. Жінки стали утирать нишком сльози.

— Ах, як же вона важко диха! Ач, наче рибина без води,— промовила Христя, зазираючи через московчине плече на Тетяну.

— То вона вже кінчається...

— Ох, пропустіть мене — я боюся! — кинулася московка до дверей.

— А порядку таки не дала! — нагадала Мотря.

— Хіба досі порядку не дала? — здивувалася Горпина, тільки тепер повернувшися до хати, бо впевнившись, що,Тетяна не доживе й до вечора, вона покинула жінок біля хво^ рої, а сама побігла на хутір чавунів на окріп добувати і ввесь останній час не була в хаті.

— Ані пари з уст, ввесь час мовчала,— мовила Мотря.