Берестечко - Костенко Ліна

Льонна і лукава,
до мене з пітьми простягла сорочка
гарячим шовком вишиті рукава.

Чого схотів! — лебідоньки в бур'ян.
Вернисонця у дурноп'ян.
Ти пий. І чарка серебренька є.
І десь там джура на бандурі бренькає.

І вітер фалю у віконце — плюсь!
Втопити хоче у дощах, пекельник.
Я — горілчаний потопельник.
Я сам в собі зсередини втоплюсь.

А що мене на світі ще трима?
Чабульк — і чарочки нема.

І НЕ СП'ЯНІВ, ЛИШ ГОЛОВУ ЗАПАМОРОЧИВ.
Хлюпоче дощ з неораних полів.
Чогось містечко називають Паволоч —
волока, зав'язка від постолів.

А може — шовк. А може — поволока.
Волічка днів у шатах давнини.
"Це мій народ!" — як сказано в пророка.-
"Пшеницю сіяв, а пожав терни".

Гей, люди, люди, сірі пострішане!
Вам спиться в дощ на кулаці досад.
Я, гетьман ваш, я, звиклий до пошани,
оце мій самосуд під самосад.

Мої гріхи вже до стіни приперті.
Я вже ослаб, я вам не захисник.
Мені уже три чисниці до смерті.
Я вже гіркий і чесний як часник.

Є в мене тут і келишок, і кварта.
Я п'ю до вас! А ви десь там, десь там —
Настав мій час сказати свою правду.
Кому скажу? Оцим старим хрестам?

Хрести, хрести! Послухайте, я п'яний.
Візьміть мене, я смерті не боюсь.
Як Святополк, що звався Окаянний,
я в цій фортеці об каміння б'юсь!

Та я ж не вартий мідної пиняжки.
Щоб так страждати через ту змію!
Призвів людей до прірви, до поразки,
то хоч покайся!.. Каюся і п'ю.

ЧОГОСЬ В ОЧАХ МЕНІ УЖЕ ДВА КУХЛІ.
То як же пити, із котрого з них?
Зелений кінь з надтріснутої кахлі
копитом вдарив, заіржав і зник.

Мій джура спить, і десь немає відьми.
А кінь помчав. А там же поле й ліс.
ДЕРЖИ, ЦЕ ВІН! ЦЕ ТОЙ, ЩО ПІД ВОРІТЬМИ
МОЮ ЖОНУ ПІД ЗАШМОРГОМ ПРОНІС!

ТА ЩО ЗІ МНОЮ? АНІ РУШУ 3 МІСЦЯ.
І хто це землю так розколихав?
А ти із мене, лицарю, не смійся.
Ти свою пані теж, мабуть, кохав.

От ти ішов на турка чи на пруса.
Замкнув свій замок — не влетить комар.
А пані дому любить сажотруса,
а він до неї лазить у димар.

І ЗНОВУ РАНОК ХМАРАМИ НАГУС.
І знов пливе полив'яна рибинка.
Щебече птах. Сміється сажотрус,
аж на плечі підстрибує драбинка.

Чого смієшся? Може, через те,
що я тут п'ю в розхристаній кошулі?

ЗЕЛЕНИЙ КІНЬ В ОЧАХ МЕНІ РОСТЕ

Але чому так тихо у Стамбулі?..

Я ВЖЕ ПІВБОЧКИ ВИПИВ ТУТ ВИНА.
А відьма мовчки у кутку сиділа.
Рухнулася як тінь від кажана:
— І доки ж тут чав'ядіти без діла?

Я їй сказав щось ніби про чортів.
Не знаю сам, заснув я чи упився.

Зелений змій над замком пролетів,

але хвостом за вежу зачепився…

ОТЯМИВСЯ. НЕ П'Ю. ОПОХМЕЛИВСЯ. ДОСИТЬ.
На бочку, на вино й не гляну, обмину.
Хіба що лицар в камені запросить.
Чогось уже не п'ється одному.

Шрамко не п'є. Із джурою негоже.
Не ласі до питва віщунка і зброяр.
Ті двоє завели: "Та ой не шуми, луже!"
Програли ми. Ніхто нам не сприяв.

АЛЕ НЕ КРАЩЕ В ІНШИХ ТЕЖ КРАЇНАХ.
До принца їздив — скрізь одні терни.

Лежить Німеччина в руїнах
тридцятилітньої війни

Всі проти всіх. Скрізь чорний вітер смерті.
Усі кордони вигнуті як хорт.
Лежать міста, обвуглені, обдерті,
не згірш як в нас після монгольських орд.

І то ж не орди, не північне царство,
не дикі зграї кочових племен.
То все народи західні, лицарство,
то все війна латинських ойкумен.

МАЙБУТНЄ СХОДИТЬ ЧОРНОЮ СІВБОЮ.
Що я додав до того врожаю?
Усі держави б'ються між собою.
Ми ж за державу билися свою.

ГУЛЯЛИ ВІТРИ НА ЛА-МАНШІ.
Фонтанами бив Фонтенбло.
Ще був я не гетьман. Гетьманші
і в мислях іще не було.

У доброму віці і зрості,
я їхав з Варшави аж де —
Його королівської мосці
посланцем до принца Конде.

Чи хто пригадає теперка,
як я їм тоді підсобив?
Я полк їм послав до Дюнкерка,
і полк той мене не зганьбив!

А ЧАС МИНУВ. ПОБЛЯКЛИ БАГРЯНИЦІ.
І все гай-гай, і де воно тепер?
Той принц Конде сидить уже в темниці.
Іспанці вже відбили той Дюнкерк.

Царя нового мають московити.
Король помер, брат взяв його вдову.
Я в славі був, і я уже розбитий.
Достойно жив, тепер напівживу.

МЕНІ ТУТ ТІСНО. ЗВИЧЕН Я ДО ПРОСТОРУ.
Тут між каміння добре лиш вужам.

Миша з'їла у церкві проскуру,
і тепер вона вже кажан.

Кам'яна моя огорожа.
Ніч ночую забув котру.
Хай збувається воля Божа.

Наснились бджоли. Видно, скоро вмру.

СТАРА ВІЩУНКА ГЕТЬ ЗАНУДЬГУВАЛА.
Не варить зілля, не віщує. — Ет!
Хоч би послав кому універсала.
Чи дику качку збив у очерет.

СКУБЕ ТРАВИЧКУ КОНИК МІЙ СТРИНОЖЕНИЙ
Зброяр плотву на нитку нанизав.
"Vae vicitis!" — горе переможеним! —
як той заброда римлянам сказав.

ТАК І ЖИВУ. ЗАБУТИЙ, ЗБУТИЙ
в ліси, в це лігво кам'яне.
А десь, мабуть, як пику в бутель,
чутки викривлюють мене.

Хай гомонять. На це немає ради.
Ковбані слів отруйні для пиття.
Відбілює душа свою велику правду
у лузі споминів, над річкою Буття.

…ЧИ СПРАВДІ ВІРИВ Я У ПЕРЕМОГУ
в такій тяжкій нерівній боротьбі?
Так, вірив я. Найперше вірив — Богу.
І вірив людям. Людям і собі.

На мене йшло до двіста тисяч війська.
Державний крок, важучий від броні.
Було там все — і навіть хрест мальтійський,
і срібний щит "тевтонської свині".

Зівсюди все під Берестечко пхалось.
Охочий світ служити королям.
І наймані полки. І навіть німець Страус
мені у саме центро поціляв.

Там був француз, розчесаний на проділь.
І влох, і угрин, і литвин, і сакс.
Принижені вожді принижених народів
послів не мають від таких моцарств.

Пили вино. Писали промеморії.
П'яніли від своєї маячні.
Підскарбії, підчаші, підкоморії.
Коронні, польні, зацні і значні.

Достойники, мостиві, рейментари.
Ще й посполите рушення юрми.
Кварцяне військо, рейтари, гусари,
а особливо ті ото — з крильми.

Спочатку наше військо й не второпало,
як з ними битись, що така броня, —
в залізо геть закуте одоробло,
є тільки те, чим сісти на коня.
Вгорі перо, на грудях Божа Мати.
На ліктях сяють срібні маслаки.
Таке залізо спробуй проламати.
Оце вояк! — не те що козаки.
Шолом, нагрудник, все на нім як влито.
У нього й кінь захищений як слід.
А ми — у свитах. Куці чорні свити.
Рукава — й ті, щоб вільно, — навідліт.

За ним везуть ще й миску для купелі.
Він тоне в постіль, як в лебедій пух.
Бряжчать чарки, видзвонюють тарелі.
Фаготи-флейти ублажають слух.
Коштовна зброя. Коні розцяцьковані.
Штани вузькі, незручні для ходи.
Оздобні кубки. Душі не зацьковані.
Угорські вина і старі меди.

Шовкова тля, індики гонорові,
землі моєї західний Батий! —
чи, може, в битві, на бенкетах крові
тобі згодиться кубок золотий?!

А ЩО МОСКВА? МОСКВІ НЕМАЄ ДІЛА.
Ми — щит Європи і свій хрест несем.
Хіба їй що? Вона іще й зраділа —
де двоє б'ються, третьому хосен.
Ось ми сповна зазнаєм свою муку.
І прийде час, безвихідний наш час, —
вона нас візьме під високу руку,
не ворухнувши й пальцем задля нас.

ПІСЛЯ ДОЩІВ ВОРОНИ АЖ БЛИСКУЧІ.
Співає пташка голосом тонким.
Як добре! Ні за ким у світі я не скучив.
Але спинись. Чи й справді ні за ким?

Гетьманичі мої! Ви сироти вже двічі.
За мачуху простіть, погано вибирав.
Я пережив усе — полон, поразку, відчай.
Приниження — це те, від чого я вмирав.

А надто вже тепер, в часи мого гетьманства.
Я дбав про честь і дома, й на війні.
Отож воно й пило, насмішкувате панство,
бо знало, чим дошкулити мені.

Я спопелів. Я вже не був собою.
Я тяжко пив і думав про одне.
Щоб так на глум, напередодні бою,
перед козацтвом виставить мене!

Найбільше насміхався Вишневецький,
моїм нещастям втішена пиха.
Той розум не шляхетний, а шляхетський,
усе привчений бачити зверха —

не здатен був сумлінням всовіститись,
помовчати, зборовши свою тьму.
І коли б я хотів кому помститись
в житті своєму, то найперш — йому;

Пан Конєцпольський зроду недоріка,
а вже такий заникуватий став,
що поки слухать того чоловіка,
то вже би грубу книгу прочитав.

Зате вродливий. Там таке субтельне.
Там наче хто в амброзії умив.
Шляхетна ґемба. Це не те що в мене —
немов од скелі брилу одломив.

Князь Єремія той не дуже.
Той не привабливий з лиця.
Воно у нього зле, байдуже, —
щось од вчорашнього млинця.

Бліде, холодне, невиразне.
Не пригадаєш, скільки б раз не
дививсь на нього.
Але очі —
як буре небо в сірім клоччі.
А то прокотить по лицю —
як блиск остиглого свинцю.
В зіницях зашморги гойдає
химерно вигнута брова.
Лиця ніхто не пригадає.
Очей ніхто не забува.

Фірлей — то дід, улитий медом.
Сидів, куняв там у шатрі.
Йому б уже не з Ганімедом
вмочать в гербатку сухарі.
Читає книги по-латині.
Дзижчить як муха в павутині.
Говорить слушні дід слова,
усе за Польщу вболіва.
цей хоч до правди не глухий,
зате командувать плохий.

Був ще посол заморський, масний як леміщаник.
Чарнецький, чорно в роті, а вже в душі стокрот.
І Страус довгоногий. І Хубальд висівчаний.
Пшепюрський — трохи жевжик і трохи патріот.

Потоцький бадьорився, подриґував литками.
Старезний вже, подібний до сивої сови, —
так наче йому розум хтось білими нитками
рідесенько і швидко пришив до голови.

А що вже Лянцкоронський, то там таке барило,
там на такому пиві настояна пиха!
І той туди ж, про вірність. Чиє б ще говорило.
В самого жінка добра, і сам не без гріха.

Яремина Ґризельда, то пані дуже слічна.
Все танці та забави. Красуня врешті-решт.
Буває, не без того. Але любов їх вічна.
Там хто кому не вірний, уже не розбереш.

Король, той має жінку, що в гречку не полізе.
Та честь його не вронить, не пустить під укіс.
Вона в нього й Марія, вона в нього й Луїза.
У них у всіх Марії в додаток до Луїз.

Вона була цнотлива й за першим чоловіком
їй щось таке гріховне й на думку не спаде.
Та й те сказать, властиво воно б уже й за віком.
Так що король за нею уже не пропаде.

Хай Бог простить, злослівником стаю.
Не буду більше, вчасно схаменувся.
Вони сміялись на ганьбу мою.
А я на їхні цноти усміхнувся.

ТУРКОЧУТЬ В ПОЛІ ДИКІ ГОЛУБИ.
Хмарки пливуть з Волині на Поділля.
Сказати правду, Польщу я любив.
Сам їй ніколи б зла не заподіяв.

Якби ж то моя воля — не допустив би крові.
Не я на ці народи ману таку наслав.
Я жив би з ними в мирі. Якби не безголові.
Єдин король був мудрий. То був Володислав.

Коли дійшло до зброї, до нього я подався.
Мене вночі до нього таємно увели.
І я сказав: — Королю, вгамуй своїх підданців.
Вони ж мені до розпачу народ мій довели!

Король мені сказав: — Ти ждеш моєї згоди?
Чи дозволу питаєш? За шаблю сам берись.
Ти хто, дитя чи гетьман? Я дав тобі клейноди.
Мені самому скрутно. Вони такі. Борись.

Та він покинув цю земну юдоль —
Володислав, що створений для трону.
А це… пшепрашам… це такий король,
що краще носить шапку, ніж корону.

До короля він трохи не доріс.
Сказали б греки: схожий на сатира.
Лице вузьке, дрібненьке.