Українська література » Класика » Берестечко - Костенко Ліна

Берестечко - Костенко Ліна

Читаємо онлайн Берестечко - Костенко Ліна
Народ не зрадить зроду.
їх за два дні сім тисяч полягло.
Або ногайці. Пригорща народу.
А понад них вірніших не було.

Гукнеш — як вітер, прилетять, не гаються.
Не те що цей усохлий скарабей.
Але біда спіткала і ногайців —
загинув брат мій, друг мій Тугай-бей.

ПАХЛО СМАЛЕНИМ ВОВКОМ,
ЗАХОДИЛОСЬ ЗНОВ НА ГРОЗУ.
Потай взявши коня, я хотів тікати з полону.
Саме рейвах стояв, бо ховали якогось мурзу
і палили над ним перемоклу в полі солому.

Та схопили мене. Прив'язали мене до сідла.
Щось кричав мені хан, аж слова на дощі сичали.
Дотлівала солома. Татари молились: "Алла!"
І на цей раз мене стерегли вже самі яничари.

ЦІ УЖЕ ВСТЕРЕЖУТЬ.
МОЛОДИК УСМІХАЄТЬСЯ КРИВО.
Полонянка підкралась. Дивилась на мене, сумна.
Ні, не був я в кайданах. Мені тільки надборкали крила.
І від голосу волі лишилася тільки луна.

І ПОКИ ЙШЛОСЬ ПРО ДОЛЮ ДВОХ ДЕРЖАВ,
де бились ми з навалою ворожою,
чумиза кримський, він мене держав
почесним гостем, тільки під сторожею.
А що найгірше — не чекавши зради,
за ханом гнавши в зливу грозову,
я там залишив знак своєї влади —
мою печать, бунчук і булаву.

Ото наглузувалися вельможні!
Дісталось їм шатро у килимах,
залізом ковані шкатули подорожні,
і всі листи, і срібний каламар…

ВІДЖИВ ЛІТА. ВЖЕ СИВІ МОЇ СКРОНІ.
Всього в житті траплялося мені.
Був у тюрмі. В турецькому полоні.
Але в такій безвиході ще ні.

МОЯ ГАНЬБА, МОЯ ПРОВИНА.
Щоб втрапить до таких тенет!

…Жіноцтво носить різні вина.

Гірей покльовує шербет.

На нього глянути — не скучиш.
Як чорт кощавий на корчі,
в сорочці чорній аж лискучій,
у пурпуровій опанчі.

Сидить в кальяні як в тумані.
Намет шовками ворушкий.
Кунгал. Кинджал. Священний чорний камінь.
І золотом розшиті подушки.

Либонь, сутужно небораку.
Серед наложниць і дружин —
він як суха голівка маку
серед настурцій і жоржин.

Чого ж ти возиш їх з собою,
гаремник, цап гірський, бабій!
Щоб навтішатись після бою?
А що, якщо програєш бій?

Щоб ця татарочка, як птичка,
тряслася, вп'явшись у гарбу?
Щоб ця чадра з такого личка
десь зачепилась за вербу?

Побійся Бога чи Аллаха,
чи ти кумису перепив,
що в свій гарем як вовкулака
ще й це дівчатко прихопив!

ТИМ ЧАСОМ ДЖУРА МІЙ ЗА ВИКУПОМ ЗМОТАВСЯ.
І гроші ті привіз, умиливши коня.
І почалися інші вже митарства —
знайти своїх, не гаючи ні дня.

Шаблю мені не повернули.
Віддали тільки наших коней.
Розступилися мурзи, і вийшли ми із намету.
Та й поїхали — джура і гетьман його законний.
Та ще ту полонянку на сідло вже взяли як мертву.

Вона вже і нас боялась. Умовив хана насилу.
Оце дожився, Богдане, викуплений на старість.
Хоч дівчину врятували. Одну зі всього ясиру
Одсипавши хану за неї
Усе, що там ще зосталось.

ПОЛЯ ОДСИРІЛИ ВІД МРЯК.
Над ними небо мов сіряк

По самий обрій туга, туга, туга..
Таке безлюддя марне і смутне.
Ніде нема ні коника, ні плуга,
хіба що полем заєць дремене

НАДВЕЧІР ЗВІДКИСЬ НАЛЕТІЛА ГАЛИЧ.
Зчинила грай. Хотілося тепла.
Гіркотний дух дощем залитих згарищ
нам підказав дорогу до села
Яка тепер ночівля? А ніяка
Хто прийме нас, народ повигибав.
Та ще, мабуть, промчав якийсь вояка,
на всіх тинах макітри порубав.
Постояли. Зайшли в якесь подвір'ячко.
Осель нема. Сади іще живі.
Та все біжать по двієчко, по двієчко
куріпочок рябесеньких в траві…

ЗАНОЧУВАЛИ В СІНІ, ЯК У ХМАРІ.
Та й знов пішли, полями навпрошки.

А дівчина ж яка! І очі в неї карі.
Мій джура онімів, ламає батіжки.

МИ РОЗПИТАЛИ, ДЕ ЇЇ СЕЛО.
Вона журилась, що застане пустку.
Мій джура посадив її в сідло,
підняв на руки легко мов пелюстку

А я думав: — Сестричко! Доненько!
Ну, врятував я тебе, однісіньку.

А ті усі дівчата й молодиці,
що їх у Кафі туркам продадуть,
що їх на чорноморські торговиці,
сирицею пов'язаних, ведуть?!..

Яка душа це видержить, не знаю.
Вони ячать, благають: захистіть!
Простіть мене. Від Ворскли до Дунаю.
По саме море, по Стамбул простіть!

СТРАШНИЙ СОЮЗ МІЙ 3 ХАНОМ, ІЗ ГІРЕЄМ.
Орда ордою, все бере в ясир.
…А джура кутав дівчину в кирею.
А тихий дощик в полі моросив.

ДІВЧА ПОВЕСЕЛІШАЛО, СПІВАЛО.
А молоденьке! Ще й не на порі.
Як пташеня, на грудях в джури спало.
Ото набралось страху у ханському шатрі!

Біля свого села — аж там вже розридалось.
Пішло шукати, мо' яка рідня.
І поки йшло, усе ще оглядалось
А джура мій мовчить, пришпорює коня.

ВНОЧІ СКРИПЛЯТЬ ВОЗИ. ПЕРЕСЕЛЕНЦІ ЇДУТЬ.
Світ за очі, покидавши своє.
Шукати Україну в Україні.
десь має ж бути, десь вона та є!
Своя. Свобідна. Ще не занапащена.
Де вже не владен лях ані Аллах.
Дністро і Буг, Поділля і Брацлавщина
самі себе вивозять на волах.

Пробились кров'ю. Стомлені, обдерті.
Підводи витягають з багновиць.
А на возах — старі, уже як мертві,
обличчями до неба, горілиць.

Де буде дім і де притулок ваш?
І поля шмат, і для дітей прожиток?
Скриплять вози — кудись на пустопаш,
на вільні землі, людський неужиток.

А я стою, сказати щось не годен.
Змиває дощ дорогу і мене.
Я розминаюсь із своїм народом.
Та й краще так. Ніхто не прокляне.

Обпалить часом думка крижана —
ось люди йдуть, а скрізь одна руїна.
І поки я їх визволю з ярма,
то чи не мертва буде Україна?

…Десь при воді спинившися підводою,
де вже воли до ясел заревуть,
бездомні люди, спраглі за свободою,
свої селитьби слободами звуть.

Але ж яка біда цьому народу!
Що він біду міняє на біду.
Бо хтозна, чи він знайде там свободу,
чи ще одну збудує слободу.

ЯК ДОБРЕ УВІЙТИ В КОРЧМУ
ЗВИЧАЙНІСІНЬКИМ ДЯДЬКОМ,
намацавши зашкарублими пальцями пощіляні двері
постояти на порозі,
п'ятірнею пригладити нечесану макотирю, —
кожен тобі посунеться,
кожен до тебе вип'є.
кожен тобі вилає Хмельницького!
Мій Боже, що ті люди мелють!
Слова ганяють як плотву.
Все лають Хмеля,
лають Хмеля —
за москалів, за татарву.
За цю мокву непроторенну.
За Берестечко, за вола
І навіть лають… за Гелену!
За те, що ляшкою була.

О Господи, дайте спокій хоч Гелені!
По той бік світу вона вже ж не ляшка.

І дайте мені забути Хмельницького!
Ій-Богу ж йому, псяюсі, не з медом.

Чорний, худий, у брудній сорочці, —
ось ваш гетьман,
лляні Сорочинці!
Зеро. Нуль.
Чоловік без шани.
Ось ваш гетьман,
Ромни й Вільшани!

НІЧОГО. ЙДУ, ПРИНИЖЕНИЙ ПОТРІЙНО.
Омию душу у добрі і злі.
Ба, може, часом гетьману потрібно
пройтися пішки по своїй землі?

…НОГИ МІСИЛИ ГРЯЗЬ,
ДУША ЛЕТІЛА НАД УКРАЇНОЮ.

Поля й поля. Півонія і півень.
Дрімайлівка, Нехаївка, Сватки.
А де ж мої Немиринці і Гнівань,
Велике Дрюкове, Драчі, Шабельники?!
Мій Лютіж, мій Перечим і Сущани,
Копичинці, Зозулинці, Тальне,
Попасне, Очеретяне, Гречане,
Затишне, Бурякове і Хмільне!
Прилуки, Луки, Липи, Липовеньки.
Лелеківки, Березівки, Стави.
Дубовий Гай, Гильці, Берестовеньки,
Великі Бубни — що ж задубли ви?!
Пивці. Підварки. Вергуни. Баштанівка.
Висока Піч, Домашлин і Пиї.
Житомир. Воєгоща. Каєтанівка.
Межирич, Коломия, Турбаї.

Мала Дівиця і Піщані Броди.
Вишневий Хутір, Хортиця, Хотин.
Підгайчики. Опішня. Обиходи.
Батурин, Бережани, Рогатин!

Он Димер — все димарики й домарики.
Сховалися, либонь, під хвартухи
Мар'янівкам, Мотронівкам, Варварівкам
Іваньки, Андруші і Явтухи.

Велика Глуша. Жаботин і Гадяч.
Тишки. Почали. Вовковиї. Стрий.
Куди не глянеш — Гайворон і Галич.
Чорнобиль, Чорнобай і Чорторий.

А оніно —
Халча, Шандра, Кандиби.
Келеберда, Калга, Темрюк, Ташлик.
Оце ваш слід, приблуди і задиби,
отой татарський клекіт — Кагарлик!
Бербери. Печеніги. Карачаївці.
Підляшки. Годи-Турка. Москалі.
Відчаялась. Втомилась. Призвичаїлась.
Чунгул, Пекельне — на своїй землі!

О Дар-Надія! Ждани та Бояни.
Іркліїв. Мліїв. Злобин веремій.
Великий Стидин. Халеп'я. Холоп'є!
Ліпляве братолюбних Балаклій.
А он і Київ. Подивись — та пильно.
Моя Вкраїно, ти це чи не ти?
Скрізь Лиховки, Недогарки, Топильно,
Погарщина і Рубані Мости.
Зарубинці. Попільня. Попелюхи.
Попонне. Погорільці. Гробове.
Нежиловичі. Несолонь. Свинюхи.
Кальне, Грузьке, Холодне і Криве!
Бориничі. Дуліби. Гориславичі.
Яриловичі. Княжичі. Пеньки.
Старі Червища і Нові Безрадичі
Нові Голгочі на Чотирбоки!
Спасибівка. Терпилівка. Адами.
Звенигород. Гостомель. Хотимир
Мала Глумча з Веселими Тернами
і П'ятихатки між Семимогил.

Усім вітрам відкритий на Роздолі,
на Кусноньки подертий у ярмі —
великий край Неданової Волі!
Хто ж волю дасть, як не взяли самі?!

І ЩО НЕ ДЕНЬ —
НЕ ВІСТІ, А ТРУТИЗНА.
Дзвін бамбиляє десь в монастирі.
Поклони б'є у Лаврі Йосип Тризна,
і з гніву плачуть сиві кобзарі.

А стольний Київ стогне від литвина.
І шляхта знову шастає проз Львів.
А люди кажуть: — Це Хмельницький винен.
До чого Україну він призвів?!

ЧИ ВЖЕ МЕНІ ХОДИТЬ ПОЗАВГОРІДНО?
Від цих чуток, здається, трачу глузд.
А може, часом гетьману потрібно
почуть про себе правду з перших вуст?

Отак іду, дорадників чортма.
І глас народу чую, він несхвальний.
Упитий дядько не-минай-корчма
розкаже більш, ніж писар генеральний.
Ішов кобзар. Маленький поводир,
що був його великими очима,
сказав, що де він з дідом не ходив,
гетьманська влада скрізь уже не чинна…

Я ПРАГНУ ВІСТІ ДОБРОЇ КОВТОК!
А звідусіль — про злочини і зради.
Вся Україна хвора від чуток.
Але ж чутки — то потеруха правди.

ПРИЇХАВ Я В ГЕТЬМАНСЬКИЙ ЧИГИРИН —
він неприступний, як судейське жезло
Лише якесь щеня із чагарин
внизу на мене щевкнуло і щезло
Я в Маслів Брід — і там уже стіна.
Я по залогах — а залог немає.
Куди не ткнусь — ніякий сатана
мене уже за гетьмана не має

Оце аж тут нарешті, слава Богу
знайшли ми цю фортецю і залогу
Під їхали до неї через яр.
А тут залоги — цей один зброяр.

Не знаю, хто він є. Коли з'явився, звідки
А може, він Мамай. З'явився, та і вже.
Що тут було, — лише ці мури свідки.
Порубаний зброяр руїну стереже.

То ми тут і лишились на горі,
в урочищі, що зветься Гончарі.

Та й живемо. Вже третій день. Давно.
Спимо на сіні. Тут всього задосить.
Вода з ріки. В пивницях є вино
Шрамко чутки із Паволочі носить.

Старенький піп розпитує про все.
Про бій, про дощ, про хана, про комету
Та журиться А часом принесе
то гарнець бобу, то кавратку меду.

В УРОЧИЩІ ВЕЧОРАМИ
СВІТИТЬСЯ БІЛА ГЛИНА.
Чорніють старі бійниці з тернової гущини.
Мохами беруться мури. І жевріє дика малина.
Вночі ухикають сови і шурхають кажани.
Десь дзвони далекої церкви
потужно гудуть над містечком
Хто свічку тепер поставить за душу мою хмільну?
Я, гетьман Богдан Хмельницький.
розбитий під Берестечком.
сиджу у старій фортеці і долю свою кляну

НІКОГО І НІЗВІДКИ.
Відгуки про книгу Берестечко - Костенко Ліна (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: