Чесність з собою - Винниченко Володимир
Зрозуміло те, що... є причина для твого хвилювання. Цей... чоловік досить надокучив усім та... Крім того, він є просто шкідливий. Нічого нема дивного, що тебе це хвилює...
— До чого ж ці уваги?
— А, Дарусю, ну я сказав так собі. Може на ніздрі твої подивився...
— Ніздрі мої тут ні при чому!
Сергій замовк і сумно дивився собі під ноги.
— Змінилася ти, змінилась...
Він знову помовчав.
— Даро!... Я прийду до тебе...
Дара спалахнула.
— Сергію! коли ти ще... Я тобі сказала: ні. Цього більше у нас не буде, чуєш? Я жертувати твоїм здоровлям не хочу! Не можу, не маю права, соромно, і гидко. І до того... Ну годі. Більш не треба про це балакати. Годі!
В Тарасовій кімнаті щось впало. Обоє повернули туди голови й почали слухати.
— Фе, як це неприємно! — встав Сергій — Він все чув, міг би попередити. Ходім.
І швидко пішов із вітальні.
Дара нахмурилась і помалу рушила до Тарасової кімнати.
Тарас стояв і, очевидячки, чекав на неї. Як тільки вона з'явилася на порозі, він зараз же голосно, чітко й злісно забалакав:
— Так, я все чув! І я — падлюка, я сам знаю. Тим більший падлюка, що ще спочатку хотів встать та зачинити двері... Але не встав і не зачинив. І все, про що ви балакали, чув. Все. І як ви грали і... все. От.
Він страшенно хвилювався.
Дара спочатку спинилась, потім підійшла до його, ласкаво узяла за руку й підвела до ліжка.
— Сядьте й заспокойтеся, Тарасе. Чого вже там, — чули, так чули.
— Але я ж міг би не чути! Я міг двері зачинити...
Він неначе ковтнув щось.
— А ви не зачинили. От і все. В кожному разі хвилюватись так нема чого. Чому лямпи не запалюєте? Все думаєте? Та заспокойтеся, любий, не треба... Трапляється... Тай не знали ви, про що ми будемо балакати.
— Так, я тому спочатку й не зачинив... Я так стомився.... Потім хотів, коли... І не зачинив. Гадав, що вам неприємно буде, що я чув. Думав, підете й не знатимете зовсім... І впав кашкет, на підлогу... І грюкіт. Але я—падлюка.
Дара засміялась.
— Ну, ви, звичайно, зараз же мусите розіпнути себе. Ви таки — фанатик. Я вам казала, що у вас уста фанатика. Ну, тоді. Сідайте, заспокойтеся, засвітіть лямпу, читайте що небудь і не думайте про це. "Це не важно," як каже... наш знайомий. Чому ви так швидко прийшли
від ваших? Та сідайте ж...
— Ні, Даро Михайловно, я не сяду. Я не можу... Дозвольте мені... Проте, коли ви хочете, я сяду. Я можу... Ну, от.
— Чудний ви. Та не сідайте, коли не охота. Я тільки так. Чому так швидко від своїх пішли?
Тарас раптом зірвався з місця, забігав по хаті й потім одразу спинився перед Дарою.
— Даро! У мене е велике прохання до вас. Голос йому був хрипкий, піднятий.
— А, знову горить! — злістно схопив він себе за голову.
— Що горить?
— Мозок. Мозок проклятий. Але плював я. Це всеодно. Я хочу вас прохати. Я тільки що був у своїх. Це страх один. Я більше не можу! Я більше не можу!.. Добре, я вам розскажу.
— Тільки не хвилюйтеся так... Сідайте, спокійно розскажіть все, як слід.
Дара сама сіла на ліжко й повела рукою поруч себе. Але Тарас не звернув уваги.
— Спокійно!... Ха! Ні, я спокійно не можу... Ех, коли б ви знали. Але, справді, залишимо цей тон. Це все того, що мій мозок... Я буду спокійніще. Так, треба спокійно. От в чому річ. Мені треба грошей, багато грошей. Коли я не дістану грошей, Оля піде в содержанки або простітутки. Так, так! Її вигнав хазяїн з майстерні за те, що вона не хоче йти до його в полюбовниці. Брат лютує. Мати переслідує її за атеізм. Тільки що була сцена. Я ледве ножем не вдарив брата. Він хотів, щоб вона після вечері перехрестилась. Вона не хотіла. Батька вони їдять за те, що він парализований і не заробляє. Їдять картоплю, сплять в одній кімнаті, всі п'ятеро... І ви уявіть собі: такий жах, бруд, сморід, тіснота, а останні копійки ідуть на лямпадки, свічки... Боже мій, я не розумію... І разом з тим, разом з тим, слухайте, мати веде переговори з цим Салдієвим, хазяїном майстерні, торгується за Олю, хоче сто, він не згожується. Якийсь кошмар... Оля бьється, як в чаду. Мене прохає. Але що я, гидкий, гнилий, що можу я для неї, бідної моєї, зробити, що?... І знову ж: батька необхідно лічити, і він зможе робить. Мати з піною на устах ні на які лікування не згожується: не можна, мовляв, ламати волю божу: він покарав батька за безбожність, — і треба терпіти. Себ-то, кажу я вам, якийсь страшний чад, хаос, подуріли всі від голоду, одчаю, злости. Господи, коли б я міг видерти серце своє та нагодувати їх, я б... А, та що там казать! А я гнилий, я не можу на ногах триматись иноді... Не можна лікуваться! Ну? Ви бачили таке божевілля? Це — божевілля, сказ. Ні, я не можу більше. Мені все одно, я мушу знайти вихід. Скажіть, Даро, Семен Васильович може позичити мені карбованців з триста?
Дара сиділа, нахиливши голову. Тарас часто дихав, але дивився на неї рішучо, з чеканням.
— Вам неодмінно триста?— тихо спитала вона.
— Так! Себ-то, скільки дасть, все одно, я випрохуватиму по копійці. Я не міг, не хотів прохати, але тепер... Я не можу Олю так... А тут ще з нею ця сволота, цей Мирон. Він ії, здається, умовляє іти в простітутки... О, хай тільки!...
— Та що ви?! — швидко підняла голову Дара.
— Здається. Вона не каже, але видко, що не без його впливу.
— Ні, цього не може бути! — рішучо сказала Дара. — Не може! Ні, ні!... Це ви... Але це потім... Зараз... Визнаєте що: підождіть тут, я піду... Але, ні. Ідіть спочатку до Семена Васильовича. Коли невдасться, тоді треба буде инакше...
— Значить ви маєте сумнів? — тихо спитав Тарас.
Дара трохи завагалась. Потім подивилася просто в лице йому й твердо, жорстко сказала:
— От що я вам скажу, Тарасе, я не певна. Себ-то, я не знаю. Можливо, що й дасть. Але от що зауважте: як тільки почне балакати, слідкуйте: коли з першого ж натяку згодиться й дуже охоче, і братиме за талію, дуже ввічливим буде, тоді, значить, не дасть. Це вже відомо. А коли почне хмуритись та розпитувати, — дасть. Але останнє дуже рідко буває з ним.
— Значить, я йому повинен все росказати? — глухо запитав Тарас.
— Так... Але не все... Про сестру не треба. Ну, ідіть. А я піду до Віри та Сергія. Вірі сказати можна?
— Можна, — тихо, ледве чутно відповів він.
— Ну, так ідіть. Швидче. Та не треба так хвилюватись і впадати в одчай. Все обійдеться. Ідіть, хороший, та бажаю вам успіху.
Тарас помалу пішов з кімнати, нахиливши голову та тручи правого виска. В лівій руці був кашкет. Дара помітила його, обережно взяла з рук та кинула на ліжко. Тарас розгублено, не розуміючи, подивився на Дару, але вона зараз же легенько штовхнула його й сказала:
— Нічого, це я кашкета. Ідіть.
— А, так, кашкета. А ви до Віри?
— Так...
Тарас пішов далі. В передпокою спинився. Праворуч були двері в кімнату Сергія, ліворуч — до кабінету Семена Васильовича. Тарас зробив декільки кроків, знову спинився й довго стояв непорушне, нахиливши голову, неначе щось обмірковуючи. В кімнаті у Сергія рипнув стілець. Тарас злякано зкиннувся, швидко підійшов до дверей кабінету та з одчаєм постукав.
— Ввійдіть! — ледве чутно сказав голос з середини.
Тарас увійшов. І зараз же в вічі йому кинулося жовте, напів освітлене з-під зеленого абажура лице з вичикуюче упертими в його очима. Великий різний стіл до писання був освітлений, але горішня частина кабінету дрімала в півтьмі.
Семен Васильович впізнав Тараса, швиденько підвівся й зашамотався. Він мав таку саму борідку, як і Сергій, але вона подібна була до сіна, що пожовкло від непогоди. Він був лисий і лисину марно приховував сивим рідким та довгим волоссям з висків. Сам низенький та прудкий. Погляд ласкавий, розумний.
— Маю до вас справу, Семене Васильовичу, — зараз же хрипко й одривчасто почав Тарас.
— Прошу, прошу!.. з охотою...
"Згожується", тоскно подумав Тарас.
— Велика справа? Чого ви такий блідий? Га? Лікуєте нерви? Треба лікувати, треба лікувати...
— Я хотів прохати вас... Чи не могли б ви дати мені в позичку... триста карбованців... У мене...
— Триста карбованців? Чому ж!.. Можна, можна... з охотою. Дуже охоче. Сума трохи того... але можна буде. Вам конче треба?
,,Не дасть", вже цілком упав духом Тарас, але все-таки слідкував, чи не полізе в кишенню за портфелем, або чи не виявить якось инакше своєї згоди. Але той стояв, заклавши руки в кишені, й дуже серйозно, ласкаво, охоче говорив:
— Можна, можна. З великою охотою...
— Я вам поверну яко мога швидче, — бігаючи очима повз Семена Васильовича, понуро почав знов Тарас. — У, мене дуже погані об...
— А, голубе, не треба. Звичайно, повернете. Вам зараз?
— Так, я дуже...
— Хм! Що ж ми зробимо? Бачите, голубе, у мене зараз як раз... Так неприємно склалося... Хм! Зараз у мене, вийшли великі видатки... А дядюшки все не везуть аренди. Біда з ними! Все надіються на "уравнітельне землепользовання" або навіть на соціалізацію... Уявіть собі, до сього часу!.. Але, нічого, — він привітно взяв Тараса вище ліктя, — ми це улаштуємо. Ви трохи підождіть, а я пошукаю, і ми це улаштуємо. Та чого ви такий блідий? — і Семен Васильович навіть злегка обняв Тараса, з співчуттям заглянувши йому в вічі.
— Треба лікуватись, голубчику, лікуватись. Неврастенія — це, погана річ. Так ви навідайтеся, ми це улаштуємо. Добре?
— Добре... Я це... До побачення!
Тарас вахлайкувато уклонився й пішов з кабінету. Семен Васильович ґречно провів його аж до самих дверей.
В Тарасовій кімнаті сиділи Віра та Дара. На столі горіла вже лямпа.
Віра була дуже схвильована й гарячкове казала щось Дарі. Дара слухала уважно, суворо похмуривши брови.
Коли увійшов Тарас, обидві з чеканням подивились на його.
— Ну? — нетерпляче спитала Віра.
— Нема. Обіцяв цими днями...Господи! — раптом схопився він за голову. — Який же я ідіот, йолоп! Який йолоп! "Триста карбованців". Неначе три копійки. Як він повинен глузувати з мене, як він повинен глузувати! Ох, як мені соромно!
Віра почервоніла.
— Ну, чого ж соромно? Чого соромно? — якось винувато заспішила вона. — Ніякого сорому нема. I глузувати він не буде. Це він так... Він дасть. Ми з Сергієм ще побалакаємо з ним. Недобре, що ви пішли, треба було не так. Але це нічого... Ми це...
Дара раптово підвелась і, звернувшись до Тараса, суворо сказала:
— Я особисто, Тарасе, нічим вам допомогти не можу.
