Чесність з собою - Винниченко Володимир
— Все як є! Навіть те чого нема. І мене хоче навчить, щоб і я знала. Еографію вчимо. Як же. В фершалки мене готує. Он і книжки усі...
Хитнула головою на етажерку й подивилась на Мирона.
— Може, неправду кажу? Чого смієшся?
В голосі її почулось глухе роздратовання.
— Пра-а-вду, правду... Тільки роздягтись би треба.
— Без тебе роздягнемось! А може й не роздягнемось, а підемо знову. Що ти мені зробиш?
— Нічого-о...
— Дозволяєш?
Мирон посміхнувся.
— Дозволя-я-ю ...
Маруся спинила на йому злий погляд, потім різко повернулася до Дари.
— Чули? Все дозволяє... Любезний... І ви гадаєте, це правда?! Гадаєте, що сміється це він од серця? Бреше, все бреше, з початку до кінця! Я ж його знаю... Та чого дивишся на мене! Вперше такою бачиш? Не вперше, не удавай, брат, не обдуриш. Знаємо вас. І завтра, і післязавтра піду, і продаватиму себе. А ти он там сиди та рисуй. Ночі сидить, як проклятий, рисує чертежі якісь, ледве по копійці за лист получає, а туди ж форс показати хоче. Брешеш, не піддуриш, бачили! "Ти, каже, для мене і тепер така сама сестра, як і раніще була, і все одно, що всяка инша професія: чи доктор, чи столяр, чи носильщик. Служиш, мовляв, також людям; тільки дурні, мовляв, не розуміють нічого цього." А він, мовляв, розумніщий за всіх і зрозумів. Але в модіски мене все ж умістив. Ні, жартуєш: все одно що шлюха, що модіска? Ну, дак не желаю модіскою бути, желаю шлюхою. Взяла тай пішла знову у дім. На, получай, Наташа, своє щастя, як так. Не сподобалось: знову взяв, в другий город перевіз. Кватиру з двох кімнат от наняв, небель купив. Будемо жити, мовляв, удвох.
— Годі, Марусе... — не усміхаючися на цей раз втомлено сказав Мирон. — Нам побалакати треба.
Маруся з жвавостю обернулася до його. Його тон неначе підбадьорив її.
— Годі? А чому? Я також побалакати желаю. Ти встигнеш ще, ти у мене балакун добрий, набалакаєшся. Куди поспішать? Гості підождуть я їм ще де-що скажу... Вас я вже давненько збіраюся зустріти, — звернулась вона знову до Дари. — Чогось то він занадто часто питає, чи не заходили ви... І справи неначе ніякої.
І Миром мигцем глянув на сестру й раптом жорстко, різко, неначе одриваючи слова, промовив:
— Годі, Марусе. Вигадувать починаєш. Виспатись треба. Зайве все це. Годі.
— А-а! — злорадо скрикнула Маруся, неначе тільки й ждала цього... — "Годі!" Зачепило таки? Шлюсі, мовляв, не можна торкатись таких предметів!...
— Дурниці говориш. Нудно. Ішла б спати краще.
— Ні, не крути! Спати я не піду, чуєш? Не піду я спати! Гулять піду, до Ермолкина, Іванченка... Вони кращі за тебе... Так, кращі, щоб ти знав! Вони мене хоч і шлюхою, звуть так, просто, у вічі, гроші платять, а ти... там у себе в душі... а тут усмішечки строїш, з доктором рівняєш, наукам вчиш. Гордость свою замазуєш. Що? От в душі соромишся зараз перед цими (вона тикнула пальцям у бік Дари) за разговор мій і за всю мене, а дурня строїш. Думаєш, коли смієшся, то й добре? Слабо твоє діло, все бачу! Думаєш, не бачу? Думаєш, не знаю, як корчить тебе там у середині? Знаю, хоч ти й скритний. Та не дивися ти на мене таким сиротою казанською! Соромно? Так жени мене, бий, шпурляй мене ногою, чого стоїш?
— Годі, Марусе, не треба. Зайве все це,— тихо й серйозно сказав Мирон.
— Що зайве? — грубо крикнула вона.
— Все це, і слова твої і... твоє страждання. Навіщо? Не треба. Та ще при сторонніх.
— А-а! — ущіпливо посміхнулася вона. — От так би давно казав! От це діло... От це...
— Ходімте, Тарасе — раптом рушила до дверей Дара.— А ви, Мироне, вибачте.
Тарас помалу підвівся, потер рукою чоло й одяг кашкета.
Підвелася й Маруся.
— Ні, стійте! Підождіть. Він сказав таки своє слово! Я тільки цього й ждала. Я давно цього хотіла. Цього гніву, в гніві комедії ламати не так-то... Стій, тепер кажи, нащо брав мене звідти? З дому? Нащо? Я прохала тебе? Прохала, кажи? Ні, кажи, я прохала тебе?!
Вона все більш та більш хвилювалась; щоки вже гарячково горіли, очи страшенно, неприродно блестіли.
Мирон чудним, глибоким поглядом дивився на неї. І були в цьому погляді і сум, і біль, і туга.
— Одповідай же, нащо?
— Хіба тобі добре було там? — зтиха спитав він.
— А тут, ти гадаєш, мені добре?
— Невже гірше?
Маруся чомусь ще більше розсердилась.
— Та ти не крути! Я тебе не питаю, де мені краще, чи де гірше. Я тебе питаю, нащо ти мене брав звідти?
— Щоб тобі краще було.
— А тобі все одно, чи шлюха твоя, сестра чи доктор ?
— Все одно.
— І ти перед ким вгодно, у всякому місці назвеш мене сестрою, таку, яка я є?
— Назву.
Маруся непорушно дивилася в його тихе лице.
Відхитнулася, швидко обернулась до Дари й шопотом кинула:
— Чули?
І зараз же знову повернулася вся до Мирона, стиснула кулаки й з ненавистю засичала:
— Ну? І ти не падлюка після цього? Ні? Ти не гірше всякого Ермолкина? Не вартий ти, щоб плюнути от тут в пику тобі за бреxню твою підлу, безмежну!? "Все одно що доктор..." Та де ж це таке вчувано? Кому говориш ти це? Кого обдурити хочеш?! Жалій мене, жалій, коли ти брат мені, але не так же подло. Скажи хоч раз в лице мені, що думаєш... кажи ж! Не муч, кажи, а то я тобі не знаю, що зроблю!
Мирон знову чудно й мовчки глянув на сестру, пoтім помалу взяв стільця й сів на його, дивлячись у вікно з легенькою посмішкою в задумливому погляді.
— Так ти не хочеш і відповідать?! Не хочеш? Так? Ну, так на ж тобі! Тепер відповіси! І швидко ступивши до його, низько, нахилилась i плюнула просто в лице мокрим густим плювком.
Дара здригнулась, спалахнула, рушила до їх ї спинилась. Тарас зблід увесь, почав часто дихати й скинув для чогось кашкета.
Маруся ж подалася назад і з жахом дивилась в обличчя Миронові широкими напруженими очима.
Мирон в перший момент одсахнувся назад, потім швидко підніс руку до щоки, по якій в білих бульбушках зтікала слина, помалу засунув руку в кишеню, витяг хустку і втер лице. Дивився в землю й важко дихав. Втерши, поклав хустку в кишеню, глянув на застиглу в чеканню Марусю й тихо сказав:
— Без потреби ти це... Але нічого. Все це зрозуміло... Лягти тобі треба...
— Ро-о-ню! — раптом кинулася до його Маруся.
— Ронічку! — і, впавши навколюшки перед ним, обхопила ноги його й конвульсійно цілувала та билась обличчям об їх. Капелюх заважав, чіплявся за руки його й так само конвульсійно дріжав чорним пишним пером
— Ну, Марусе, годі... Дурниця, чого там... залиш... Не треба ...
— Роню! Рідненький! Вбий мене погану, розтопчи! За що я тебе? За що тебе, бідного? Щастя ти ж моє єдине, братику мій! Не треба прощати мені, вижени мене, негідну! Роню мій, Роню!...
Дара озирнулася по кімнаті, знайшла очима на столику біля мольберту карафку з водою та шклянку, налила й піднесла Миронові. Очі їй дивилися строго, губи зблідли від хвилювання, рука з шклянкою тримтіла.
— Дайте їй.
Мирон узяв шклянку, але зараз же віддав назад і нахилившися до ридаючої Марусі, ніжно, як до ображеної дитини, забалакав:
— Годі, Марусінько, годі. Ну, чого там. Ходім до тебе. Га? Ну, ходім, хороша, ходім, годі. Треба заспокоїться, заснути, все це дрібниці й не важно...
Ходім, люба, ходім...
Маруся затихла й почала важко підводитись.
Він поміг їй і, як хвору, притискуючи до себе, помалу повів із хати. На порозі обернувся до Дари.
— Підождіть хвилинку, я зараз.
Дара хитнула головою й одішла до вікна.
Унизу рождалися вогники міста; вгорі, як пьяні, важко ворушились хмари. Дім був пьятиповерховий, стояв на, горі, і видко було з вікна далеку смугу залізниці, вже вкриту ріжнобарвними сигнальовими вогниками.
Тарас ходив по хаті, потираючи лоба, спинявся біля малюнків і зараз же одривався від них, неначе при першому погляді переконувався, що це не те. Закаблуки його чобіт тупотіли якось недоладно та самотно в насталій тиші. Потупотять, потупотять і затихнуть, потім знову раз-два й затихнуть.
З сусідньої кімнати ледве доходив мьягкий барітон Мирона. Уявлялося його чудне затихше обличчя з жорсткими роскудовченими вусами, що схилилось над таким самим смугляви обличчям, темним від підняття та сліз.
Дара глибоко зітхнула. Присмерки повзли сміливіще з кутків.
Скоро голоси зовсім затихли, і в кімнату ввійшов Мирон. Підійшов зараз же до Тараса і звичайним своїм протяжним, ліниво-недбалим голосом сказав:
— Так ми це зро-обимо... Зайдіть цими днями. Це мо-о-жна бу-у-де.
Дара швидко зирнулася на згук його голоса, а Тарас хапливо, винувато забурмотів:
— Еге, еге. Спасибі ... Я зайду.
— Що ж до су-у-ду, — звернувся Мирон до Дари — то я з охо-о-тою. Більш за всіх, звичайно, хвилюється Іона? Достойний поваги молодий чолов—і—к. Він трохи невлучно відповідає. Але це... не важно. І Кисельські за Ко-о-лю, звичайно?
Дара мовчки, пильно дивилась на його.
— До-обре... Ціка-аво... Завтра? Ціж самі збори й про стра-айк? При-й-ду... Трохи, може, спізнюся, але це не ва-ажно...
Дара не зводила з його очей.
— Ви занадто часто вживаєте "це не важно" — несподівано зауважила вона, не перестаючи слідкувати за ним.
— Так? Не помі-ітив. Можливо.
Дара раптом стрепенулася, чудно усміхнулась і голосно сказала:
— А знаєте, шарлатанськи ви добрий актьор, Мироне.
Мирон круто повернувся усім тілом до неї й, мовчки подивився їй в обличчя, — мовчки, глибоко й тихо, як дивився на Марусю. І так само ледве посміхнулися очі його не то від суму, не то від болю. І одійшов до вікна. Подивився в його й голосно зауважив:
— А хма-а-рки збіраються. Буде дощик... Я люблю-ю осінній до-о-щик.
— До побачення! — різко сказала Дара. — Ходімте, Тарасе.
Тарас помалу одяг кашкета, ще раз з під лоба подивився на Мирона і, буркнувши "до побачення", пішов за нею. Мирон ввічливо провів їх і зачинив за ними двері.
ІІ
На вулиці їх зараз же зустрів вітер, котрий неначе давно вже піджидав біля під'їзду, скучив і, як вірний пес, в буйному захваті кинувся на їх.
По брудно-сірому небі над містом повзли незграбні хмари, неначе велетенські кішки й зловістно терлися грудьми об дахи будинків та вершки тополів.
Засвічувались ліхтарі.
Був той час, коли всі поспішають додому, до лямп, а на вулицях незримим легким павутинням плине смуток і, прилипаючи до серця, викликає в йому щось забуте, жаль за далеким.
Візники сиділи згорбившись, неначе в скорботній задумі; конячинки їхні дивилися в землю непорушно, безнадійно.
Тільки вітер чомусь скаженно радів та зачіпав усіх.
Довго йшли мовчки.
