Постріл - Шевчук Валерій

Встав, утершись, вуста його зімкнулися щільніше, дивився на сонце мертвим поглядом — вся краса краєвиду поступово вмирала: неживе стало сонце й неживе було море.

Повернувся різко й подався до готелю. Рухи цього разу були злагоджені, сам він випростаний і стрункий. Таким і побачив його Руданський, який повертавсь в повозі з нічного виклику. Він провів поглядом старого поета і дав йому зійти з очей. Зрештою, в обличчі Метлинського було щось таке, що примусило Руданського стулити вуста, коли вже збирався гукнути…

Летів коридором, наче чорна птиця, і рудий служка, який визирнув із кімнати на голосний стукіт його закаблуків, зчудувався від незвичайного вигляду Метлинського: поли чорного плаща розвіювалися, очі були випиті й порожні, а голову поставлено так, наче готувався він до бою.

Повернув ключем за собою і кинувся притьма до валізи. Видобув великий чорний пістолет і, зваживши на руці, дивився якийсь час із усмішкою. Тоді жбурнув його бридливо назад у валізу і в кілька кроків опинився біля столу. Звісився над списаними аркушиками і наче їв їх очима. Відтак схопився руками за голову й закоцюб.

Його привів до тями обережний стук у двері. Зірвався на рівні і швидко прибрав списані листки. Кинувся до дверей і став віч-на-віч із рудим служкою. Той побачив біле, як полотно, обличчя і не стримався, щоб не згукнути:

— Які ви бліді, ваше превосходительство!

— Мені голова болить! — сказав Метлинський самими вустами. — І не називай мене більше цим дурноверхим "превосходительством". Мене звуть Амвросій Лук’янович.

— Але ж це ваш титул? — зробив неймовірні очі служка.

— Так, — відповів роздратованою скоромовкою Метлинський. — Це мій заслужений титул, але я не хочу його вже чути. Всі ми рівні перед небом, і всі ми люди!..

— Слухаю, ваше превосходительство… чи б пак Амвросію Лук’яновичу…

— Все! Залиш мене в спокої… У мене розламується голова.

— Це вітер, ваше превосхо… тобто Амвросію Лук’яновичу. Не кожен переносить його. Шторм наближається.

— Звідки знаєш?

— Таж я виріс тут, у Ялті. Сніданок подавати?

— Сніданок? Хіба вже пора?

— Саме пора, ваше превосходительство, чи б то…

— Ну гаразд, подавай!

Повернувся на закаблуках і пішов просто до вікна. Море вже й справді непокоїлося. Він засміявся коротко й покрутив шиєю, начебто муляв йому комірець.

13

Відчував вітер, який налягав на шибки, окрім того, гойдалася біля вікна гілка якогось тутешнього дерева і крізь розчухране листя проглядали інколи лискучі й надмір схвильовані чайки. Здавалося, чув їхній горловий крик, наростає він в горлі і в нього, начебто сам був птахом і, як птах, відчував хмільне піднесення перед бурею.

Повернувся різко на рип дверей: входив служка.

— На добре вино я можу у вас розжитися? — спитав гостро.

— Скільки завгодно, ваше… Яке бажаєте?

— Сурож білий.

— Є чудовий масандрівський мускат.

Він подумав, що до цього настрою, вітру й чайок більше личитиме все-таки сурож.

— Сурож білий! — попросив він. — Тільки швидше!..

— В одну мить! — хитнувся до дверей служка.

Метлинський подивився на смажену яєчню, вона ще пухиріла й побулькувала жиром. До яєчні було подане татарське біде й каву.

Відчув раптом нехіть до їжі. Так само було й тоді, в Женеві, коли ледве не послав у себе кулю. Зирнув у кутки, чи не визирають звідти чорні звідницькі очі? Було, однак, порожньо, натискав на шиби вітер, і вони, погано притулені до рами, ледь дзенькотіли.

Зайшов служка, обтираючи на ходу пляшку.

— Остання, — сказав без звичних улесливих ноток. — Ледве знайшли для вашого превосходительства.

Голос його став мирний і м’який, було враження, немов вони зробилися по-особливому довіреними змовниками.

— Як тебе звати? — спитав Метлинський, мимоволі потрапляючи в той-таки мирний тон.

— Яків.

Відчував спиною й потилицею, як тремтять під натиском стихії шибки, наливався й сам отаким свіжим та розтривоженим вітром.

— Сідай-но, Якове, вип’ємо по чарці, — сказав просто.

Сурож золотився й іскрився, і Метлинському здалося, коли притулив чарку до вуст, що такий смак повинен мати й той вітер за вікном.

Служка пив, намагаючись вторити рухам Метлинського, малими, короткими ковтками.

— Непогане в тебе обличчя, хлопче, — сказав старий поет, беручись до яєчні. — Я зразу це примітив… Але служба в тебе погана, дуже погана. Купив би собі шматок землі, сад насадив би, навколо ж тут чудові сади, тоді й по землі ходив би гордо…

— Я, ваше превосходительство, бідний, — сказав Яків, і одне його око засльозилося. — Не по кишені мені купить землю й гордо голову носити.

Метлинський знову торкнувся вустами чарки. Здалося йому, зойкнули за шибками всі оті світлі лискучі чайки й кинулися раптом униз, до моря, яке починало вже бунтувати й розгойдувало все більші хвилі.

— А коли б я пособив тобі грішми, га? — раптом сказав гарячим шепотом Метлинський. — Ти б кинув оцю рабську службу й осів би на землі?

— Ну, про це ще помізкувати треба, — сказав розважно Яків. — Прикинути й роздивитися. Таке діло, знаєте, не робиться ні сіло ні впало; хто його зна, може, воно мені, ваше превосходительство, на цій службі й сподібніше? — він раптом підморгнув Метлинському і, вже не чекаючи, поки вип'є той, потягся за пляшкою.

— Так, так! — похитав головою неуважно Метлинський, в цей час знову закричали в нього за спиною чайки.

Йому вже хотілося бути самому.

— Йди вже, Якове! — сказав тихо.

Подивився пласкими, випитими очима, і від того служка миттю втратив самоповагу. Скочив на рівні, й обличчя його знову стало усміхнене і прислужливе. Трохи зігнувсь у карку і виходив отак, задкуючи.

Метлинський повернувся до нього спиною, ковтнув вина і задивився, як метиляється в його вікні розчухрана гілка і як далі за гілкою захоплено ріжуть небо гострокрилі меткі птахи.

14

Море гнало на берег великі хвилі з вінцями білої піни, і вони котилися одна за одною, аж доки не розбивались об каміння, розсипаючись на тисячки сріблистих крапель. Море ревіло й бухкало, наче мало застуджені груди, й обкидало солоними бризками. Метлинський закоцюб на березі, безсилий і пальцем кивнути, — перетворювавсь у темне безлисте дерево, до якого підбиралося море і яке хотіло забрати у свої зелені нетрі. Так, море було зелене-зелене, з білими гребінками, коло берегів хиталася широка смуга шуму, розбивалась і скидалася, шипіла з безсилля чи озлості. Метлинський стрепенувся й кинувся чимдуж під гору, де були будинки й люди. Вітер немилосердно чухрав і без того розпатлані дерева, бив йому в спину, а він ішов зігнувшись — тут, біля моря, не було вже йому чим дихати. Не бачив облич людей, що зустрічалися по дорозі, їхнього здивування чи цікавості — майже біг по хіднику і з посвистом видихував перепалене повітря. Вітер метляв, рвав із пліч тонкий чорний плащ, закидав його на плечі, немовби те чорне з моря гналося за ним услід, ступаючи в п’яти й тягнучи до нього десятки розчепірених кощавих та кігтистих лап. Вже хапало його за рамена, щоб потягти назад, у розбурхану зелену стихію, яка ревла й кашляла за спиною, грозилась і вабила…

Хляпнув дверима й сперся об одвірок, облившись холодним потом. В кімнаті стояла зеленкувата півсутінь, яка густо затоплювала кутки, і від того помешкання здалося круглим і хитливим. Погойдувалися стіни й стеля — стіни немов зсувалися, а стеля приспускалася. Важкі краплі поту покотилися Метлинському на очі, рот було розтулено — старий поет хрипко дихав. Заспокоювався помалу і вже через кілька хвиль ступив дрібними кроками до столу. Витяг стосик листків, густо помережаних хитливим почерком, впав на стілець і довго й важко вдивлявся у поплетені й покручені лінії літер. Проступали з того хаосу окремі слова: мертві речення лежали на білому мертвому полі.

Він зирнув у вікно: чайок не було. Тріпалася тільки за шибкою гілка, і чи та гілка, чи насурмлене, схвильоване небо несподівано влило в його серце холодного, сріблистого миру. Ніколи ще не відчував такого широкого й застиглого спокою, аж навіть хотів подіяти своїм настроєм на ту гілку, що тяглася до його вікна, наче кігтиста лапа, — хотів її заспокоїти й зупинити. Щоб се навколо завмерло і знерухоміло, щоб перестали хитатися стіни, а зеленкуватий сутінок розвіявсь та розчинивсь.

Але в нього не було сили зупинити гілку, а стіни присунулися ближче. Приплющився і струсонув головою: почулася йому раптом далека-далека, тонка й прекрасна пісня, яку колись чув від надзвичайно гарної на вроду дівчини; вона співала дзвінко й захоплено і так чутливо, що в нього аж серце затремтіло.

Звівся й почав рівняти складені в стосик листки. Гортав аркуш за аркушем, і в його грудях побільшало того холодного сріблистого спокою. Зарипів зубами, наче не міг витримати напруги, тоді підійшов до дзеркала й побачив у ньому зелене обличчя. Розширені очі були порожні.

Срібний безмежний спокій сповнював його. В шибку вдарив раптом і затарабанив дощ. Скло покрилося краплями, а розчухрана гілка, яка так довго не могла заспокоїтися, раптом зупинилась і спустила листки.

Легкий морозець перейшов через тіло: стало йому холодно. Дощ тарабанив об піддашок за вікном і все більше закропував шибки.

Метлинський узяв стосик списаного паперу і вкляк біля грубки. Відхилив дверці і почав всовувати один за одним листки. Підпалив і дивився, як корчаться, чорніють і пропадають рядки та слова. Простяг до вогню сухі, сині руки й грівся.

Вогонь загас, лишивши після себе покручені темні смужки. На них проступали ще літери й навіть окремі слова — бронзуватий слід на чорному тлі. Він поворушив коцюбою, і смужки розпалися на дрібні клаптики сажі.

Звівся й підійшов до валізи. Вийняв пістолет, сів у крісло і, звівши курок, спокійно й без найменшого хвилювання натиснув на спуск.

Переляканий служка влетів у кімнату. Просто перед ним сидів у кріслі Метлинський, в руці його ще димів пістолет, а груди були залиті кров’ю.

— Я, здається, не поцілив, — сказав він крижаним тоном. — Будь ласка, покличте доктора Руданського…

Микола Костомаров почув про самогубство Метлинського, тільки-но приїхав до Ялти. Він одразу подався до лікарні й попросив доповісти про себе головному лікареві. Незабаром у дверях з’явилася широкоплеча постать із козацькими вусами. Видно було, що лікар не одну ніч не спав, — коло очей йому проклалися сині кола.

— Я професор Костомаров, — звівся назустріч йому Микола Іванович.

Його утла рука потонула у великій і теплій лікаревій.

— Дуже радий, — сказав Руданський. — Ви, напевно, щодо Метлинського.

— Це мій давній колега й приятель, — сказав Костомаров. — Чи не зміг би я з ним побачитися?

— Поки що ні, — Руданський зморено сів на стілець. — Я роблю все, щоб його врятувати, але моя сила невелика.

— Йому погано?

— Дуже погано, — Руданський звів втомлені очі, і вони дивилися якийсь час один на одного.

— Чи не міг би я чимось допомогти? — тихо спитав Костомаров.

Але допомоги вже не потребувалося.