Постріл - Шевчук Валерій

Там, біля Женевського озера, звідкіля він так само втік, як утікав передоцім із Харкова, знову піддався юнацькій спокусі і списав після довгої перерви кільканадцять сторінок, засипавши їх дрібним бісером безконечних правок. Це освітило його й очистило, і він потім щовечора сідав до столу, переписував і знову засівав бісером правок; здалося, вперше досяг сякої-такої гармонії між тим, що можеться і що хочеться. Цілий тиждень тяглося оте загадкове щастя — аж до того винятково сонячного дня, коли зайшов до своєї кімнати, ледве не осліплий від надзвичайного сонця, випитий і зморений від світла й надто свіжого повітря. Він вийняв тоді списані сторінки, щоб закріпити настрій такого надміру погожого дня, і перебіг очима написане. Здригнувся раптом від гострого болю: бліді й безбарвні слова лежали перед ним. Аж на вікна озирнувся з розпачу: стояло за ними синє безмежжя, тріпотіли, мінилися, й світилися, і пританцьовували облиті сонцем листки на деревах; колір неба був теплий, м’який та ласкавий, і посвистували в тому м’якому теплі пташки. Губа його була закушена так, що аж сльоза виповзла з ока, а на шибці раптом дзвінко задзижчала муха. І він дивився вже тільки на цю муху, що билась у прозоре скло і пробити його не могла, рука жмакала ті кілька аркушів, яким годину тому надавав виняткового значення, і, бачачи крізь ту сльозу муху на вікні, відчував, що їх уже не одна, а кілька, — величезне вікно уявилося йому, вікно всесвіту, що розіклався над головою; скільки їх є таких, що зводять туди очі: синява й краса, а тут прикуті до землі кволі ноги й сухе повітря важко спалюється в пересохлих грудях. "Уподібнення — це тільки тінь, — шепотів він із роздразненням, — бліда й немічна тінь. Мають ціну тільки справжнє життя і справжні почуття!"

Звівся, сколихнутий залізною логікою цих слів, очі його покругліли й заблищали. Озирнувся, наче шукав опертя, і побачив череваня, що стояв неподалець і грався легенько ціпком.

— Чи не скажете, пане, є тут, у Ялті, парк? — спитав Метлинський.

— Не парк, а парки, шановний, — озвався тонким голосом черевань. — Прошу до вашої уваги: два сади графа Мордвинова, але не раджу, пане, в них гуляти. Обидва на низині, та ще й річка біжить. Неважко придбати там, пане, — черевань стишив голос і похилився до Метлинського, — й пропасницю. Є ще міський парк, там теж вогко, а що вже зовсім нестерпно — музика, пане. Треба мати залізні нерви, щоб її витримати. Коли хочете подивитися на краєвиди, — обличчя в череваня стало кругле й усміхнене, — підіть у парк князя Дундукова-Корсакова. Там, правда, чимало виноградників…

— Ви часом не з малоросійських губерній? — трохи зарізко перебив череваня Метлинський.

— Я, з малоросійських? — зробив круглі очі черевань. — Звідки ви взяли, що я з малоросійських губерній?..

Але Метлинський уже йшов геть. Черевань побачив тільки його зелено-сині очі, що світилися, наче дорогоцінні камінці, а тоді й суху, високу постать, що швидко віддалялася, незграбно помахуючи руками. Він розтулив здивовано рота і так стояв кілька хвилин, сторопілий.

4

Темінь упала на місто раптово, начебто хто спустив завісу і заслонив і море, і небо. Грала музика, гуляли на алеях парку чинні пари: важкі, неповороткі чи, навпаки, худі й рухливі. Світили ліхтарі, кидаючи на алеї косми проміння, в тому світлі часом запалювалися формені ґудзики чи вкрита позліткованими прикрасами жіноча одежа. Музиканти грали ліниво й повільно, а капельмейстер так само ліниво помахував паличкою. Поли його фрака від рухів розходилися, з’являючи круглий задок.

Метлинський став неподалець оркестру в затінку кипариса і понуро дивився. Пари доходили до оркестру, обкручувалися довкола звищення, на якому той стояв, і повільно розчинялися в освітленій алеї. Інколи спинялися і заводили розмови, тоді інші пари обтікали бесідників, наче вода річкове каміння.

— Гляньте, — схилилася чепурна голівка до золотого погона. — Що за проява там, під деревом?

— Це якась нова проява, — відповів, граючи усміхом, власник золотого погона. — Принаймні досі ми її не помічали.

— А не примітити важко, — засміялася чепурна голівка, наче срібним дзвоником задзвонила, і мимохіть повела оком у той бік, де світила поглядом висока, нескладна й чорна постать.

— Мадемуазель подобаються оригінальні мужчини?

— Так само, як і дерева, — схилилася чепурна голівка.

Капельмейстер наче прокинувся і раптом змахнув енергійно паличкою. Музиканти ожили, й пари на алеях зарухалися моторніше: були зв’язані з музикою невидимими ниточками і безвідмовно їм улягали.

— Хто, хто, — сказала гладка дама своєму не менш гладкому співрозмовнику, — а той чоловік під деревом і справді хворий. Тут, милий ви мій, не тільки можна позбутися власних хвороб, але набратися й чужих.

— Але думка поїхати сюди була ваша, а не моя, мій друже.

— Оце й погано, що ви так дуже покладаєтеся на жіночі думки.

Серед неба завис незвично блідий місяць, Метлинський зирнув на нього, різко повернувсь і ступив у темінь. Ішов швидкою, сягнистою ходою — вертався назад до моря. За спиною лишалася химерна музична скринька, з якої виточувалися мертві металічні тони. Пари нагадували дерев’яних ляльок, повертали головами, всміхались і кланялися — його пойняли раптом тоскна тривога та біль. Ішов і майже фізично відчував: побіч біжить хтось так само худий, як він, і так само чорний. Той, чорний, зовсім схожий на нього: виснажене довгобразе обличчя й блискучі зеленаво-сині очі. Той Хтось, однак, не має тіла, він прозорий та плоский, як тінь. Не покидає його вже бозна від якого часу, принаймні від того моменту, коли повернув ключем у дверях власної квартири в Харкові і мимохіть упіймав себе на думці, що ніколи туди не вернеться. Тільки в Женеві, коли днями просиджував за столом, плетучи на папері літерні знаки, той Хтось начебто покинув його. Але повернувся відразу після того погожого дня, коли так нагло відчув Метлинський своє безсилля. Рука спазматично зіжмакала списаний папір, а очі серед обличчя помертвіли. Відтоді знову побіг, а за ним поплелася прудка й безтілесна тінь…

Метлинського знову вабило море, ніби мав справдити там бозна-які заповітні сподіванки. Наче ось-ось мав розчинитися перед ним зачарований вертеп, і в ньому він побачить не комічне дійство, а щось таке, що виб’ються йому на очі сльози.

І він побачив-таки красу, якої сподівався. Перед ним відслонилося море, і було воно фосфорично осяяне, мерехке, повне німого руху й трепету, барвистих магнетичних переливів, притишеного й срібного гомону. Стояв, наче тільки й лишилося в нього, що тіньова оболонка — все єство витекло й перелилося у те оманне сяяння. Так, він зовсім зник із цього світу; мозок розтікався клітинами по небі, подумалося, що те небо, густо всипане зорями й прикрашене мідною бляхою місяця, і може бути таким по-особливому розпорошеним мозком, тіло його землею ставало, а душа незрівнянним оцим морем. Саме в ньому, в морі, народжувалася по-справжньому чарівна музика, побіч якої музика паркова відчувалася як вороняче крупання побіч соловейкового співу. Метлинський раптом відчув, що полилися йому з запалених повік сльози, в душі сколихнулася велика й світла хвиля, і він раптом легко повірив, що ще трохи, що одне таке осягнення чи одкровення — й він освітиться, як це море, здобувши нарешті вогонь, до якого так безнадійно тягнеться, а коли те станеться, буде сам джерелом того вогню — не прийматиме його, а випромінюватиме.

5

Наступного дня він знову змінив білизну. Скидав її з себе різко й бридливо, наче звільнявся від надокучливої шкури, — здавалося, одежа увібрала в себе дух учорашнього дня, порожнього й нікчемного, як і всі дні передоцім. Мусив зустріти новий день у чистій оболоні — це стало однією з безодмінних умов його існування.

Служка приніс зміну сьогодні вранці, і він був задоволений: боявся, що праля не встигне. Сів до сніданку з погіднішим настроєм і, коли служка поставив перед ним тацю, спинив його коротким порухом:

— Скажіть, дорогий, чи є тут особливо гарні місця?

Рудько розправився, на мить утративши послужливу приниженість, на вуста лягла самовдоволена всмішка:

— Кращого місця, як Алупка й палац князя Воронцова, нема, ваша честь.

— Я маю титул статського радника і можеш називати мене вашим превосходительством, — м’яко зауважив Метлинський.

Очі в служки покругліли, блиснула в них іскра, і він послужливо спустив голову:

— Слухаю, ваше превосходительство.

— Скільки звідси верст до Алупки?

— П’ятнадцять, ваше превосходительство.

Метлинський поклав на тацю монету.

— Рад стараться, ваше превосходительство!

Вже знову був зігнутий удвоє і знову виповзав, покручуючи задком, із кімнати.

В коридорі служка розігнувся й подався в лакейську.

— Чорт! — сказав він товаришу, з яким розминався в коридорі. — Мені, брат, дістався такий тип, що я б його з великим задоволенням повісив на першій гілляці.

— А гроші платить?

— Гроші платить. Але така морда, аж з душі верне. Згинайся тут перед кожним падлом.

— Наша служба така — згинатись, — спокійно сказав товариш. — Від поклонів ще жоден не ламався. Хочеш доїти — гнись!

Він підморгнув рудькові широкою, високо зведеною бровою, і вони розійшлись, засміявшись…

Метлинський уже йшов по вулиці, різко посилаючи вперед ноги. Виставив ліве плече, а його понуре обличчя не спогіднилося від яскравого сонця. Вулицею котилися екіпажі, в яких похитувалися люди з курортними обличчями, промчало верхи кілька амазонок у супроводі вусатих довгоносих красенів — вони безсоромно перезиралися поміж себе. Це неодмінно помічали виставлені у вікнах знуджені жіночі й чоловічі лиця, поверталися одне до одного, наче механічні ляльки, й благочестиво обурювалися.

"Вертеп!" — думав Метлинський, стрімко переходячи вулицю.

— Мені до Алупки! — сказав різко візникові.

— Самі поїдете чи чекатимете компаньйонів?

— Сам.

— Дорого, пане, обійдеться. Я везу, здебільшого, по троє: кожен кладе по три карбованці.

— Три карбованці за п’ятнадцять верст?

— Такі тут ціни, пане. Коли поживете у нас трохи, звикнете. Окрім того, побачивши Алупку, й грошей не пошкодуєте…

6

Вони минули з лівого боку шляху царську резиденцію Лівадію, за нею осади великих князів — Оріанду, Ай-Тодор і Гаспру, потім Місхор, коні йшли по чудовій дорозі рівно й гінко, монотонно подзенькуючи дзвіночками.