Справедлива Надія - Хорошко Григорій
Сам же Вергілій не був великим шанувальником подібного, але все ж таки сьогодні він вирішив, що це буде доречно.
Суддя сидів і дивувався, за що на його долю випала така неоднозначна зустріч. Від нього не вимагалося закриття бажаного питання, від нього не вимагали прийняття вірного рішення, для окремих осіб, він ніколи не славився тим, що міг лаконічно підтримувати бесіди, але з тих чи інших причин він був тут і вже ніяк не міг відвернутися від тієї ситуації, в яку він потрапив.
— Адже ми з Вами зустрічалися раніше. — Помітив Вергілій.
— Не може бути. Я б запам'ятав.
— Вірю, охоче вірю, але, на жаль, цього разу пам'ять Вас підвела. Повірте, на Вашому місці я теж забув би. Тоді я був більше, ніж ніщо, порівняно з тим, що я зараз. Між нами кажучи, в дзеркалі я й досі нічого особливого не бачу. Віра у вплив, найчастіше, вражає всіх, крім найвпливовішого.
— Зачекайте! Не ви були засуджені, а дехто інший. Я Вас пригадав.
— Правильно. Ви осуджували мою матір. За те, що вона, нібито, була пов'язана із злочинністю. Процес йшов не найсприятливішим чином, проте у Вас, до самого його завершення, раптово, з абсолютно незрозумілих причин, прокинулася совість, і Ви дарували їй поблажливість та коротке умовне покарання.
— Якщо мені принаймні цього разу не зраджує пам'ять, найкращою подругою Вашої матері була Катерина Александрова. Всі думали, що головою злочинного синдикату був її чоловік, а насправді…
— Була вона. Не обманюйте себе, пане суддя, ця інформація була доступна навіть широкому колу осіб. Моя мати дуже з нею дружила, хоча я відмовляв її від таких зв'язків. Вони познайомилися на відпочинку, якщо Вам цікаво їхня дружба триває досі. — Він трохи засміявся. – Дивовижний факт. Коли до Вас, нарешті, потрапила справа самої Катерини, Ви дарували їй менший умовний термін, ніж моїй матері. Вражає, чи не так. — Суддя ніби проковтнув свого язика, він хотів знайти виправдання, від чого став виднітися неймовірно жалюгідним, але не встигнувши вимовити і єдиного слова, як його перебила прислуга, подавши вечерю до столу, яку він ніяк не зміг розкуштувати.
— Я керувався сприйняттям та справедливістю закону, Вергілію. – знаходив виправдання суддя. – Закон є закон, тим більше я завжди пишався безперечним фактом, що брав безпосередню участь у реформації двох кодексів і доклав чималих зусиль у написанні низки важливих для нашої держави статей, зокрема щодо зв'язку зі злочинністю та… корупції.
— Я розумію, Ви виконували свій обов'язок і не важливо який, і що він являє собою, головне, що Ви виконували його, тим більше керуючись нормами закону, до якого, як Ви самі відзначили, Ви доклали руку. Але якщо поглянути з іншого боку, чому народ має прислухатися і дотримуватися закону того, хто сам його не дотримується?
— Це неприйнятно! – вигукнув суддя, намагаючись захистити свої уламки честі.
— Повністю з Вами згоден, радий, що ми зійшлися в цій думці. – З усмішкою відповів Вергілій, після чого до столу варто відзначити досить швидко, подали десерт.
Їжа була просто чудова. Відразу було зрозуміло, що господарі дуже ретельно ставляться до всіх аспектів свого домашнього життя, побуту та дозвілля. Суддя хотів це зрозуміти і відчути, але на жаль не міг, тому що навіть смак їжі не міг дійти до нього, бо він був занурений у безпам'ятство, будучи поринутим у незвідані раніше ним глибини незнання і розгубленості не тільки у власних діях, а й судженнях чутних лише йому самому.
Завершивши вечерю, Вергілій запропонував судді Ватчинському закурити по сигарі, виготовленням яких займався його син. Чоловік відмовився, пославшись на те, що вже встиг втратити одну легеню через подібні помилки, тому другу йому буде розумніше поберегти. Його слова переконали Вергілія вчинити так само, тому він закрив скриньку, що виділяла просто неймовірний аромат горіха і ванілі.
— Як іде Ваша робота після війни. — Запитав Вергілій, намагаючись підтримати хоч якусь бесіду, добряче втомившись від мовчання та відчутних переживань судді, у тому числі статут і від своєї власної тиші.
— Не просто. Дуже багато справ, тонкощів різної ланки. Вважаю Ваша точно також.
— Безперечно. Однак тонкощі у моїй справі мають зовсім інший характер, ніж у Вашій. Війна завдала багато бід, які до цього часу вимагають гострого вирішення, особливо ті, що засіли в головах мас, а кожну проблему, як відомо, потрібно вирішувати, знаходячи вихід із ситуації.
— Які проблеми в головах мас Вас турбують?
— Ми ще встигнемо прийти до цього питання, а поки що я хотів би згадати про той факт, що наближаються вибори і до цього дня на головне крісло країни немає гідного кандидата.
Тут то до судді і почало частково доходити розуміння того, чого хоче Вергілій, проте Ватчинський все одно не міг прийняти того факту, яку роль у всьому цьому зможе відіграти він сам. Правила цієї гри прояснювалися йому все чіткіше з кожною наступною миттю, після чого він почав, повільно, але все ж почав промацувати грунт, щоб нарешті дійти хоча б до найменшого розуміння всієї суті питань.
— Багато хто припускає, що чинний президент чудово може впоратися з цією роллю знову. Він, звичайно, вже не молодий і його обличчя не можна було б назвати свіжим і новим не до його становлення на чинній посаді, як і зовсім не можна так сказати і зараз. Однак він користується деякою повагою в очах народу, тим паче після війни. У той же час, аж ніяк не можна сказати, що у нього є гідний конкурент.
— Я згоден з Вами, здебільшого. Але, я був би радий дізнатися Вашу думку ось з якого приводу: що, якщо така, бажана народом людина, шанована суспільством, яка має, як Ви висловилися, нова особа на політичній арені, запропонувала би державі свої послуги, то чи зміг би він або ж вона, досягти успіху у своєму починанні?
— Враховуючи мій досвід, людина, яка приймає рішення йти у владу, не маючи гідної впізнаваності та впливу, рідко коли, якщо взагалі колись, досягає успіху в подібних витівках, навіть при врахуванні її неперевершених регалій. Однак, якщо такі аспекти є в його або її характеристиці, то в гарантованому успіху сумніватися не доводиться. Саме таку пораду я завжди давав своїм… знайомим, які так чи інакше вирішували взяти участь у цій не простій витівці. Але заради всього святого, Вергілію, скажіть мені невже Ви зважитеся на такий… неоднозначний вчинок? Вибачте, але я ніколи б у це не повірив. – Легковажно сказав суддя, з характерним смішком.
— Ви маєте рацію, я не люблю приймати необачних рішень, особливо коли справа стосується мене самого і я дуже сумніваюся в тому, що відступлюся від цього принципу зараз.
– Тоді хто ж Ваш бажаний кандидат? – здивовано запитав суддя.
— Ви трохи поспішайте події, мій друже, ну що ж. Так тому й бути... Вважаю тепер нам було б доречно повернутись до питання про голови мас і те, що там так глибоко засіло. — Вергілій допив свій коньяк і продовжив свою промову, дуже впевнено, спокійно і зосереджено, не надаючи значення почуттям та емоціям, опинившись у повному розпорядженні власних суджень. — Як бачите, я б з величезним ентузіазмом хотів говорити як звичайний індивід нашого суспільства, але дивлячись на те серед якої розкоші ми з Вами ведемо цю розмову, просто сама мораль мені не дозволить подібного. Тому я говоритиму як той, хто являє собою більше, ніж звичайна людина і висловлюватиму ті міркування і критику, про яку я вважаю належним і дозволеним говорити людині мого становища. – Вергілій Лінда свердлив своїм поглядом суддю, ніби прикутого до стільця. – Як бачите, я дуже люблю свою країну. Я народився тут, знайшов своє кохання, реалізувався як особистість і досяг усіх тих вершин, яких прагнув. Але ось яке питання мене турбувало довгий час, рівним рахунком, як і турбує зараз: чи досяг я всього бажаного завдяки тій системі держави та устрою суспільства, в яких я живу чи всупереч їм? – Погляд Вергілія став менш пронизливим, проте він не перестав від цього бути менш величним, владним та жахливим. – Моя щира любов до моєї країни та землі, на якій я виріс і дарував життя своїм дітям, аж ніяк не благає того факту, що я симпатизую державі та уряду, який керує цією самою країною. Любов, тим паче щира, аж ніяк не повинна затуманювати розум, бо інакше вона легко може Вас занапастити. Аналогічна ситуація сталася зі мною. Так, я люблю свою країну, але в той же час не заперечую, а саме навпаки, охоче визнаю факт того, що в ній, на жаль, куди більше пороків, ніж благодійників, у який би бік нам не довелося кинути свій погляд. У такому разі питається, хто в цьому винен: уряд і його система чи сам народ, який цей самий уряд допускає до влади і живе в такт із тією системою, яку він йому пропонує? — Суддя мовчав, навіть не думаючи давати будь-якої відповіді. – Не варто надто сильно задаватися і терзати свій розум подібними судженнями, бо відповідь, незалежно від шляху ваших міркувань, виявиться єдиною – вена лежить на всіх цих факторах. Все починається з простого народу, який виявляється обдурений солодкими промовами жменьки тих, хто йде попереду натовпу волелюбних мас, які добровільно віддають їм у розпорядження не лише свої долі, а й свободу, якою вони так дорожать. Як виявляється згодом, не так вже й дуже. Все це звичайна ілюзія. Одна людина, набагато розумніша за мене, свого часу наважилася висловитися, що: "Раб без пана починає експлуатувати себе сам, а пан, у свою чергу, особисто піддаватися розбещенню, бо більше не на кому", але насправді, як Вам чудово відомо, рабові не потрібна свобода, а потрібні інші раби. Зрозуміло, та система при якій ми існуємо зараз існує в зовсім іншій формі, як влади, так і, відповідно, ставлення до неї, проте все одно, в ній також існують вельможні пани та їхні слуги. Тільки тепер прислужувати стали не окремі верстви суспільства, а цілі народи в той час, як ними почали наказувати такі самі раби, лише ті, яких вони самі і допустили до правління над собою. — Вергілій посунув свій стілець і простяг свої руки ближче до каміна, щоб прогріти їх від холоду, що раптово набіг. В очах його, як у душі й розумі, червоним полум'ям палахкотіли язики вогню. — Підсумок простий. Здавалося б, що можна змінити, адже ми живемо за такими традиціями вже не одне десятиліття.
