Поезії. Книга III - Олександр Олесь

на устах…»

 

 

Де ті слова, що вмерли на устах,

Де непроспівані пісні?..

Чи розп’ялись ви на хрестах,

Чи й досі мучитесь в мені...

О, як хотів я вмерти разом з вами,

З моїми мріями-думками!

 

Але мої нікчемні вороги

І друзі, варті лиш жалю,

Зміцнили ржаві ланцюги.

Збудили міць мою.

І я встаю! Вернулись сили, роки...

Дзвенять пісень моїх потоки!

 

В СТЕПУ

 

 

Розцвіли дзвіночки-квіти,

Ніжні дзвони із блакиті!..

Сонце море сонця ллє...

Хтось у дзвони тихо б’є...

 

Хтось у дзвони тихо дзвоне,

Бог чи коник степовий,-

Я не знаю: в травах тоне

Той дзвонарик світовий.

 

Я молюся небесам.

Віра в мене дужча криці,-

Степ - один суцільний храм!

Скрізь церкви, церкви, дзвіниці,

Співи, дзвони, фіміам.

 

Я молюсь. Душа моя

Скрізь в повітрі розлилася...

Степом, небом пройнялася.

Світ в мені і в світі я.

 

«Стань, дівчино, стань!..»

 

 

Стань, дівчино, стань!

Стань, дівчино, маків цвіте,

Дам тобі я кращі в світі

Не каміння - самоцвіти

І коралі подарую,

Тільки... злегка... поцілую,

Пожартую, помилую...

Глянь же, хоча глянь!..

 

Обернулась враз.

Відра скинула на плечі,

І сміється, і щебече:

«Ти говориш не до речі;

Хто ти - як я можу знати:

Чий ти єсть і відкіля ти...

А як мати вийде з хати,

Та угледе нас?»

 

І пішла собі...

І йде, не йде - літає,

Набік відрами хитає,

В хвилях-травах поринає;

А у мене в серці муки,

В’ються муки, мов гадюки...

Наложу з розпуки руки -

Буде гріх тобі!

 

З ЯСАМАНІ1

 

 

Квітнуть, дихають троянди,

Дивні без кінця...

Ти ж смутна, у тебе сльози,

І тремтиш ти вся.

 

О, не бійся: ти миліша,

Ти ніжніша їх...

І скажи,- тобі я кину

Всі квітки до ніг.

 

«Гори сплять, повиті млою…»

 

 

Гори сплять, повиті млою.

Спить давно уся земля,—

Тільки з мукою страшною

Не засну до ранку я.

 

В сяйві місячнім блукають

Голубі отари хмар...

То пасуться, то лягають,

То спускаються у яр.

 

Не засну я... мучать думи;

Не горів я і погас,

А народ мовчить в задумі

І чека в останній раз.

 

Море б’є в граніти темні,—

Чорний демон б’є крилом,

І сичить слова таємні,

І сміється над рабом...

 

Не засну я... Гнів голодний

П’є і сушить кров в мені,

І несеться шум народний,

І півнеба у вогні!

 

Справді... Небо в злоті грає,

Хтось вінок із хмари в’є...

Не засну я... сил немає,—

Ранок радісний встає!

 

Крим

 

НІЧОГО НЕ СКАЖЕШ...

 

 

Нічого не скажеш - і я не скажу,

І мрію крилату, як пташку, зв’яжу,

Зустрінусь - не стану,

Осліпну - не гляну,

Пройду без усмішки,

Пройду без зітхання,-

В очах ні докору,

Ні мук, ні кохання...

І можеш ти вірити звукам-словам?!

Дай руку - ходім в мою душу, в мій храм:

На чистім престолі із сліз і із крові

Курить моє серце, палає в любові,

І ти, наче янгол, схилилась над ним.

На всесвіт - над серцем одним.

 

Зустрінусь - не стану,

Пройду - і не гляну.

В душі моїй храм,-

Щодня тебе вгледжу я там!

 

ТВОЇ ОЧІ

 

 

Так дивиться сарна в дрімучому лісі,

Неначе почувши десь шелест в кущах...

Весною фіалки в гаях розцвітають

З таким дивуванням в очах.

 

Так слухають пісню, що ллється на селах,

Русалки у місячну ніч...

Так вухом земля припадає до ночі,

Як зорі говорять ясніш.

 

Так дивиться чудно душа моя бідна

В таємную душу твою

І щось мені каже, щось хоче сказати,

А я її слів не вловлю.

 

«Той, кого розлюбить мила…»

 

 

Той, кого розлюбить мила,

В’яне, сохне від журби,

Опуска широкі крила

І вмира для боротьби.

 

Я не був любимий нею,

Я конаю і мовчу.

І з піснями над землею

Все кудись лечу й лечу.

 

«Іду, отруєний, прибитий…»

 

 

Іду, отруєний, прибитий,

Іду, несу пекельний біль,

І голос мій несамовитий

Луна і гасне серед піль.

 

Могили скрізь, хрести похилі...

А може, се мара одна?!

Хрести - то люде... любі, милі,

Могили - рідна сторона?

 

Так... люде... так... піду, заграю

І їм серця розворушу,

Я їхні муки розгойдаю

І власну муку задушу.

 

І от я, змучений без міри,

По двох останніх струнах б’ю,-

І капа кров з моєї ліри,

І ловлять звуки кров мою.

 

Дивлюсь - з могил мерці виходять,

Сідають, слухають гуртом,

І дико всі очима водять,

І кожний з глиняним хрестом.

 

Я кличу, плачу, проклинаю,-

Вони ж… як камені, вони!

І от я ліру піднімаю,

Рву нерв останньої струни,-

 

І ледве звуки обірвались,

Вклонились чемно кістяки

 

І тихо в труни поховались,

І... кинув хтось мені квітки...

 

«Вийди, змучена людьми…»

 

 

Вийди, змучена людьми

І одурена думками,

Снами, мріями, казками -

В лісі будем тільки ми.

 

В лісі дзвонять солов’ї,

Виливають щастя в звуки,

Виливають в звуки муки

Світові, твої, мої.

 

Вийди! я нарву квіток

І встелю тобі дорогу,

Як улюбленій,- як