Поезії. Книга III - Олександр Олесь
...Ніби розбурканий вистрілом сокіл,
Вилетів з скирти крилатий огонь,
Крикнув, і з шумом на крилах вогняних
Злякана зграя знялася за ним.
...Степом широким, припавши до гриви,
Месник летів на пекельнім коні,
Іскри і дим з-під копит виривались,
Хмари осяяні квітли в огні.
...Тижні у полум’ї корчився хутір...
Стліли в пожежі комори, скирти...
Тільки сумують на сірих руїнах
Чорні дерева зелених садів.
Тижні гасили пекельну пожежу,
Тижні лилися невпинні дощі,
Та не змогла і небесна «пожарня»
Полум’я судної помсти залить.
XXXIX
Осінь - вмирання,
Примир’я, прощання,
Останні слова...
Пориви марні,
Звуки цвинтарні,
Смертні жнива.
Вмерти, не бути,
Не бачить, не чути,-
Прокляття... (кому?)
Жити, конати,
В муках палати
І нагорода... в чому?!
Вірить, молитись,
Плакать, проситись -
Годі, дарма!...
Може, змагатись,
Сіктись, рубатись,-
Зброї нема.
Зброя єдина -
Будь як дитина.
Грайся м’ячем,
Злотом, любов’ю,
Власною кров’ю,
Честю, мечем.
XL
Я вам розказав би, як мучився я,
Що дівчина мила не любе,
Хоч, може, тепер уже пам’ять моя
Пелюстки безсмертників губе.
Але я про Вітер вам мушу співать,
Як він і конав, і помщався.
Та всього не можу про його згадать,
Хоч «вітром» я змалечку звався.
XLI
Вітер носиться, літає,
Топче луки і поля,
Жовті трави пригинає,
Лист зриває із гілля.
То скирти, стоги розносе,
То у сурми загуде,
То в безсиллі заголосе
І до лану припаде.
То в уяві намалює
Другу дівчину ясну,
І в уста її цілує,
І не дума про Весну.
Нащо, Вітре, ти голубиш
В серці мрію золоту:
Як ти другу не полюбиш,
А забуть не зможеш ту.
XLII
Знайти на вічні рани ліки,
Струну розірвану з’єднать...
Знайти, що втрачено навіки,
І знову вірить і бажать,-
Ні, ні! Де хвиля, що майнула,
Де звук, що нісся і погас? -
Хай пам’ять наша не забула,-
Не вгледять очі в другий раз.
XLIII
Квітки любові розцвітають
Єдиний раз, єдиний раз.
Вони ніколи не вмирають
І вічно в серце ранять нас.
Їх поє сонячне проміння,
Годує чиста пахощ піль.
В глибинах серця їх коріння:
Торкнеш квітки, а в серці біль.
Зламаєш їх, потопчеш в муках -
І хочеш їх навік забуть,
А кров тече і плаче в звуках,
А ніжні парості ростуть.
XLIV
Втратити віру - що керму зламати;
Хвиля осліплений човен веде,
Що його в морі широкому жде,
Хто його візьме на груди приспати?..
Втратив я віру і хвилям віддався,
Б’ють мене хвилі, об камені б’ють,
Хвилями місяці, роки пливуть.
З смертю ж я досі чомусь не спіткався,
Втратив я віру... о браття, о друзі,
Б’є мене хвиля, об камені б’є...
Скоро в розпуці, в безсиллі, в нарузі
Вирву я серце своє.
XLV
Плаче Вітер, туже, бідний,
Та ховає мрії,
А навколо степ самотній
Наче крук чорніє.
Десь пливуть під небом гуси
Темними ключами...
Плаче Вітер, туже, бідний,
Б’ється над степами.
А на гілці лист пожовклий
Затремтить в конанні
І впаде, і тихо ляже,
І засне востаннє.
___________________
Розплітається уранці
Срібних снів мережка,-
До невірної літами
Заростає стежка.
А у Вітра й досі в грудях
І любов, і муки,
І протоптані навколо
Всі поля і луки.
XLVI
І думає Вітер: «Я хочу знайти
І мушу її відшукати,
Ганебно для мене на крок від мети
В пустелі жалю повертати.
Я з півночі хмари холодні зжену,
Встелю усю землю снігами,
І певно де-небудь в гаю, на лану
Ти стежку протопчеш ногами.
І тільки я слід на снігу нападу,
І тільки твій слід я пізнаю,
Як сокіл, я з неба в ту мить упаду,
Впаду, засміюсь, заридаю.
Не думай сховатись в людей на селі,
Зумію прохожим я стати,
Постукати в двері і тихо з землі
«Пустіть, замерзаю» - сказати».
Так думає він і на північ летить,
Щоб скликати хмари холодні,
А стомиться,- ляже заснуть і спочить
Де-небудь на скелі в безодні.
XLVII
В полі хуга. День - не день,
Хтось згори снігами сипе
І прохожим очі сліпе,
Мов пелюстками вишень.
Пройде сніг... затихне все,
Вітер зніметься - полине,
Скирту вдаре і підкине,
І по полю рознесе.
Ось він вгледів коней-змій
І підставив зміям груди:
Подивився, що за люде,
Свиснув жінці молодій...
Запримітив очерет,
Розчесав його, розвіяв.
Мов крізь сито пересіяв
Снігу білого замет
XLVIII
А увечері він лине
З поля, з лісу на село,
Біля хат селянських гине,
Б’ється пташкою об скло,
Плаче, скаржиться, голосе,
Стихне й знову зарида,
Співчуття в каміння просе
І до призьби припада.
Та ніхто не одгукнеться,
І ніде душі не чуть...
Тихо з вікон світло ллється,
Ще рясніш сніги метуть...
...Наче зграї лебедині
Із незнаної країни
Налетіли
Білі, білі;
Наче в’ються і кружляють,
І на озеро сідають...
Року 1910
З ЛІРИКИ
«Де ті слова, що вмерли
