Подорож в Антисвіт - Бердник Олесь
Двоє військових, а один у циві-льному вбранні. Генріх впізнав його. То був Шрат. Як вони довідалися про появу Уоллеса? Невже хтось устиг сказати? Чи просто догадалися, коли почули про падіння людини з неба?
Педро суворо поглянув на Генріха, рішуче запитав:
— Ви поїдете з ним?
— Ні. Нізащо. Я не буду служити Шрату і його підлій зграї.
— Що ж ви гадаєте?
Генріх сумно подивився на молодого друга і тихо сказав:
— Я сам безсилий…
— Можете розраховувати на мене, — гаряче заявив Педро.
— Слово?
— Слово!
Педро міцно потряс суху, кістляву руку Генріха, запально сказав:
— Вас, безумовно, заберуть. Мене, можливо, також. Але, оскільки їх небагато, то нічого страшного нема.
Він схилився до старого Хуана, щось зашепотів йому на вухо. Той трохи подумав і хитнув головою. Не роздумуючи довго, він взяв у кутку ломик і, крекчучи, поліз у вікно.
— Куди ви? — здивувався Генріх.
— Тихо, — посварився пальцем Педро. — Так треба.
Старий рибалка зник за вікном. Біля хатини почулися голоси, потім гучний стук у двері.
— Зайдіть, — сказав Педро.
На порозі вродилися два полісмени. Вони оглянули хатину, розступилися і пропустили цивільного. Це був професор Шрат.
Йому на обличчі відбивалася дивна мішанина радості, хитрості і подиву. Він жваво кинувся до Генріха, обняв його за плечі.
— Колего! Це неймовірно! Нас повідомили, що на цьому острівку сталася фантастична подія. Людина з неба! Я так і подумав, що це ви. І зразу ж сюди. Я за вами. Збирайтесь, поїдемо…
Генріх сидів на ліжку, байдуже і втомлено слухаючи тираду професора. Він іронічно посміхнувся і запи-тав:
— За мною, кажете? А полісмени навіщо?
Шрат розвів руками.
— Катер військовий, ви розумієте, І потім… ми не були певні, що це ви. Але чому ви не відповідаєте, що з вами сталося? Чому ви тоді — в час експерименту — не повернулися назад? Де Люсі? І як ви опинилися тут? Чому ви мовчите, Уоллес? — суворо запитав Шрат. — Ви не хочете відповідати?
— Не хочу, — спокійно сказав Генріх.
Страху нема. Хто йде правильною дорогою, з тим підтримка всього найкращого, найвищого. Байдуже, що з ним зробить Шрат і його посіпаки! Генріх відчуває, що все обійдеться добре, що всі сили темряви не здат-ні подолати його. Це тимчасовий полон, це одна мить! А потім — неосяжні простори свободи, безмежні світи творчості і краси! Як огидно міниться обличчя Шрата. Хіба він вчений? Прислужник монополій, раб Чорних Тиранів! Так, так! Це ви чорні тирани! Там, в антисвіті, теж панують їхні бліді копії, нікчемні відбитки, негати-ви! Вони незабаром теж зникнуть разом із своїми послідовниками. Людство довго не буде терпіти гиді на пла-неті, воно піде шляхом вдосконалення і перетворить рідну Землю в найкращий із світів.
— Ви замовчуєте результати експерименту? — гнівно озвався Шрат. — Ви злочинець, Уоллес.
Генріх мовчав. Хай говорить! Хай наливається чорною люттю! Все одно він безсилий. Він може вбити людину, закути в кайдани, посадити у в’язницю, але вільний дух йому недоступний.
Генріх поглянув на Педро. Той стояв поряд з ліжком, блідий, але рішучий. Він схвально хитнув головою. Шрат перехопив той погляд.
— Що це означає? — гримнув він. — Хто цей хлопець?
— Він мій рятівник, — спокійно відповів Уоллес.
— Чудово! — процідив крізь зуби Шрат. — Тим краще. Так ви не хочете говорити, містере Уоллес?
— Ні.
— І не повернетесь у лабораторію?
— Ні.
— Я не зможу в такому разі залишити вас напризволяще. Зважаючи на секретність роботи нашої лабора-торії, зважаючи на інтереси держави, я мушу заарештувати вас. І цього хлопця, який, безумовно, щось знає!..
— Ось така мова більш до лиця вам! — насмішкувато озвався Генріх. — Просто і… щиро!
— Взяти їх, — коротко наказав Шрат.
Полісмени націлили автомати на Педро і Генріха. Один з них суворо сказав:
— Виходьте з приміщення. Не спробуйте втікати.
Педро мовчки рушив до дверей. Генріх за ним.
Їх зустрів потужний вихор, подих моря, запах далеких земель. Педро штовхнув плечем Генріха, блиснув очима, прошепотів:
— Спокійно.
Вони вийшли на берег. Там стояв, у затишку під Чортовою скелею, великий катер, похитуючись на хви-лі.
— Сідайте! — наказав старший полісмен.
На обрії багровіли хмари. Море було свинцеве і грізне. Ураган гнав по широких просторах гігантську хвилю, люто бив у береги, плював білою піною на скелі острова.
Полонених поставили біля рубки, один полісмен залишився біля них. Шрат і старший полісмен ввійшли до рубки.
Заревли мотори. Катер одійшов від берега. Він швидко минув Чортову скелю, врізався в запінену хвилю. Холодні бризки сипонули Генріху на обличчя. Він знайшов руку Педро, потиснув її.
— Пробачте, друже. Через мене ви постраждали!
— Дурниці! — всміхнувся Педро. — Ще нічого не було. Гра лише починається.
— Мовчати! — крикнув поліцейський, кутаючись на кормі в плащ. — Заарештованим заборонено розмо-вляти!
Катер зменшив ходу. Хвилі люто набігали на нього, підкидали вгору. Генріх тривожно поглянув на Пед-ро.
— Що це означає?
— Все гаразд! — підморгнув Педро. — Старий Хуан знає своє діло…
З рубки виглянув Шрат. Він був блідий, нажаханий.
— Катер тоне. Треба повертати до берега.
Мотори зачхали і зупинилися. Ураган закрутив на місці і підняв на верхівку хвилі. З рубки вискочив ста-рший полісмен.
— Ми загинули! — крикнув він.
Педро вхопив Генріха за руку, рвонув за собою, стрибнув у воду. Білогривий вал підхопив їх, поніс на собі. Катер зник за хвилею. Ось він ще раз з’явився недалеко. Вже лиш щогла і частина рубки виглядає над во-дою, а біля неї — одна чорна цятка.
— Вони загинуть! — захлинаючись, прокричав Генріх.
— Це їхня справа! — бадьоро відповів Педро. — Тримайтесь, друже. Берег недалеко. Старий Хуан жде нас…
....................
Надвечір шторм затих. Море викинуло до Чортової скелі уламки катера і Шратів труп. На острівець при-були три військові судна, десятки полісменів. Почалося розслідування. Добивалися до хатини старого Хуана. Але рибалки не було…
Він благеньким човном своїм перевіз Генріха і Педро на сусідній великий острів ще завидна. Там вони просиділи до сутінків. В густих заростях на березі старий попрощався з Генріхом.
— Хай бог береже тебе, синку! Педро, я ждатиму тебе…
Темрява вечора проковтнула дві постаті.
....................
Під покровом бурі й темряви Педро і Генріх подолали високу загорожу навколо лабораторії. Вони на-впомацки пробралися мимо дерев, крізь кущі квітів.
— Тепер вже легше, — прошепотів Генріх. — Тут ніхто не чергує. Варта лише навколо загорожі.
Вони проникли в коридор, підійшли до дверей залу. Вгорі світився маленький зелений чотирикутник. Генріх натиснув кнопку на панелі праворуч. Двері тихо розчинилися. Вони ввійшли до залу. Педро ввімкнув ліхтар. Вузький промінь пробіг по стінах, по сірому циліндру, впав на пульт.
— Ввімкнути тут? — запитав Педро.
— Так. Ідіть сюди. Часу обмаль. Слухайте уважно. Я зайду в той циліндр. Ви закриєте мене. Все інше зроблять автомати. Коли над циліндром з’явиться червоний вогонь, ввімкнете на пульті важіль пуску пристрою. Електронні машини самі проведуть експеримент. А ви — втікайте. Але перед тим… натиснете оцей важіль.
— Що це?
— Він звільняє від контролю квантові машини. Пристрій буде накопичувати енергію без упину…
— Це ж може спричинитися до аварії? — сказав Педро.
— Я й хочу цього, — сказав Генріх. — Лабораторія вибухне. А хіба ви бажаєте залишити страшний ви-нахід шратам і всяким іншим чорним тиранам? Щоб вони проникали в інші світи, щоб вони загрожували людс-тву навіть крізь недоступні сфери?
— Я зроблю все, містере Уоллес!
— Прощайте. Або ні… Послухайте, Педро…
Генріхове обличчя наблизилося в темряві до студента, очі засяяли теплими вогниками.
— Педро… А чому б нам разом не піти? Ви не пожалкуєте. Це прекрасно, Педро! Ходімо, друже…
Педро рішуче похитав головою.
— Ні, містере Уоллес. Я не піду.
— Чому? Ви боїтесь?
— Ні. Але я син Землі. Вам треба йти. На вас чекає в антисвіті Люсі. А мені… скільки ще не зробленого на нашій планеті! Боротьба триває. І я буду тут, де вона найсильніше бушує. Я теж буду готуватися до проник-нення в інші світи… Тільки не для себе, для всіх… Я хочу, щоб все людство могло бути прекрасним і сильним, щоб для всіх були відкриті світи майбуття! Ні, я залишаюсь. Прощайте, друже… Я вірю в вашу долю!
— Хай буде так. Може, ви й праві. Тоді слухайте мене. Ось тут, у сейфі, фотоплівки. На них всі основні записи конструкції пристрою, розрахунки, формули, теоретичні викладки. Заберіть їх. Я вірю, що в ваших ру-ках це не пропаде. Ви знайдете, куди подіти такий скарб!..
— Спасибі, містере Уоллес. Я зроблю все…
Генріх обняв Педро, рішуче відстронив його, зайшов у отвір циліндра. Важкі двері зачинилися. Над ци-ліндром спалахнув червоний вогонь.
Серце Педро забилося сильно, тривожно. Він зітхнув, стиснув зуби і рішуче поклав руку на важіль пуску пристрою…
....................
Педро поспішав до берега, де його ждав старий Хуан. За пазухою випинався згорток з фотоплівками, він дряпав груди, і студент на ходу підтримував його рукою.
А позаду скаженіла пожежа. Вона жерла руїни лабораторії, кидала міріади веселих іскор аж під хмари. Лунала сирена, тривожні крики, гуркіт моторів. Педро не звертав на те уваги. Він ще раз зупинився, озирнувся назад. Лабораторія горіла. Так мусив згоріти незабаром і весь світ брехні і омани, світ насилля і темряви.
Педро повернувся, пішов у пітьму. Він з сумом і ніжністю думав про Генріха, який в іншому світі, зовсім поряд, шукав свою любов, свою долю, серце своє. Він знайде Лю безумовно. Знайде обов’язково і ясноликого Геона, який знову відкриє для закоханих бодай на хвилю світ Великого Синтезу, світ Майбуття.
