Талісман - Винниченко Володимир

В цьому коридорі перед діркою підкопу ми всі зупинились. У дяді Дум-Дума в руках був електричний ліхтарик, який кидав сліпучий сніп молочного світла на вогкі чорні стіни рівчака. Чи від цього світла, чи від чого іншого, у всіх обличчя здавались дуже блідими, а очі надзвичайно блискучими.

Балакали'пошепки. У Сердюкова в руках був револьвер, один на всіх. Але стрілять з його Сердюкову можна було тільки тоді, коли він повалить вартового на землю, приставивши револьвер до самого тіла. Тоді і згук буде приглушений, і шансів більше за те, що не промахнеться.

— Ідіть! — прошепотів Піня.

Сердюков якось поривчасто й мовчки потиснув нам руки і, ніби впавши додолу, поліз у дірку підкопу. У мене ще довго після того, як зникли в дірі його ноги, стояло перед очима його гарне, розумне лице, скривлене якоюсь непотрібною гримасою посмішки. План був такий. Сердюков прориє вихід на поверхню, вернеться, тоді ми всі полізем за ним. Вистромивши голову з підкопу, він піджидає вартового. Коли той рівняється з ним, вискакує, кидається на його, а ми всі біжимо у ярок. Там слухаєм; як не буде вистрілу з револьвера або не прибіжить він сам, тікаємо без його.

Тихо було, як в домовині, ні одного згуку, ні свисту вартових, ні шороху вітра, нічого, що звичайно чути найглухішої ночі в камері. Тільки наше дихання та свист у носі Залєтаєва. (Залєтаєв чисто виголився, підстригся, вимився, зачесався, але все-таки робив враження кошлатого). Дядя Дум-Дум курив цигарку за цигаркою, так що Тимошка мусив йому порадить покинуть, бо з дірки підкопу повалить такий дим, як з фабричного димаря. Але дядя підморгнув і закурив нову цигарку об недокурок старої.

Піня стояв коло мене, і я бачив, як він напружено витягував шию і сторожко водив нею, немов гадюка, що чує небезпеку. Залєтаєв щось зашепотів Голубову.

— Ша там! — строго крикнув Піня.

Залєтаєв різко повернувся в бік Піні, але Голубов потягнув його за руку, і він нічого не сказав.

Піня ж навіть не помітив руху Залєтаєва і слухав. Потім тихенько поліз нагору, щоб спитать, як в камері.

В цей час якраз виліз з дірки Сердюков. Він мав дикий, трохи не божевільний вигляд. Весь у землі, з розчучвереним волоссям, з бігаючими, напруженими очима, задиханий.

— Що? Що таке?! Що?! Сердюков сперся об стіну.

— Пропало, товариші! — переривчастим, судорожним шепотом заговорив він. — Не можна. Нас, здається, накрили. Там солдати.

Ми похололи.

— Ви бачили? — спитав дядя Дум, наводячи на Сердюкова ліхтар.

Сердюков прижмурився.

— Я не бачив... Так, я бачив. Там рух... Вартовий стоїть біля будки і не рушиться... Я не знаю... По-моєму, неможливо... Я бачив три чи чотири фігури, які рухались біля стіни... Нас видав хто-небудь... Що робить тепер, що робить?

— Та ви бачили солдат?! — раптом люто визвірився Голубов. — Говоріть ви, чорт би вас узяв!

Сердюков неспокійно закліпав од світла й розсердився:

— Говорю ж вам, що бачив... Ради бога, одведіть свій ліхтар, він мені ріже очі!..

Дядя Дум-Дум напрямив світло на стелю, але воно все ж таки зачіпало лице Сердюкова з вимазаним у чорне носом і щокою, з чудними, розтеряними, дикими, підозрілими очима.

— Та ви, мабуть, помилились, товаришу, — протиснувся наперед Тимошка. — Підіть ще раз. Та швидше... Що ж це таке? Дірка там... Вартовий зразу побачить... Ах ти ж, господи, хіба можна так. Ідіть!

— Та не можна... Я не піду... Ми всі погибнемо... Це абсурд!.. Я вам кажу, там солдати. Це безумство — іти... Нам треба подумать, — гаряче зашепотів Сердюков.

— Та що думать! — зашипів Залєтаєв. — Ви просто злякались, чорт вас забери, от і все! Ви — боягуз паршивий, дрянь! Ідіть, ви витягнули жеребок, ідіть зараз же!

Сердюков притулився всею спиною до стіни й не рушився. По виразу його лиця видно було, що він ні на крок не відступить з свого місця, хоч би його різали.

— Я не піду... Це безумство, — бурмотів він, і це викликало сліпу, звірячу лють проти його. Хотілось одідрать його від стіни і втовкмачить головою в дірку, — лізь!

В рівчаку піднявся кошмарний, повний непотрібної ненависті, страху, безпорадності гомін. Один шипів, що треба кидать вдруге жеребок, другий тряс за барки Сердюкова, третій рознімав їх і лякливо озирався. Було таке чуття, ніби нас зараз же захоплять усіх.

І от в цей мент, пам'ятаю, мене хтось сильно одпихнув до стіни і проліз наперед. Це був Піня.

— Що тут таке? Ша! Ви сказились, чи що!? — голосним шепотом крикнув він. — Залєтаєв, я вам кажу, киньте, ша! Дайте, я скажу. Ну?!

В голосі його було щось таке, що примусило всіх мимоволі замовкнути. Чулось, що чоловік з таким голосом має підставу так говорити, має щось сказати і скаже те, що нас врятує. Навіть Залєтаєв на мент замовк, не то здивований, не то обурений, не то чекаюче.

— Дайте сюди ваш левольверт! — коротко сказав Піня Сердюкову. В цей момент світло ліхтаря упало на всю його невеличку постать. Він весь дрібно-дрібно дрижав, як дрижить будинок, під яким скажено проноситься поїзд. Сіренькі очі були поширені, і чоловічок у них гостро і чудно чорнів.

Сердюков машинально, покірно подав револьвер.

Піня взяв і повернувся до нас:

— Щоб мені було тут тихо! Я піду замість товариша Сердюкова. Ша! Я подивлюсь і прийду сказать. Потім полізете вже ви. Але ша, бо нас заберуть. Я вже йду.

І він поліз у дірку. Настало гнітюче мовчання, серед якого було чути тільки легке шарудіння землі в норі та наше дихання. Сердюков, як прибитий до ганебного стовпа, стояв, зігнувшись і подивляючи розтеряними, напівбожевільними очимаї Останні похмуро і непорушно стояли на своїх місцях. Навіть дядя не курив.

Хвилин через три з'явився Піня. Перед тим як говорить, він видихнув кілька раз повітря з грудей, як людина, що задихається від чогось.

— Там ніяких солдатів нема... Там же тихо... Вартовий ходить... Ми можемо йти...

Залєтаєв вмить ступив до Сердюкова й з грізною рішучістю проговорив:

— Сердюков, ідіть.

Але Сердюков мовчав і так само моторошно дивився на нас.

— Залбтаєв! — мало не крикнув раптом Піня. — Хто тут командир, ви чи я? Дайте спокій товаришу Сердюкову. Раз я кажу, що я піду, то я таки йду. Що ви хочете тут, що? Щоб наша справа погибла, так? Ви цього хочете? Раз я вам кажу мовчать, то мовчать мені тут! Хто тут староста?! Ша!.. Ставайте всі в рядки! Залєтаєв на самий зад! Ну?

Залєтаєв скажено шарпнувся і мовчки став на самий перед.

— Залєтаєв, я вам кажу, ідіть назад! Ви самий дужчий, вам нада назад. Ну?..

— Залєтаєв, ідіть, ідіть, ради бога, дайте спокій, — зашепотіли інші.

— Та з якої речі я назад?! — стріпнувся він усім тілом. — Не хочу!

— А я таки хочу, щоб ви назад! — прошипів Піня з дивною, невиданою у його силою. — І ви мені підете. Коли вам староста говорить, що ви підете, то це таки так і буде. Ну?

І раптом Піня підняв револьвер і націлився в Залєтаєва. Було темно й не видно лиця Піні, але по голосу, по витягненій руці чулося, що це зовсім не жарт, що ще хвилина — і він вистрілить.

— Залєтаєв! Ідіть же, чорт вас забери, ідіот подлий! — з одчаєм крикнув Голубов.

І Залєтаєв мовчки, покірно, нахиливши голову, протиснувся і став туди, куди накачав староста.

Хвилин через п'ять, коли я, вирвавшися з дірки, вилазив за дядьком Дум-Думом на поверхню землі, в чотирьох кроках від себе я побачив чорно-сіру масу, яка хрипіла, люто качалась по землі, з неї виривався пронизуватий крик:

— Сюда-а! А-а! А-а!

І в промежутках скажений крик і гупання по чомусь м'якому.

За стіною в середині тюрми уже тривожно й тяжко нісся свист, чулись вистріли, крики, тупотіння ніг.

Я прожогом злетів у ярок.

Піні нічого було чекать. Навалившись, як прийшлося, в екіпаж, ми ударили по конях і щосили погнали по темному полю.

Пізніше нам переказали з тюрми, що староста Піня був убитий в ту ніч прикладами винтовок. Він з такою силою обхопив разом з рушницею ногу вартового, так міцно уп'явся зубами в тіло, що троє дозорців не могли одірвати його. Прийшлось приглушить його, але, приуглушуючи прикладами, не розрахували сили ударів і вбили.