Талісман - Винниченко Володимир

— Самі собі раду дамо. Не треба нам командирів! Знаємо ми їх, досить. — Сам він був колишній підпоручик піхоти. — Чим менше є влади, тим краще! З якої речі ви нам хочете посадить на шию якусь ще більш умілу каналію. Не хочемо!

А тим часом літо, найкраща пора для побігу, минало. Часто сиві, холодні хмари цілими днями стояли над ктюрмою, і небо було похоже на перекинуту миску з кислим молоком. Вже й дощі починали накрапати з цеї миски. І хто знає, чи не розмиють вони як-небудь випадково землю під стіною й не викриють нашого підкопу? А прокопано було вже доволі. Власне, немалу роль грало те, що ми помилились і закопались не в тому напрямі, що намітили. Через це ми, по-перше, наткнулись на сипкий, незручний грунт, який міг щохвилини засипать нас. А по-друге, несподівано для себе вилізли майже нагору і саме в тому місці, де попід стіною ходив вартовий.

Це нас і загальмувало. Попередній староста, за якого робився підкоп, стояв на тому, щоб покинуть і копати в іншому напрямі. На його боці була тільки одна частина втікачів. Друга ж держала руку Залєтаєва, котрий пропонував вести цей підкоп далі і тікать з його "на ура". Чим би ця суперечка скінчилась, невідомо, бо того старосту несподівано вивезли у другу тюрму, а його місце зайняв Скриня. Так справа й застигла і, здавалось, без надії хутко посунутись далі.

Але раптом одного сірого хмурого ранку нашого "велосипедиста" викликали в контору і сказали складати речі: його забирали в заслання.

В той же день увечері наш коридор тривожно й заклопотано гув, як вулій, з якого зникла матка. З камери в камеру перебігали передвиборчі агітатори, читались прокламації, велись палкі дебати, малювались карикатури. Залєтаєв носився по коридору з грізним і натхненним лицем.

Діло йшло не про те, тому чи цьому кандидатові дати перевагу, а — бути чи не бути взагалі в нашім коридорі старості. Ось як була поставлена справа. І, треба сказати, не дуже було багато надій вивести її на бажану нам путь.

Багатьох з виборців, серед яких були навіть лояльні кадети, захоплювала ідея цілковитого самопорядкування.

"Ми хочемо хоч в тюрмі бути вільними! Кожний за всіх і всі за одного. Геть правительство!" От яка була їхня платформа.

У многих прокинулись інстинкти прадідів — бурлак, які виривали з корінням молоді дубки і з цими тільки товаришами блукали по нетрях та степах. Ця частина коридора дала повну волю своїм нахилам. Вони цілі дні ходили з камери в камеру, міняли щогодини койку, обідали десь у біса, пролазили навіть у інші коридори і цілком здичавіли. Коли б не вечірні провірки, вони б і ночували по чужих камерах десь під столами.

Іншими керували більш матеріальні інтереси і надії. Вони безрозсудно повірили Залєтаєву, що матимуть без старости по десяти грудок цукру і принаймні раз на тиждень по справжній котлеті. Бо при владі старостів, — аргументував Залєтаєв, — "аристократія" дістає з волі передачі й не ділиться з коридором, а їсть їх сама. Це, звичайно, був тільки несовісний спосіб агітації, але мрія про котлету була така приваблива, що Залєтаєву охоче вірили.

Деяким просто подобався рух, сам по собі, і через те вони допомагали його розвитку всім, чим могли. Вони з охотою читали й писали прокламації, розносили їх по камерах, агітували, розпаляли, але кінчать не хотіли.

Це був непевний час, і важко сказати, чим би він скінчився, коли б до нас не вмішалась сама тюремна адміністрація. Офіціально ніяких тюремних старост вона не знала й не відала, але коридор без старости був для неї явищем анормальним, негарним і, головне, клопітливим. Замість того щоб балакати з одним чоловіком, відомим, коректним, більш-менш досвідченим, начальству доводилось вступати в розмови з цілими камерами, повними ґвалту, махаючих рук, роззявлених ротів, свисту, гамору, реготу.

І через те не офіціально, але серйозно і поважно було зроблено пропозицію негайно вибрати старосту й припинить заколот. В противному разі будуть ужиті "відповідні міри".

Що таке "відповідні міри", більшість з нас добре знала, і тому довелось серйозно задуматись над "іноземним вмішательством".

І от анархісти раптом стихли. Але ця тиша була якогось непевного, загадкового характеру. Вони шепотілися по кутках, бігали з камери в камеру, про щось палко радились, часто вибухали несподіваним голосним реготом. Іноді вони аж качалися по койках і плакали од сміху.

Ми чекали якогось екстравагантного випаду.

І, дійсно, так і сталось.

Раз уранці, як тільки піднялось питання про голосування над виставленими кандидатами, Тммошка виліз в нашій камері на стіл і попрохав слова. Коли стихло, він рішуче, й силкуючись бути серйозним заявив:

— Господа, п'ята камера! Наша партія доручила мені ось що сказать вам. Ми довго обмірковували питання і рішили виставити кандидатом... товариша Піню. —І, помітивши рух серед нас, поспішно закричав далі: — Не думайте, що це жарт! Ми серйозно. Попереджаєм, що, коли його не буде вибрано, ми оповіщаємо війну не на життя, а на смерть. Раз влада належить таким, як Піня, — то й ми собі вибираємо Піню! По всім правилам. Хай живе староста Піня!

— Ур-ра! — підхопили анархісти. — Ур-ра, староста Піня! Піня! Піня!

Крики здивування, обурення одної партії змішалися з криками "Піня" і реготом другої. Це було сигналом для всього коридора. Скрізь залунали вигуки: "Піня, Піня, Піня". Десь узялися плакати з портретом Піні, досить удачного малюнка, на яких було написано: "Хай живе влада! Хай живе староста Піня!"

Ім'я Піні літало, як м'яч, по всіх камерах, ним гралися, перекидувалися. Навіть дійсні прихильники влади захопились таким надзвичайним кандидатом і з реготом кричали: "Піня!!"

Нам прийшлось пильно задуматись. Не вибрати Піню, це значить розтягнути хаос на безмежний час. Вибрати? Ідея мати старостою Піню наводила на нас і сміх, і сором, і злість.

Але все ж таки рішили вибрати. Нехай, ми виберем Піню, але примусимо поважати його, поважати в його лиці нашу волю, нашу, переложену на його, владу над самим собою. Згода! Хай живе староста Піня!

Серйозно, строго, без натяку на насмішку ми заявили, що пристаєм на кандидатуру Піні. І в той же вечір при співах і реготі, з фейєрверком із насичених нафтою ганчірок було оповіщено всій тюрмі, що на "нижньому угловому коридорі" тепер старостою — Піня 1-й.

Піню спочатку зовсім не вразила така увага до його персони. Коли ім'я його на всі голоси вигукувалось під низькими стелями камер, він тільки посміхався своєю звичайною посмішкою. Його тягали по камерах, висаджували на столи, говорили над його головою палкі промови в його честь, — Піня тільки кумедно поводив головою і добродушно показував усім свої ріденькі зуби.

— Хочеш бути старостою, Піня?

— А чому ні? Хто не хоче бути старостою? — розуміючи жарт, одповідав Піня також жартом.

Але коли Тимошка, Сердюков, дядя Дум-Дум, Замірайло і декілька членів з "аристократії" цілком серйозно, поважно і навіть суворо заявили йому, що він є старостою, коли перенесли його паршивеньку ковдру й подушчину на матрац старости, коли дали йому списки товаришів, весь папір, тютюн, цукор, сіль, ящик оселедців, коли сказали, що з цього моменту порядок, спокій і добробут коридора лежить на його плечах, — тоді Піня перестав посміхатись і став такий блідий, що навіть на підборідді видно було ластовиння.

— Ви розумієте, товаришу, що це не жарт, а серйозна й відповідальна річ, — сказав товариш Сердюков. Сам товариш Сердюков, якому завжди передавали в блискучих кастрюльках пресмачні котлети з города. Сам товариш Сердюков, який читав по-німецькому другий том Маркса і ніколи не вступав ні з ким в які-не-будь ближчі відносини.

Піня почав щось говорити про те, що він не годиться на старосту, що він нічого не знає, що він собі малообразований робітник... Але його не слухали навіть, це й без його добре всім було відомо.

— Ну, тепер, братику, кінець! — рішуче проговорив Тимошка. (Між іншим, це його була пропозиція — вибрати Піню старостою). — Проголосували — і шабаш, нічого не зробиш. Тепер, брат, тільки старайся, щоб у тебе все було добре. Провір списки, хазяйство своє проконтролюй, — словом, як слід веди діло.

Піня тривожно, неймовірно бігав очима по лицях. Але всі були серйозні. Правда, недалеко на койці сидів Залєтаєв, качав ногами і, крутячи кудлаті вуси, хитро посміхався. Ну, так це ж був Залєтаєв, а не хто інший. Всі ж, навіть Замірайло, відносились цілком серйозно.

І Піня помалу, незграбно взяв список товаришів у руки й почав читать. Довгенький синенький зшиток дрібно, як змерзлий листок восени, дрижав в його руках.

Мені в ту ніч чогось не спалось. Чого саме, не пригадаю, — мало хіба причин може бути для цього там, де на вікнах грати, на дверях замки, а між ними в тісній скрині стін — дванадцять тяжко сплячих людей, котрі й у сні почувають себе хворими, нещасними, злими.

Я не спав і тихо лежав у своєму кутку. Сердюков коло мене обережно схлипував носом. Здавалось, він після кожного хлипання прислухався, яке воно робить враження на камеру. Коло Піні, на столику старости, горіла лампочка того сорту, який вживають в поганеньких готельчиках на чорних сходах.

Спочатку там не помічалось ніякого руху. Але годині, може, о другій-третій вночі помалу підвелася з койки невеличка постать і сіла. Це був Піня. По його рухах, виразу лиця я бачив, що він не спав зовсім. А вираз лиця був цікавий, якого я ніколи ще не бачив у Піні. Він робив враження людини, яка прислухається до процесу всередині себе — і при тому до такого процесу, котрого сам не розуміє. Очі широко розплющені, незрячі, губи одвисли не то дурнувато, не то скорбно. Він довго сидів, не рухаючись, тільки часом глибоко зітхаючи. Потім раптом злякано озирнувся по камері, але, не помітивши нічого підозрілого, заспокоївся й зліз з койки.

Я мусив підвестися на лікті, щоб побачити, що він робив. Піня перекладав оселедці на папір і шепотвм по-жидівському рахував: ейн, цвей, драй, фір, финиф. Оселедців було не п'ятнадцять, як казав товариш Петро, що часово заміщав старосту, а всього одинадцять. Піня заклопотано й непохваляюче похитав головою. Потім він узявся за цукор.