На шляхах і роздоріжжях - Антоненко-Давидович Борис
Я не толстовець, що не противиться злу, але я певен, що не доведе до добра наслідування найгірших рис своїх супротивників. За що ж тоді боротись і важити своїм життям? Адже зло навіть під українським національним прапором, виголошене українською мовою, все ж лишається злом…
Не берусь писати рецептів чи радити якісь інші шляхи — хай це роблять майбутні борці за наше національне місце під сонцем, але хочу вірити, що те місце не буде залите кров’ю і сонцю не буде соромно кидати своє ясне проміння на нашу оновлену землю. Мене ж особисті сьогодні задовольнить і те, що пишу правдиво, не оглядаючись ні направо, ні наліво, описую події тих буремних літ так, як я їх бачив і розумів, а висновки з прочитаного хай зробить читач, хай сперечається з іншими читачами, гудить або хвалить написане, бо ж, як кажуть, у суперечці народжується істина.
Прощаючись з нами, комендант похопився:
— А чи є ж у вас гроші на перший час?
— Та є, тільки ж це — більшовицькі "метелики", які не ходять тут… — відповіла Галя, і комендант одразу запропонував:
— Давайте сюди ці "метелики", — і обміняв наші радянські рублі на українські гривні. — Ці "метелики" нам ще знадобляться в роботі! —1 хитро підморгнув.
Через годину ми сіли в поїзд Проскурів — Кам’янець-Подільський.
І знову Кам’янець-Подільський
Було близько сьомої вечора, коли поїзд опинився перед пристойним, але не таким великим, як годилось би для тимчасової столиці Української Народної Республіки, вокзалом. Ах, ця бідолашна УНР, Державні межі якої то звужувались до мінімуму, внаслідок війни на Двох фронтах — радянському й польському, то знову поширювались на схід, так і не дійшовши вже ніколи до свого максимуму. Була колись п’єса Мамонтова — "Республіка на колесах", але ця назва більше пасувала до уряду цієї республіки — Директорії та її міністерств, котрий ніде не міг нагріти собі місця. Відступивши в лютому 1919 року з Києва, уряд УНР на короткий час отаборився у Вінниці, але недовго йому пощастило розкошувати у вінницьких готелях, бо, в зв’язку з наближенням фронту, довелось перекочовувати до Кам’янця-Подіпьського, але й відтіля треба було кочувати До Рівного, щоб не опинитись одрізаним у глухому закутку від армії. Весняний наступ польського генерала Галлера на Волинь і Галичину змусив забиратись і відціля. На початку літа Директорії, міністерствам і штабам випало осісти на залізничних коліях Волочиська, цієї останньої станції на колишньому кордоні Російської імперії й Австро-Угорщини, бо з заходу підходила польська армія Галлера, а зі сходу переможно наступала Червона армія. Не інакше, як хоробрість одчаю опанувала стиснуту в таких лещатах поріділу армію УНР, і вона не тільки перестала відступати, а й почала наступ, що закінчився тріумфальним входом її в Київ.
Після здобуття Проскурова численні урядові поїзди вискочили з волочиської пастки і через вузлову станцію Гречани подались до Кам’янця-Подільського, де, звикнувши бути на колесах, міністерства так і лишились у вагонах на запасних коліях, а саме місто знову стало тимчасовою столицею УНР.
Я й Галя вийшли з поїзда й тут же, на пероні, розпрощалися, міцно потиснувши одне одному руки. Попрощалися назавжди. Я й досі не знаю її дальшої долі, бо в круговерті наступних років одних спіткала доля Жені Клепачівської, другі загинули не стільки від ворожих куль, скільки від тифу, третіх змело з рідної землі й розсіяло по чотирьох континентах світу, четверті стали на радянську платформу, серед яких опинився й я, доживши з бідою до теперішніх днів…
Але хто в ті липневі дні 1919 року міг би передбачити свою особисту долю й долю всього того руху, що захопив нас усіх ще 1917 року, року пробудження від двохсотлітньої летаргії нашого народу, коли він з безформної етнографічної маси став перетворюватись у націю? Десь же служив в українській артилерії Петро Панч, один з майбутніх основоположників української радянської прози; добровільно вступив у Кінний полк імені Костя Гордієнка Олександр Копиленко; майбутній соловей української радянської поезії Володимир Сосюра, за його віршованим свідченням:
І пішов я тоді до Петлюри,
Бо у мене штанів не було…
Скільки нас отаких попід муром
Від червоної кулі лягло!
— і завзято воював у 3-му Гайдамацькому полку; та й світової слави кінорежисер Олександр Довженко брав участь, як козак гайдамацького куреня, в штурмі Київського Арсеналу, де більшовики зняли повстання проти Центральної Ради; та й тихомирний Павло Тичина оспівав похорон у Києві на Аскольдовій могилі замучених у Крутах гімназистів та студентів:
Тридцять мучнів-українців
Поховали тут,
а далі вигукнув у другому вірші:
Стоїть сторозтерзаний Київ
І двісті розіп’ятий я…
Про це цнотно мовчать у своїх біографіях чільні представники української культури та їхні біографи й критики.
Гадаю, що й Юрій Смолич міг би сказати про себе й свою участь У тому русі більше, ніж натяками у своїх мемуарах. Недарма ж бо він вклав у вуста одного свого героя з повісті "Фальшива Мельпомена" такі значущі слова:
"Це тільки випадок, що ми з тобою не лежимо кістьми десь під Крутами чи під Жмеринкою, бо то був час, коли ми ладні були життя своє віддати за ту романтику".
Чи не найправдивіше з усіх майбутніх видатних діячів української радянської культури написав Остап Вишня, котрий 1919 року в Кам’янці-Подільському виступав з фейлетонами під псевдонімом Павло Грунський в офіціозі "Україна" та в інших газетах УНР, а пізніше в одній із своїх ранніх "Вишневих усмішок" писав:
"У 1919 році був у Кам’янці. Питаєте — чого? Та того ж, чому там були й ви".
Чи не скидається те, що я пишу оце, на виказ — той паскудний "донос", яким дуже люблять користуватись в наш час ті офіційні особи, котрим за їхнім службовим становищем належить копирсатись у біографіях українських культурних діячів? Ні, — це історія, яку не годиться редагувати, підтягаючи її до ідеологічної кондиції, замовчуючи про одне, викреслюючи друге й додаючи третє, якого взагалі не було. Історичні факти лишаються фактами, їх можна по-різному пояснювати, але не замовчувати. Цього вимагає історія як наука і елементарна етика як основа всякої порядності, без якої неможлива чесна праця.
До того ж пишу про людей, яких уже нема серед живих (окрім Панча й мене), а, як каже Святе Письмо: "мертві страху й сорому не імуть". Та й чого боятись або соромитись живим і мертвим? Діло, як кажуть, давнє! Я особисто ніколи не приховував свого перебування в українській армії і на закиди офіційних осіб: "Ви ж таки були петлюрівським офіцером!" — завжди виправляв: "По-перше, був козаком, а не старшиною, а по-друге — не петлюрівської, а української народної армії". — "Та це все одно: адже командував цією армією Петлюра", — кажуть мені, але й на це в мене є свій аргумент: "Ні, не все одно: адже ви не називаєте Червону армію тих часів — троцькистською, а її вояків троцькистами, хоч командував тією армією Троцький". Крити моїм опонентам нема чим, і дискусія припиняється.
Прискіпливий мій критик скаже: "Так що ж, за вами виходить, що всі українські культурні діячі були петлюрівці?" І на це скажу: слово "петлюрівець" — не українське слово, його накинуто нам зовні: ніхто з військових, урядовців, діячів науки й мистецтва тих вікопомних літ так не називав себе, бо служили вони не Петлюрі, а ідеї національного відродження України. Якщо за тих років, коли вирішалось майбутнє України, вони не стояли на радянській платформі, то в цьому винні не вони. Тут до речі буде нагадати фразу з спогадів старого більшовика Миколи Скрипника, яку цитую з пам’яті, бо, хоч Скрипник і реабілітований тепер як більшовик і державний діяч, та його спогади, надруковані в 20-х роках, стали тепер "пропащою грамотою" і їх не знайдеш ніде. Отже, Скрипник писав: "Хто боронив проти нас Київ у січневі дні 1918 року? Адже полки Центральної Ради здебільшого розкладались і оголошували нейтралітет або навіть переходили на наш бік. Київ боронили протягом десятьох днів в основному загони "вільного козацтва", наспіх сформовані з українських робітників Батиєвої гори, Куренівки й Лук’янівки. Невже ці робітники хотіли реставрації влади капіталістів і поміщиків на Україні? Безперечно, ні! Вони хотіли того ж, чого й ми, але в Центральної Ради була, хоч і погана, програма в національному питанні, а в нас, більшовиків, не було ніякої програми"…
Розпрощавшись з Галею, я подався на запасні колії шукати вагони міністерства шляхів, у якому служив за гетьмана, сподіваючись знайти там знайомих урядовців і через них зорієнтуватись у нових для мене обставинах. Мені довелось чимало попоходити між валками пасажирських вагонів різних міністерств, перше ніж я натрапив на валку міністерства шляхів, де в окремому вагоні третього класу містився й мій фінансовий департамент. Між небагатьма тепер знайомими урядовцями департаменту, що кочуючи добирали способу керувати фінансами різних шляхів України, я здибався з діловодом Пархоменком, з котрим зблизився ще в Києві. Частина урядовців тут же мешкала на горішніх полицях, але Пархоменко підшукав собі кімнату в місті, куди й повів мене заночувати, кінчивши роботу.
Ми пройшли з півкілометра бруківкою повз городи, що пролягли між вокзалом і першими будинками Нового плану, цебто нового міста, відокремленого маленькою річкою Смотрич на дні глибокого провалля від Старого міста, що являло собою старовинний Кам’янець-Подільський.
У двоповерховому будинку, наповненому вщерть наїжджими тимчасовими квартирантами, була на першому поверсі комірчина Пархоменка, до якої, тільки-но пройшла чутка, що через фронти й усякі небезпеки прибув хтось із більшовицького сходу, почалась справжня проща мешканців із цього й сусідніх будинків. Кого тут тільки не було! Навіть троє охтирців прибігли розпитати мене про долю своїх родичів і знайомих, покинутих аж на протилежному кінці Наддніпрянщини. Один із них був студент, представник дуже поширеного в Охтирці прізвища Курило, відомий не стільки тим, що був син дрібного крамаря, скільки цілою плеядою негарних рідних сестер, прозваних у місті "гадючі голівки". Другий був колишній вахмістр уланського полку Кушніренко, батько мого гімназіяльного однокласника. Третій — колишній корнет цього полку — був відомий тільки тим, що одружився з одною із гарненьких охтирських панночок Мартинович.
