На шляхах і роздоріжжях - Антоненко-Давидович Борис
З краю села всю ріллю видно як на долоні, тим-то на ріллі не гайтесь, а швиденько перебіжіть через неї. Он там, за ріллею, — показав дядько простягнутою ліворуч рукою, — кущі видно, а за кущами гайок починається, то в тому гаю ніякого чорта немає, хіба що, може, Саранчевого хлопця надибаєте: там вони часом на розвідці бувають, а з нашого села туди й близько ніхто не сунеться…
Ми подякували дядькові й люб’язним тіткам і круто завернули ліворуч, непомітно просуваючись між копицями до ріллі. Навколо тихо, лиш з села чулося здалека, як закукурікав півень, возвіщаючи про свою чергову перемогу над слабкою курячою статтю. На душі неспокійно, бо наближаємось до нашого Рубікону, де розв’яжеться наша доля — життя або смерть.
Та ось за кілька кроків і рілля. Ми присіли за останньою копицею перепочити і порадитись.
— Я піду перша, — сказала Галя, — йтиму поволі, ніби шукаю корову абощо. Коли вже перейду за середину, рушайте й ви. Зійдемось за кущами.
Галя підвелась і вже хотіла була йти, коли обернулась до мене й тихо промовила:
— Якщо зі мною щось станеться — стрілятимуть і влучать, хапайте мою торбину й щодуху біжіть далі. Не спиняйтесь біля мене. Ну!..
І Галя спокійно пішла по ріллі.
Я роззувся, щоб легше було бігти, й плазом підліз до ріллі. Та й велика ж ця рілля — мабуть, три чверті версти буде завширшки, як не більше! А Галя спокійнісінько, як ніде нічого, йде собі по ній босоніж, ще й торбинкою своєю помахує…
Навколо — тиша. Не чути ні птахів, ні людей, навіть коники на стерні не стрекочуть. Здається, все розтануло в палючій спекоті літнього дня й вимерло…
Та ось Галя наближається до половини ріллі. Хай перейде ще трохи за половину. Здасться, вже перейшла. Ну, ще трохи! Тепер вона вже напевно ближче до тих кущів на протилежному боці ріллі, як до мене. Серце калатає в грудях від нетерплячки. Тепер — дай Боже прудкості!
Я зриваюсь і мчу на весь зріст уперед. Ноги ледве торкаються зсохлих брил землі, на очах виступають від шаленого бігу сльози, серце — як не вирветься з грудей… Раптом два сухі постріли почулись від села, і дві кулі продзижчали — одна позад мене, друга над головою. Не влучили! Та й де їм влучити, коли, після пострілів, я так метнувся вперед, що, здасться, лечу швидше за ворожі кулі!
Майже одночасно з Галею я наосліп кидаюсь у рятівні кущі, бо під ногами вже не чую вибоїн ріллі. Падаю ницьма на землю знеможений, щоб хоч трохи перевести дух. Десь неподалеку стрекотить коник, цвірінькнула якась пташка, стурбована нашою появою, але позаду — тихо. Правду казав той дядько перед селом: за нами ніхто не погнався, лиш двічі вистрілили задля профілактики. Тільки й того!
Але все ж — безпечніше бути подалі від села, де ще сидять вони. Трохи відсапавшись, ми вилазимо з кущів і мерщій поспішаємо до перших дерев гаю. Отут, під зеленим листяним наметом яворів та грабів, де позаду не видно ні ріллі, ні села, ми нарешті в цілковитій безпеці. Бурхлива радість життя так проймає мене й Галю, що ми спинились, глянули усміхнені одне на одного й кинулись в обійми. Галя тричі поцілувала мене в губи, чоло й щоку і вдячно озирнулась навколо… Але хай не подумає сучасний читач, що з цієї хвилини починається романтична зав’язка! Ні, ми тільки тимчасові супутники, товариші в небезпеці й порятунку, і ми не споганили чимось більшим нашу зоологічну радість буття, що так нестримно вихопилась у нас обох. До того ж у мене вже вистигало якесь ніжне почуття до Віри Баглій, про яке, мабуть, догадувалась Галя, і їй не могло й на думку спасти зрадити довіру своєї товаришки. То був інший час, інші й люди…
Ми пройшли навмання трохи гаєм і натрапили на якусь протоптану доріжку, де раптом спинились вражені. На цю ж доріжку, де й узявшись, вийшли з-за дерев чоловік і жінка, інтелігентного типу, обтяжені двома валізами. Вони спочатку неабияк наполохались, побачивши нас, але мої студентські кашкет і тужурка заспокоїли їх.
— Оце третій день, як сидимо тут і чекаємо, коли перейде фронт, а він усе на одному місці, — зітхнув чоловік, підходячи до нас ближче.
— А хто ж ви такі й відкіля? — спитала Галя.
— Ми українські артисти з Києва. Уже тиждень, як ми втекли від тої київської голоднечі, щоб якось пробратись до Проскурова або Старокостянтинова та вволю наїстись, а тут тобі фронт, і ні туди й ні сюди!
— То вам доведеться ще кілька днів перечекати тут, поки фронт перейде далі, — промовила Галя, злегка посміхнувшись охочому наїстись артистові.
— А ви ж куди? Може, нам по дорозі? — спитав артист, але Галя — як відрубала:
— У нас інша дорога, а до того ж і дуже тяжка. Бувайте!
І ми лишили спантеличеного артиста та його жінку на лісовій доріжці, наддавши ходу.
Десь за версту гай кінчився, і ми вийшли в поле, а далі натрапили на дорогу, що, як і всі дороги, вела до якогось села. За півгодини стали виднітись далекі садки й хати між ними.
Чи ж таки остаточно ми перейшли свій Рубікон? З обережності входимо в село нарізно. Біля крайніх хат колодязь з високим журавлем. Якась дівчина витягає з колодязя дерев’яне цеберко з водою. Я підходжу, вітаюсь і прошу напитись. Дівчина ставить цеберко на цямриння і, коли я припадаю спраглими губами до холодної води, стиха каже за звичаєм:
— Доброго здоров’я пивши!
Який чемний з природи наш нарід, думаю я, але зараз мені не до компліментів цій дочці народу з ластовинням на лиці. Подякувавши, я питаю дівчину:
— Чи є у селі військові?
На що дівчина незворушно відповідає:
— Були та повтікали. Тут тільки Саранча з своїми хлопцями.
З протилежного боку вулиці Галя чує нашу розмову й радісно усміхається. Тепер можна вже не боятись нічого, і ми разом ідемо далі однією перією.
Назустріч нам поспішає кудись парубок у військовому одязі, але в селянській шапці на голові. За плече в нього закинута гвинтівка без багнета, а на грудях помітно маленький замусолений жовто-бла-китний бантик. Ми питаємо його, як пройти до отамана Саранчі, і парубок, не питаючи в нас документів, спиняється й охоче пояснює:
— Отак оцією вулицею і йдіть через усе село, а там з лівого боку побачите розчинені ворота, а перед ними у дворі стоїть віз з кулеметом. Отам у дворі або в хаті й знайдете отамана з старшинами.
І хлопець поспішає далі в якійсь своїй військовій справі, а ми спокійно йдемо далі вулицею.
Ось і широко відчинені ворота, за ними віз з кулеметом. На просторому подвір’ї з стайнею, повіткою, сажем і високою добрячою клунею стоїть кілька по-різному озброєних людей, серед яких вирізняється ставний чоловік середніх літ, без шапки, в спідній сорочці, але з кобурою нагана при поясі. Він стоїть попереду й уважно слухає молодика, котрий, видати, щойно зліз з коня й тримає в руці повіддя.
— Нам треба бачити отамана Саранчу, — каже Галя, наближаючись зі мною до чоловіка в спідній сорочці.
— Ну, приміром, я — Саранча, а ви хто будете? — відповідає він і пильно оглядає нас — чи не підіслані ми більшовицькі агенти?
— Ми з Києва, пробиваємось до Кам’янця, — каже Галя й витягає студентське посвідчення Київського українського університету; за нею і я дістаю з кишені свою посвідку і простягаю отаманові.
Цих посвідок досить, щоб отаманове лице прояснилось і він ласкаво запросив до хати, кинувши короткий наказ комусь із своїх старшин.
У великій світлиці заможного господаря отаман сідає до столу й показує нам на два ослінчики.
— А чого ж то в таку далеку дорогу та ще в такий неспокійний час? — приязно питає він нас, перебігаючи поглядом з Галі на мене й знову до Галі.
— У важливих державних справах, пане отамане, — каже поважно Галя, і обличчя отамана враз серйознішає.
— А які ж маєте докази про це?
Галя витягає з дна своєї торбинки купу запечатаних листів.
Отаман підводить праву брову, бере один конверт і хоче розпечатати, але Галя притьмом хапає його за руку:
— Не руште, пане отамане! Самі розумієте — державна таємниця…
Отаман якийсь час потримав, вагаючись, листа і повернув нерозпечатаним Галі.
— І то правда, — погодився він і попросив нас розповісти, що діється в Києві та що ми чули й бачили в дорозі. Розповідаючи, ми не забули згадати, що про його діла ми багато чули у Вінниці, й попросили поінформувати нас про розмах селянського повстання та його успіхи. Важко було вгадати, хто він з фаху: розсудливою, діловою мовою він скидався на народного вчителя, але видно було, що знався й на військовій справі.
— Тепер увесь люд повстав проти совдепії, але для цього треба було, щоб наш селянин сам почув на своїй шиї нове ярмо, бо наш дядько такий, що не повірить, поки не помацає… Навесні він не вірив нашим газетам та промовам, що закликали його не ховати далеко зброю, скинувши гетьмана, бо суне нова — більшовицька хмара, а дядько тільки посміхався: "З гетьмана можна скинути, з пана теж, а з мужика не скинеш — нема куди!" Аж виявилось, що й мужика можна підважити — забрати в нього хліб, коні, худобу, та ще й командують цим жиди! Отут наш дядько й осатанів і взявся за рушницю, що припасав десь з австрійської війни. Отак і почалось повстання. Тільки вояки з наших селян погані: виженуть більшовиків із села — і швидше додому, спекались, хвалити Бога, чортів, а нема тої думки, що ворога треба гнати й гнати, не тільки з свого села, а з усієї губернії, з усієї України, бо знову повернеться назад.
— А вам же пощастило організувати повстанський загін і звільнити від більшовиків велику місцевість? — спитав я.
— А чого це коштувало! Два села спалили більшовики, повернувшись після повстання в тих селах назад. Отоді й стали триматись мої вояки купи… У бою, правда, стоять добре: знають, що, в разі чого, ні нам пощади від ворога не буде, ні йому від нас ласки не жди. Бачили у дворі кулемет на возі? — спитав, усміхаючись, отаман. — То здобули його ще зовсім не обстріляні хлопці: зметикували молодці зробити на більшовиків засідку в кущах та як дали їм відтіля чосу, то ціла рота розбіглась і кулемета кинула… Більшовики хоробрі для тих, хто боїться їх, а як бачать, що не на таких напали, то й самі спини показують! — упевнено проказав отаман і похопився: — Розбалакався я з вами, а про те й забув, що соловей піснями не ситий!
Отаман устав, підійшов до причинених дверей і гукнув до господаря:
— Донате Пилиповичу! Став на стіл печене й варене — треба пригостити добрих людей. — Потім вийшов на ганок і до своєї старшини: — Панове, на вечерю!
До кімнати увійшло четверо засмаглих чоловіків, мабуть, колишніх солдатів, поскидали з себе зброю і, поставивши її в кутку, підійшли до столу, спідлоба поглядаючи на нас.
— Це мої сотники — майстри ганяти більшовиків.
