За сестрою - Чайковський Андрій

Татарин подав руку і дуже радий був.

Павлусь уже йшов з сідлом, тай стрінув Непорадного й розповів йому про заміну сідла. Непорадний його задержав.

— Так ти, татарине, сідло міняєш з хлопцем?

— Вже й заміняв...

— Егеж? А ти маєш своє сідло? Вибачай, це моя воєнна добича, і ти і твій кінь і твоє сідло…

Татарин нахмурився і люто глянув на Непорадного...

— Ось що, небоже! Тобі не побратимства хочеться, а червінців, що в сідлі заховані, от як! Ну, признайся! Правда? Скажи, чийого коня хлопець забрав?

Татарин мовчав.

— От хитрий поганець! — говорили козаки сміючись. — Якого побратима знайшов... Відтак з легким серцем продав би цього побратима на базарі...

Татаринові не вдалося.

За той час обидва ватажки порадились зробити так: Вони підійдуть під татарський кіш. Татарин покаже дорогу. Передом підуть козаки з Тріскою і стануть зачіпати татар, щоб їх з коша заманити. Тріска із своїми втікатиме. Татари поженуть за ними, а тут уже стоятиме Недоля й привітає їх гарненько. Коли б татари не рушались у погоню, то це значить, що їх небагато й можна вдарити на кіш. Татарина поведе на аркані Непорадний.

Такий наказ виголосив Недоля перед козаками і звелів сідлати коні.

IV

Павлусеві забилося серце, як почув сотників наказ. Він сьогодні побачить те, про що від дідуся стільки наслухався. Побачить, як козацтво зустрінеться з татарами, тими страшними чортами, що цієї ночі так лютували у Спасівці. Його напав страх. Чи козаки дадуть раду тим чортам?

Павлусь дрижав усім тілом, хоч надворі була спека, і дивувався, що козакам було все байдуже, наче б на празник ішли. До нього наблизився Петро.

— Ти, братчику, вважай, щоб де в купу не попав. Держися сотника, або діда Панаса. Держи добре коня... Пожди, я тобі стремена до ноги приладжу.

Петро осідлав татарського коня, на якім Павлусь утік, прикоротив стремена і, поцілувавши брата, посадив на коня.

Петро був відважний козак і не жалів себе...Тепер йому стало ніяково, як погадав, що його можуть вбити, а тоді Павлусь лишиться круглим сиротою. Хлопцеві саме тепер треба опіки, а йому честь козацька не дозволяє лишитись позаду та й пильнувати

брата.

Петро ще раз погладив хлопця й хотів сідлати свого коня.

Павлусь вийняв щось із кишені.

— Петре, братіку, на тобі...

— Що це?

— Ще вчора мама бублики з медом пекла. Я заховав у кишені та з цим і втік; на тобі, Петре, це мама пекла! — Його лице скривилось і він став хлипати. Петрові теж сльози з очей капнули. Він узяв бублика й розділив надвоє.

— На, брате, разом ззімо.

Держачи отак бублика в руках, обидва брати обнялись. Побачив це сотник Недоля і під'їхав ближче. Він відразу зрозумів, у чому справа...

— Ти, Петре, лишишся при мені між посильними козаками, хлопець теж...

Петро аж зрадів. Сталося, як хотів. І ніхто йому докоряти не буде; бо це наказ старшини,

А поки що, Тріска із своєю ватагою поїхав вперед. З ними їхав Непорадний і вів татарина на мотузі із зв'язаними позаду руками,

Татарин показував дорогу.

На самім переді їхали два козаки без списів. У віддалі яких 50 кроків їхав один козак, що мав ватажкові переказувати вісті від передньої сторожі. Ще далі за цим лучником рушила ціла ватага.

Татарин показував головою напрям дороги. Передні козаки оглядались вряди-годи позад себе, а тоді козаки показували їм знаками, куди йти.

Ватага Тріски вже далеко відійшла, як Недоля рушив із своїми. Недоля йшов слідом за ними. Він їхав передом на своїм буланім. Біля нього їхав дід Панас із бандурою, Петро й Павлусь. Не говорили нічого.

Був південь. Сонце страшенно пекло. І коні й люди попріли від спеки. Земля гуділа глухо від кінського ступання. Коні обганялися довгими хвостами та й головами від мух, що роєм літали над ними.

Передні козаки натрапили на високу могилу. Ось вже й Самара недалеко. Один із них зліз з коня і дав його держати товаришеві.

І лучний козак і ціла ватага стали. Козак, зігнувшись, простував до могили. Прийшов під саму могилу і став крадькома, як кіт, закрадатися в гору, лізучи на руках і ногах. Коли тихесенько розгорнув траву на могилі, побачив татарина.

Це був вартовий татарин. Він лежав на розстеленому кожусі спиною вгору й опер голову на схрещені руки. Він, очевидно, заснув на степу, не спавши цілу ніч.

Козак підліз ще вище, запираючи в собі дух. Татарин хропів. Козак добув ножа.

З-під ноги йому усунулась земля й зашелестіла, злітаючи з могили вниз по траві. Від того татарин прокинувся, підвій голову й поклав її знову на руки. Навіть сонних повік не підвів. Ще раз розплющив очі та вже не замкнув їх, бо в цій хвилині козак одним махом відрізав йому голову. Татарин і не застогнав.

Козак підняв шапку татаринову, надів на свою голову і став обережно підійматись і розглядатися навкруги.

Перед ним лежав татарський кіш. Коні лежали в траві. За ним стояли рядом козацькі вози. В такий спосіб уставляли козаки свої вози, як обозували, і хоронилися за ними, мов за валом твердині. До возів з другого боку поприпинані були воли, що лежали в траві. А далі стояли. татарські арби (вози) поміж татарами. За шатрами плила ріка Самара.

Козак рахував оком шатра. Після цього міг обміркувати, скільки було татар, бо їх не було видко. Усе поховалося в холоді під шатрами. Навкруги панувала тишина.

Козак знав, що коли б тепер скочити в татарський кіш, ні один не втік би живцем. Та, заки зсунувся з могили, щоб під'їхати до своїх, він побачив, як із шатра вийшло двох татар і, розмовляючи щось, показували на могилу, де сидів козак. Вони почали туди простувати.

Козак нагадав, що треба вбитого татарина сховати. Він ухопив його за руку, потягнув вниз і тут сховав його в траві. Та годі було слід затерти, бо під татарином на могилі стояла калюжа крови.

Козакові прийшло на гадку прикликати товариша і так удвох і цих татар, притаївшись, порізати, але вже було запізно. Татари, не бачивши на могилі вартівника, затривожились і почали бігти до могили. Вони скорше добіжать, як товариш. Цілий плян пропав. Козак скочив з могили й побіг до товариша.

На могилі були татари й побачили козаків. Тепер вони стали приглядатися до крови. Один зараз завернув у татарський обоз.

Козаки завернули коней і пігнали вихром до своїх. Козак, що зарізав татарина, розповів усе Трісці.

— Біжи, Ониську, до сотника й розкажи, що знаєш.

— Розвивайся! — командував Тріска. — Списи готов!

Козаки станули лавою, поздіймали списи з ремінців і насторчили перед себе...

— З Богом! Вперед!

Козаки рушили спочатку ходом, а відтак підбігцем...

Татарин, що прибіг у кіш, засвистав на тривогу. В коші заворушилось, як у муравлищі. Молодий Мустафа-аґа вже сидів на коні й порядкував.

Татари кинулись до коней, миттю посідлали їх і виступили перед кіш та уставились по-татарському звичаю півмісяцем. Вони хотіли лиш оборонятися, а не нападати. На те не було в них ні охоти, ні спроможноети.

Не знаючи, яка в козаків сила, Мустафа наказав запрягти вози, звивати шатра й готовитися в похід.

Коли Тріска наблизився, застав татар готових до бою. їх середина стояла не рушаючись, щоб так замкнути козакам дорогу назад.

Це зміркував Тріска відразу. Він підвів шаблю вгору і скомандував:

— Завертай!

Мустафа не хотів пустити їх. Козаків так мало, що можна їх на аркан половити... Йому здавалося, що це вся козацька сила, бо більше нікого й не було видко.

Тепер з усіх боків засвистали по татарській стороні боєві свиставки, й татари з пекельним криком "аллах! аллах!" кинулись наздогін за козаками. Татарські коні, витягнувши шиї, як гуси в лету, з створеними широко ніздрями, гнали так, що животами мало не доставали землі. На них сиділи поганці в сторчатих шапках та вивернених кожухах, похилившись уперед. У кожного блищала в руках шабля. Вони доганяли козаків. Віддаль між ними меншала.

Позаду ватаги їхав Тріска. Нараз Тріска завернув півкругом коня і став проти татар. Підчас погоні татари поміщалися трохи. Деякі коні висунулись наперед.

Тріска першому стрічному татаринові відрубав голову. Вона впала в траву, а кінь пігнав з татарином дальше. Він все ще держав шаблю вгору, поки не звалився з коня. Нога лишилася в стремені і кінь поволік його отак у степ.

Коло Тріски збиралася щораз більша купа татар. Він рубав на обидва боки.

З того одна частина татарської сили здержалася.

Козаки зміркували, що щось сталося. Один оглянувся й крикнув:

— Хлопці, ватажок між татарвою... Хто в Бога вірує, не даймо! Який десяток козаків завернули коней і пустилися виручати Тріску. Вони бачили, як Тріска ввихався, врубаючи поганців. Але й татари роз'їлися, як оси. Козакам стало зле. Татар було чи не триста, козаків сорок. Вони готовились вже на певну смерть, і кожен молився Богові в передсмертній годині. Татари згуртувались у подовгасту валку і вже досягали козаків.

В одного козака кінь спотикнувся і впав, його сердегу розтоптали татарські коні.

А поки те, Недоля заходився привітати татар. Він розділив свою сотню на дві частини к поставив їх лицем до дороги, куди мали втікати Тріска з своєю ватагою. Для більшого розгону лишили між собою віддаль шістсот ступенів.

Татари були такі певні перемоги, що й не дивились на боки. Вони гнали вперед, як хорти за серною.

Як наблизилися до того місця, Недоля дав умовлений знак.

Козацтво рушило з місця, і в найбільшім розгоні вдарили на татар з обох боків.

Залунало козацьке: "Слава Богу! "

Татари не були в силі здержати розігнаних коней. Вони гнали одною збитою валкою. Розвитися по боках проти козаків вони й не гадали. Козаки насторчили свої списи і кололи ними завзято у збиту купу.

Козакам не стало часу витягати списів, бо з великого розгону списи прошибали татарські тіла; вони взялись до шаблюк. Настала страшна рубанина.

Козакам аж руки мліли, а татари поміщались так, що один одного рубав. Татари верещали, коні кричали і ставали дуба, а це все заглушав могутній крик з козацької груди: "Ріж, бий!"

Татари загадали перебитися іншим боком і вийти з тої тісної вулиці. Вони рвались наперед, та тут натрапили на нову перешкоду. Ватага Тріски, побачивши, в чому справа, завернула і вдарила спереду.

Козаки встигли стільки нарубати татарських трупів, що зробилася з них гребля.

Коні без їздців пігнали в степ.

Ті татари, що йшли ззаду, завернули коней і втікали.