За сестрою - Чайковський Андрій
о! і таляри... ну дав Бог сироті долю... доброго коня собі вибрав... Ото поганець награбував, а як поховав штудерно... я бачу, що в татарів вартніше сідло, ніж сам кінь з татарином".
Заніс сідло до своєї лежанки й поклав біля Павлуся, що тепер спав, аж хропів.
"Та щоб лиш татарин не схотів доганяти його із своїми побратимами, поки мої над'їдуть... Та нехай! Не дам себе отак нізащо в каші ззісти...".
Знову нагадав кашу й подався туди...
Вороний знову зафоркав на тривогу. Кінь Павлуся рванувся втікати, та припона не пустила, і він став.
Непорадний заспокоївся, бо вороний обернувся головою на схід сонця, значить не звідси, де татарів сподіватися.
Непорадний був уже на могилі з рушницею і побачив гурток козаків, що звідси над'їжджали.
— Пугу! пугу! — гукнули козаки, побачивши Семена. Семен не відгукнувся, щоб не збудити хлопця.
— Це ти, Семене? Чому не відгукнешся?..
Непорадний збіг із могили й подався до них.
— Тихше, братіки, тихше! Дитину мені розбудите...
— Ого! А ти звідкіля узяв дитину? Чи ти її вродив, чи Свиридова могила?
— Та бо ви не глузуйте, я правду кажу. Сьогодні раненько над'їхало до мене ранене хлоп'я із Спасівки. Вирвався з татарської петлі. Бідне змучене, аж жаль дивитися. Небагато міг і розвідати, зараз і заснув...
— Зварив, братіку, їсти? — заговорило кілька голосів ..
— Та трохи зварив, — каже Непорадний, оглядаючись заклопотано на козаків: — Не сподівався тільки гостей... я ладив на п'ятьох, а вас, слава Богу, чи не п'ятдесят.
— Вгадав, отаманом будеш; далебі нас п'ятдесят. Стрінули по дорозі ватагу Тріски Остапа, знаєш? Так злучилися...
— Як не знати? А де ж він?
— Здоров, Семене! — обзивається Тріска, злізаючи з коня:— Ну, не турбуйся, решту доваримо самі та й нагодуємося...
— Хіба ж ви цілу ніч їхали?
— Авжеж. Від вечора дотепер.
Козаки оглянулися на сонце. Воно ж уже підійшло високо й озолотило своїми проміннями степ... Від того стала роса парувати й підходити вгору...
Козаки розсідлували та припинали коней, відпинали казанки, збирали паливо й заходились коло варення каші. Поклали на двох росохатих колисках списи й повішали на нім казани...
Вогонь розгорівся з усієї сили...
Тепер стали козаки підходити тихо до Павлуся і придивлятися до нього. Між тими козаками був старий січовий дід Панас.
Йому було 80 літ. Хоч час було йому спочити у якомусь зимовику, він "не давався старості" і волочився з козаками, граючи на бандурі та розвеселяючи їх грою і співом. Приставав від одної ватаги до другої і всюди його приймали. Правда, що не годен був шаблею гаразд вимахувати, зате стріляв з рушниці так, що птиці на лету не хибив. До того він знав лікувати рани зіллям і через те радо його приймали до гурту. Його знала вся Україна як характерника, цебто, такого, що його куля не береться.
Бо й справді! Дід Панас був у походах на Крим, у Польщу, в турецьку та волоську землю, був у не одній біді, а ніколи жадна куля, ні шабля його не дряпнула. Мимо своєї старости він голив чисто лоб й бороду та заплітав по-молодецьки свого сивого чуба. А довгий на аршин вус двома мітлами звисав аж на груди...
— Чи ти йому промив рану? — питає дід Панас Семена.
— Промив водою і приложив листків.
— Це пусте. Рану промивай горілкою, бо вода нечиста. Та ми побачимо, як прокинеться...
— То, кажеш, Спасівка в попелі? — питає один козак .
— Либонь, що так: я бачив сьогодні на світанні велику пожежу з цього боку. Хлоп'я говорило, що Спасівку спалили татари; решти не допитався, бо хлопець заснув...
Козак зажурився і похнюпив голову...
— Ну, а ти чого?
— Е, не питай! Я ж і сам із Спасівки... там батька-матір залишив...
— Семене! А як хлоп'я називається?
— Не вспів запитати.
Козак присів біля Павлуся і став йому пильно приглядатися.
— Стій, козаче! Так не можна, — каже дід Панас. — Наврочиш хлопця... Ось йому сонце в лице світить..., йому холодку треба.
Дід Панас приніс два колики, застромив у землю і розвісив на. них свитину, щоб заслонити голову сплячої дитини...
— Чи в вас, діду, були свої діти?
— Чого питаєш?
— А того, що ви заходитесь коло нього, як пестунка...
— Хіба ж це не наш брат, не козацька дитина? Хто знає, що з нього виросте? Тоді і спасибіг скаже...
— Та я питаю вас, чи були в вас діти?
— Хоч і були, так що? Тепер нема своїх, то хай і чужими попіклуюся...
— Що ви, люди добрі, таку нерозумну балачку завели? — обізвався один: — Яке кому діло розпитувати? Це не по-козацьки, не питай, а на вус мотай, чого тобі треба... Нам би краще ось танець завести, повеселитися; хто знає, яке буде завтра... Нуте, діду! Замість дітей лікувати, вшквар щось, щоб аж жижки задрижали...
— Та я прошу вас, товариші, не дуже вигукуйте, щоб хлопця не розбудити, — говорив вже сердито Непорадний.
— Який нам чорт до твого хлопця! Сховай собі його за пазуху або де-небудь... степ широкий...
Дід Панас присів оподалік та й став підстроювати бандуру. Він затягнув козацьку стару думу. Козаки його обступили довкола й уважно слухали.
Той, що хотів танцювати, був невдоволений з цього. Він переступав з ноги на ногу, чухав потилицю і спльовував крізь зуби.
Але перебирати не смів. А далі відійшов на бік і ліг у траві...
Дума була довга сама собою, та коли почав її дід перетягати та переплітати грою, вона вийшла ще довша.
Настала тишина. Гамір замовк. Усе слухало.
Від монотонного співу деякі стали дрімати, не виспавшися вночі.
Дід закінчив, вдаривши це кілька акордів.
За той час і каша заварилася.
Порозбирали казани. Кожен виймав з-за халяви ложку і став голосно сьорбати, дмухаючи в кашу...
Дід Панас був з себе радий. От чого він доказав своєю піснею: заспокоїв козаків, що вже починали сваритися...
А той козарлюга, що так хотів танцювати, хропів у траві...
— Чому йому танцювати забаглось? У животі бурмоче, наче б гриміло, цілу ніч не спав, а він танцював би...
— А хіба ж ти його не знаєш? В нього така вдача, що й в могилі танцюватиме. Раз були ми в поході... його поставили на сторожі. Усі були втомлені, кожен був радий, що приліг у травні, а він не видержав та й підсвистуючи, пішов навприсядки...
— А з ворогом теж любить потанцювати, бравий козак.
— Та й хропіти вміє не абияк...
— Ану, Петре! скажи що не будь... Твій язик не любить дармувати...
— Не можу, братчики...
— А то чому?
— Кашу їм...
— Хіба ж не можна їсти й говорити?
— Можна, та, не при каші. Каші шкода...
— А хіба ж воно як?
— Ов недотепний! Сказано: мовчи язичку, їстимеш кашу…
Значить: балакатимеш, кашу відберуть...
Всі засміялися...
— Не бійся, не відберуть... Ось ти що-небудь збреши та душу розведи, а ми усі подбаємо, щоб тобі каша лишилася...
— А знаєте, братчики мої любесенькі, від чого каша гаряча?..
— Від чого?
— Егеж!
Ніхто не відповідав. Кожен задумався, яку дати б відповідь, аби й дотепно й не по-дурному... Воно щось у тім є, коли Петро таке загадав. То дуже хитра голова...
— Ніхто не знає?..
— Та від цього, що при вогні варилася...
— Овва! Хіба ж ми цього не знали... то не жадна штука...
— А чого ж не сказали, як знали?..
— Воно, братчики, так: я тобі покажу коня та питаю: це кінь, правда, а чому він кінь?
— А може бути й кобила...
— Може, але воно тому кінь, бо має чотири ноги, хвіст, гриву, вуха й можна на ньому сідати...
— Ти щось нині недотепний. Тобі спати хочеться...
В тій хвилині Павлусь прокинувся і сів на лежанці.
Того лише ждав Петро Судак, який щойно балакав про коня.
Він підійшов до хлопця.
— Ти, хлопче, із Спасівки? Чи знаєш ти Судаків у Спасівці?..
— Як не знати? Це мій рід... Я Павло Судак...
— Братіку мій рідний, — заговорив Петро і кинувся хлопця обіймати: — Ти й не пізнав мене, я ж Петро...
Павлусь дуже зрадів...
— Скажи, Павлусю, чи живі батько-мати, сестра Ганя вже мабуть велика буде... та й виріс ти не абияк... А що дідусь Андрій?
— Батька й сестру в ясир взяли, дідуся й маму вбили на моїх очах...
Петрові показалася сльоза в очах, він її обтер, щоб ніхто не бачив... та перехрестився...
— Як же ти втік? Розкажи...
Павлусь розплакався. Козаки обступили їх, і він почав розповідати всі свої пригоди...
— От чого Петро сумний був, як сова вполудне, — говорили козаки...
— Тепер, панове товариші, нам би подумати ось що, — говорив Тріска. — Татарва недалеко, вона тепер вертається з тим, що награбила. Чи не скочити б на них так зненацька та перерізати, а добичу відбити?
— Воно б гаразд було, — обзивається хтось із гурту. — Тепер татарин, як спутаний кінь або свиня, що добре наїсться. Він неворухливий. А воно пішла б слава, що ми відбили християнські душі з ясиру...
— Дайте й мені старому слово сказати! — говорив дід Панас. — А відтак, коли моя мова вам не до ладу, то вже робіть, як знаєте...
— Говори, діду, говори! — гукали.
— Воно було б гарно та й по-молодецьки, ось так злітити на татарву та відбити добичу. Та ось воно говориться: не скачи в воду, як не знаєш броду... Ми не знаємо, скільки поганців є. Я гадаю, що їх буде більше, як нас. Якби менше, вони б не важилися нападати на Спасівку. Там були славні лицарі, січовики, а було їх багато. Ну, коли б ми так напали на Спасівку, то як нас є 51, ледве чи вийшов би один живий.
— Правда твоя, діду, правда...
— Це би все гаразд розповідати, а тоді, як можна, так помагай Боже! Коли ж покажеться, що ні, так годі починати, бо було б нерозумно йти так на заріз, як з цього нічого путнього не вийшло б... Вам би насамперед розвідати...
— Пішлімо кількох... Добре, гарно!
— А друге діло таке: наші коні хай спочинуть. Цілу ніч їхали, знемоглись, відпочити треба бодай до полудня. Татарин, навантажений добичею, лізе, як рак. Його не штука здогонити, хоч би й завтра, не втече!
— Отак і зробимо!'—гукали козаки.—Спочинемо, а відтак побачимо...
Всі пристали на те, що говорив дід. Вони напоїли коней і полягали в траву, декому по пояс...
За той час дід Панас перев'язав як слід рану Павлусеві й ліг біля нього. Павлуся нагодували кашею, і він заснув знову...
Один Непорадний лишився на сторожі. Поклався на могилі з рушницею й закурив люльку...
Сонце підходило вище й почало припікати. На небі не було ні хмаринки, а ті, що зрання підносилися з нічної роси, позабирав вітрець і поніс далеко.
III
Навкруги царювала тишина; Здавалося, що тепер від променів сонця степова трава з собою розмовляє, бо щось увесь час в ній бриніло, як це буває в літню спеку.
Непорадний, звернений головою в сторону Спасівки, завважив незадовго, як захвилювала трава, а далі побачив татарина на коні.
