В старім гнізді - Черкасенко Спиридон

"О-ох... (Сідає на східцях і закурює цигару),

(Ольга і Йван прибирають зі стола. Маруся виходе й помагає їм).

Ольга. Молоко й масло в льодовню, чуєш, Марусю?.. Однеси масло й молоко в льодовню!

Маруся. Зараз. (Бере і йде по східцях). Пустіть, пане.

Іполіт Миколаеаич (озирається). Що? га?.. пустіть?.. Ну, йди.

(Через хвилину зі стола прибрано. Іван виходить в їдальню).

Ольга. Покійної ночі, тату. Йду спати.

Іполіт Миколаевич. Будь здорова... Ви-б ще погуляли з Ліною: зараз після вечері спати вадить.

Ольга. Та ми ще посидемо у кімнаті, поговоримо.

Іполіт Миколаевич. Ну, йди з Богом!

(Ольга йде в кімнату).

Маруся (виходить з правого боку і йде по східцях, в руках у неї порожній глечик). Пустіть, пане!

Іполіт Миколаевич (жартливо). А як не пущу?

(Миколай Лукич виходить із їдальні і нишком стає за дверима. Впродовж всієї розмови він ласо дивиться на Марусю, роззявивши рота, навіть висувається із-за дверей).

Маруся. Пустіть, не жартуйте, ще побачуть.

Іполіт Миколасвич. А коли не побачуть, то нічого?.. У-ух, ясочко моя! (Хапає її за руки, тягне до себе на коліна й обнімає).

(Серж з'являється з правого боку з рушницею; побачивши таку сцену, хутко зникає назад).

Іполіт Миколаввич, Хіба ти не кохаєш мене, гостроноса?

Маруся. Пустіть, пане, побачуть.

Іполіт Миколаввич. Ну, ніхто не побачить: пішли всі спати. (Цілує її).

(Серж з'являється з-за веранди, тихенько крадеться до їх і стріляє майже над головами у них).

Маруся. Ой, лишенько! (Зхопивтись, випускає глечика, котрий падає й розбивається; вона хутко зникає в кімнаті, звідкіля вибігають перелякані Всеволод, Ліна і'Ольга. Миколай Лукич, перелякавшись, хутко шкандибає в їдальню).

Іполіт Миколаввич. Фу... чорт!.. (Хапається за серце).

Всеволод (дивиться на розбитий глечик). Що тут таке?

Серж (береться за живіт од реготу). Ха-ха-ха-ха... ха-ха-ха...

(Під осокорами з'являється дід Гнат з торохкалом в руці і здивований стає коло орелі).

ЗАВІСА.

Дія третя

Декорація та, що і в другій дії. На веранді Іван готує

до чаю.

Ольга (зходить по східцях і придивляється). Хтось наче приїхав?.. Хто-ж такий?..

Іван. За осокорами не видко, а по голосу, здається, пан Шах.

Ольга (підходить до орелі). Невже... він..., Матвій Львович?.. Він... Іде сюди... (з радісною усмішкою сідає на лавці).

Шах (виходить з правого боку). Добривечір, Ольго Іполітовно!.. Ви одна? А де-ж ваші?

Ольга. Наші., наші в кімнаті.

Шах. А Ильєнків ще не було? Я думав, що їх застану у вас. Ми вчора умовились зібратись у вас.

Ольга. А як-би їх не було, то хіба сами й не заїха-ли-б ніколи?.. Сідайте. Наші незабаром вийдуть, та й Ильєнки мабуть зараз заявляться, і вам не довго прий-деться нудитись зо мною. (Непевно сміється).

Шах (сідає коло Ольги). На такі речі, Ольго Іполітовно, дуже важко одповідати. Бо, коли мовити правду, що ви помиляєтесь і що я завжди радий розмовляти з вами, то самий тон, яким промовили ви зараз, од-бірає щирість моїх слів, і вони здаються непевними.

Ольга. Який тон?.. Тон, як тон. Я хотіла висловити тільки те, що промовила^ бо не можу навіть уявити собі, як воно вам ні з сього, ні з того стане весело зо мною, коли другім сумно.

Шах. Навіщо надмірність, Ольго ІполітОвно. Кфли чоловік випадково зустрінеться з другим, то невже він має право завчасно вимагати веселої чи нудної розмови? Буває иноді єдине слово поверне бесіду, або на дуже веселе, або на дуже сумне,—як трапиться. І чому ви думаєте, що з вами доконче мені буде сумно?

Ольга. Така я вже вродилась, що носю з собою скрізь, мов прокляття, свою тугу та печаль і другім завдаю смутку. Леонид Платонович каже, щб це тим, що життя моє нікчемне.

Шах. Не знаю, яке життя ваше, але чудно чути мені отаке. Я цього не помічав.

Ольга. Не диво. Для того, щоб побачити що-небудь в чоловікові, треба перш помітить самого чоловіка. А воно якось виходить завжди так, що мене ніхто не помічає.

Шах. Хм... Одначе ви вправду промовили: з вами важко говорити.

Ольга (сміється). О, бачте, сами признались.

Шах. Та їй-Богу... (Сміється). Ви якось так повертаєте, розмову, що не знаєш, як одповідати.

Ольга. Ну, не буду, годі... Порадьте-ж, що мені діяти, щоб стати иншою?

Шах. На те, щоб давати пораду, треба знати причини вашого... Як би це так висловити... ваших ворожих відносин до людей.

Ольга. Ворожих?

Шах. Вибачте, може я образив вас. Але мені здається, що ви маєте якусь потайну злість на людей, ви не любите їх.

Ольга. Любити людей? А за віщо-ж їх любити? Шах. Як за віщо?

Ольга. Чи не за те, бува, що од їх не чуєш ніколи доброго слова, що вони навіть не помічають тебе, а коли хто й зверне на тебе милостиву увагу, то починає говорити з тобою або-ж глузуючи, або з жалем, підкреслюючи тим самим твоє безталання! Чи не за те х любити, що не бачила від них ніколи краплини щастя?

(Всеволод виносить із горниць фотографічний апарат, становить його коло орелх й метушиться біля його).

Ольга. Ну, а потім що? Де-ж задоволення, де-ж щастя?

Шах. Певне, щастя буде не багато од того. Але коли ви будете сподіватись щастя од людей, то до-віку його не діждете.

Ольга. А де-ж меві його взяти?.. Мама радить терпіти й сподіватись за це на небі щастя. Леонид Платоно-вич закликає на якусь боротьбу за щастя народнє і впевняє, буцім-то в тім щастя.

Шах. А ви-ж як думали?

Ольга. Я вас питаю, де воно? Навіщо мені щастя на небі, коли я жадаю його на землі. І яке мені діло до щастя якогось там народа, коли я не маю свого, особистого. Змалечку душа моя шукає його і не знаходить. Я бачу часто його в-ві сні: воно з'являється мені таким пишним, променистим, урочистим, а прокинешся... а, бодай каменем заснути!.. Хм... Вродилась я не вродливою, а то я знайшла-б його. Чому воно так діється на світі, що для того, щоб мати щастя, треба доконче бути красунею? Хіба невродливі не можуть кохдти так, як і вродливі? Хіба в їх серце холодніше, кров рідша, бажання не людські? Щастя, щастя... Дайте мені обличчя Ліяине, стан Дусін, то я знайду його, не буду, мов старець, прохати, як милостини, ласки, привіту...

Шах. А душу чию ви бажали-б мати?.. Не в обличчі, не в стані воно, те щастя, а в гордій, чесній, привітній, душі, непохитній волі, гарячому серцеві, повному поривання до ідеалу...

Ольга. Вигадки!.. Бажала-б я довідатись, чи покоха-ли-б ви мене такою, як я єсть по вроді, хоча-б душа, воля і серце в мені були такі, як ви кажете?..

Шах. Покохав-би.

Ольга. Покохали-б?..

Всеволод. Спізнилась, Олю? га?..

Ольга (розхвильована до Всеволода). Замовчи, навісний!.. Всі ви навісні, не можу бачити вас... Ви заїли душу, моє серце... Ви зпустошили його своїми хижими вчинками, ви знущались, глузували з його, витруїли з його останню віру 6 людей, а тепер смієтесь, радієте...

Всеволод. Оттакої! Накинься на кого багатшого. Подякуй татов, а не мені.

Ольга. Всі ви однакові: і тато, і Серж, і ти.

Творогин (виходить з правого боку). Добривечір!.. О, і пан Матвій тут. (Привітається. До Ольги, лукаво усміхаючись). Я-ж казав, що не треба журитись... хе-хе-хе, побий мене Бог!.. (До Всеволода). А ви це кого збі-раєтесь фотографувати?

Всеволод* Коли хочете, то й вас.

(Із саду виходять Ильєнки).

Творогин. Хе-хе-хе... А той... як би вам сказать... Іполіт Миколаевич вдома?... О, дивіться,—Платон Плато-нович з чадами й домочадцями, побий мене Бог!

(Ильєнки підходять і привітаються).

Творогин (до Платона Платоновича). Та й довго-ж я вас не бачив, Платоне Платоновичу. Чи ви буваєте де, чи й на вакаціях працюєте, яко педагог... хе-хе-хе! Зда-ється-ж, ні з ким. Доня, бач, яка виросла. Чому ви заміж її не оддаєте?

Платон Платонович. Рано ще.

Творогин. Що? рано?., Хе... от чепуха! А коли-ж? Тоді, як зуби повипадають?.. Ні, справді?.. Га?.. А я й жениха гарного знайшов-би, побий мене Бог!.. Що?

(Всі сміються).

Дуся. Чому й не"так? Шукайте. Тільки-ж чорнобрового.

Творогин. Хе-хе-хе... Які ви всі до чорнобрових... Платон Платонович (до Ольги), Ваші вдома?

Ольга. В кімнаті.

Платон Илатонович (до Творогина). Ходімо краще до старих.

Творогин. Щоб не заважати молоді... хе-хе-хе!.. Так, так. Платон Платонович. А ти, євгене> посидь тут..

(Платон Платонович, Тетяна Михайлівна і Творогин ідуть в горниці).

Всеволод (у слід). Ви-ж там не довго сидіть, зараз буду здіймати.

(Ольга і Дуся сідають на орелі. За коном чути, як робітники починають співати: "Копав-же я та криниченьку").

Леонид (до Всеволода). Що не ладиться у вас? (Приспівує робітникам тихо).

Всеволод. Та чорт-його-зна, що воно за напасть! Ко-сета чомусь не залазить,—розсохлась чи що... Останній раз я здіймав у себе на станції, так справно було. (Виймає із апарату косету і зчищає їй боки ножичком).

(При останніх словах виходить із кімнати Серж, привітається до всиху одводить £вгена убік і шепоче щось на ухо йому: обоє сміються).

Серж. Ходімо?

ввген. Не хочу, я тут посидю.

Дуся. Що це у вас там за секрети?

Серж. Багато знатимете, швидко постарієте.

Всеволод. Знов якусь капость вигадав, бачу по очіх... Що? може не вгадав?

Серж. Дивись отам за своїм апаратом.

Всеволод. Та ти розумний, батьків син. (До Євгена). Мабуть кличе піти подивитись, як дівчата купаються?

ввгеи (засоромившись). Ні... він той...

Серж. Дурень!.. Дивись за своїм носом.

Всеволод (перекривляє). За своїм носом... Мені нічого дивитись.

(Мовчать всі. Тільки Леонид приспівує робітникам).

Ольга* Та говоріть-же хоч що-небудь... Я-ж казала, що зо мною вам нудно. (Нервово сміється). Леониде Платоновичу, ви хоч-би заспівали нам, ніж ото підеш-" вувати робочим.

Леонид. Залюбки. Але рояль в кімнаті.

Ольга. У вас і так гаразд вийде.

Всеводод. А ви йдіть в' кімнату. Можна вікна одчинити. А приграватиме вам жінка...

(Ліна виходить на веранду).

Ліна. Що там "жінка"? (Жмуриться, ніби не розпізнає гостей). А-а, це ви тут, Матвіє Львовичу... (Підходить і привітається)

Шах. Ні, в кімнаті не той смак... (Встає й дає місце Ліні).

Ліна. Про що це ви?

Леонид (встає і йде в глибинь кону, під осокори). Що-ж в.ам заспівати, Ольго Іполітовно.

Ліна. А, співати будете?.. Гаразд, гаразд. Ви отієї!., тривайте, якъ вона?.. "Что моямілая, что моя нєжная".

Ольга. Все, що ви співаєте, мені подобається. Заспівайте "Минають дні".

Ліна. Дуже сумна.

Ольга. Ні, ні, співайте.

Леонидь (одкашлюється й пробує тон; нарешті по-чинає з почуттям):

Минають дні, минають ночі, • Минає літо; шелестить Пожовкле листя...