Пересадка серця - Нестайко Всеволод
Ви подумайте все-таки. Тут є дуже багато складних моментів. Непередбачено складних. Врахуйте. Краще одразу все зважити. Потім буде… важче… і болячіше…
Колчанов. Я вже подумав… зважив…
Лікар. Ну, дивіться… (Заходить до реанімаційної.)
Затемнення.
Ліворуч висвітлюється куток під сходами. У кутку, закривши обличчя руками, стоїть Юрко. Плечі його здригаються. В’їжджає Федір.
Федір. Ти?!. Що ти?!. Що ти?.. Не треба… Заспокойся… Що ти?.. Ви… ви — що? — посварилися з нею?.. Може, через мене?.. Що я фіалки їй подарував? Так ти не сердься… Не сердься… Я ж просто так… без всякого… Просто в неї очі добрі… Як у моєї мами… Ех!.. Погано моїй мамі… Зовсім погано… Лікарі мене заспокоюють, але я відчуваю… відчуваю… До речі… це моє місце… Я сюди приїжджаю… Щоб ніхто не бачив… Ех! Якби можна було… Щоб я став лікарем… Я б її врятував… Я певен… А ти? Не в медичний збираєшся?
Юрко. Ні.
Федір. А вона?.. Вона б, по-моєму, могла бути лікарем…
Юрко. Ні.
Федір. Ти теж добрий… Тільки з характером… Я от на тебе дивлюсь… І щось… щось наче… От не можу тобі пояснити…
Юрко. Ти… ти… Та ти ж нічого, нічого не знаєш!.. Та він же… він же… (Вибігає.)
Федір. Про що це він?.. Дивак!..
Затемнення.
Знову сидить Колчанов на білому диванчику біля реанімаційної.
Колчанов. Це було так несподівано. Тиждень тому раптом прийшов цей дивний лист… "Прошу вас, зважте на прохання людини, якій лишилося жити зовсім недовго… Приїдьте, прошу вас…" І, звичайно, я не міг не приїхати… Одразу. В той же день…
Музика (тихо грає гітара).
За стіною в протилежному від реанімаційної боці висвітлюється площадка. Лікарняна палата. На ліжку лежить Надія Коваленко. Колчанов іде туди, з’являється біля ліжка.
Колчанов. Здрастуйте… Я…
Коваленко. А-а… Здрастуйте… Здрастуйте… Дякую… Дякую, що ви приїхали… Ви… ви не пізнаєте мене?
Колчанов (вдивляється). Щось… знайоме, але… пробачте…
Коваленко. Так… Стільки років минуло… І я так змінилася… звичайно…
Колчанов. А ми… знайомі?..
Коваленко. Як вам сказати… Я-то вас добре знаю… А ви… Може, згадаєте… П’ятнадцять років тому, влітку, у червні, ви гуляли з сином у парку Шевченка… А я підійшла і… Ні, не пам’ятаєте, звичайно… Так давно…
Колчанов. А-а… Пригадую… Аякже!.. Ви ще розповідали про свого сина… З такою любов’ю… Пам’ятаю… І чомусь так ніжно поставилися до нашого Юрка…
Коваленко. Він дуже був схожий на мого Федю… Дуже… Як він там? Здоровий? Все гаразд?
Колчанов. Так. Дякую. У цьому році закінчує школу, готується в інститут… А що з вами?
Коваленко. Не треба зараз про це… Потім… Ви любите дітей… Я відчуваю…
Колчанов. Мені доводиться багато возитися з ними… Я веду художню студію в Палаці піонерів…
Коваленко. Ви, по-моєму, хороша людина… Я це зрозуміла ще тоді, в парку… Як ви розмовляли із своїм трирічним Юрком… Так може розмовляти тільки дуже добра і хороша людина… І ваш Юрко… Діти завжди відчувають справжню любов і годі.. Це найголовніше… І мій Федя у цьому віці теж… Який хлопчик був!.. "Мамочко! Ти відпочинь, ти втомилась, — він у дитинстві трохи шепелявив, — я за тебе почергую біля хворих". А коли ми пішки йшли додому: "Штривай, мамо, от я вирошту, куплю гружовик і буду тебе рожвожити"… Рожвожити!.. Дитино моя!.. (Відвертається.)
Колчанов. А як він? Як його справи?
Коваленко (після паузи). А… (Важко зітхає.)
Колчанов. Що з ним? Може, я в змозі чимось допомогти?
Коваленко. Не знаю… Нічого не знаю… Знаю лише одне — мої справи погані… Я, мабуть, скоро…
Колчанов. Ну що ви…
Коваленко. Не треба… Я сама медсестра… Я…
Колчанов. Все одно… Не треба так… Треба триматися… Головне — вірити… і тоді…
Коваленко. Я тримаюсь… Якби не Федя, я б, мабуть, давно… Не будемо про це… А у вас? У сім’ї все гаразд?
Колчанов. Більш-менш… Дружина вже професор, кафедрою завідує…
Коваленко. Молодець… (Зітхає.)
Пауза.
Колчанов. Ви щось хотіли мені сказати. Правда ж?
Коваленко. Та… ні… просто… Ідіть уже, мабуть… До побачення. (Відвертається.)
Колчанов. Пробачте… Але я не можу так піти. Я відчуваю — щось… щось ви хотіли мені сказати… Не соромтесь, я постараюсь зрозуміти, і якщо тільки зможу… Прошу вас!..
Коваленко. Не треба… Ідіть… Ви… Пробачте!..
Колчанов. Прошу вас!..
Коваленко. Ну нащо ви… Ви будете жалкувати, що наполягали… Не треба… Повірте.
Колчанов. Прошу вас… Не думайте про мене… Кажіть те, що ви хотіли сказати… У вас, мабуть, якесь прохання… не соромтесь… Якщо я зможу…
Коваленко. Повірте, я мимохіть зроблю вам боляче… Я не хочу цього. Поки я не бачила вас, мені здавалося… я думала… А тепер… Не можу…
Колчанов. Нічого… Прошу вас…
Коваленко. Даремно ви наполягаєте…
Колчанов. Прошу вас…
Коваленко. Ну що ж… Раз так… (Зітхає.) Справа в тому, що Федя…
Колчанов. Що?
Коваленко. Чекайте… Я тоді все по порядку… Це… це було двадцять років тому. Я працювала сестрою у родильному в Краснограді… Під Харковом… Якось до нас поступила дівчина… ну, не дівчина, молоденька, одним словом… В неї почалися передчасні… народила шестимісячного… хлопчика… А десь на десятий день… зникла… Хтось уночі приніс їй одяг… Було літо. Перший поверх… Документів, коли поступала, в неї не виявилося. Прізвище назвала вигадане, адресу теж. Швидше за все іногородня. Спеціально приїхала у незнайомий Красноград, щоб… У нашій практиці то не перший випадок… Ви пробачте, вони бувають такі дурненькі, ці дівчата… І так потім шкодують… Так страждають потім… Але… Роди були спровоковані… Вона хотіла позбавитися дитини… Але пізно похопилася… Хлопчик народився живий… Як його виходжували!.. Як за нього боролися! У нас лікарі хороші були… Я теж ночами біля боксу просиджувала… Він, ватою обкладений, ледь— ледь дихав… Виходили… А потім… потім я його всиновила… Я мріяла про дитииу. Розумієте? Заміж вийти не вийшло… Не всі ж… не всім же вдається… Це така справа…
Колчанов (пригнічено). Так значить… ви думаєте…
Коваленко. От бачите… Ви не вірите… Не треба було мені розповідати… Думаєте — авантюристка якась…
Колчанов. Ні-ні… продовжуйте… прошу вас — прошу.
Коваленко. З Краснограда я виїхала. Переїхала у Вінницю. Тут у мене тітка старенька жила. І щоб ніхто, звичайно, не знав, що Федя в мене не рідний… Не рідний!.. Та ріднішого за нього й придумати не можна було! Яке це дитя було добре, лагідне!.. Яка я була щаслива! Почала навіть боятися, а раптом його в мене відберуть… Опам’ятається рідна мати і… відбере… Всяко ж буває…
Колчанов. А як… як ви дізналися, що це…
Коваленко. А я приїхала якось до Києва і раптом зустріла її на вулиці. Випадково. Мене наче окропом ошпарило. Ви йшли удвох. Про щось весело говорили, сміялися… Нікого не помічали… Я три квартали за вами йшла. До самого дому… Думала, може, обізналася. Ні — вона!.. Я, крім усього, родимку на шиї добре запам’ятала. Та й гарна вона. Такі не забуваються… А потім портрет у журналі "Україна" побачила…
Колчанов. Портрет?..
Коваленко. Репродукцію з картини… Вона була в тому ж платті, що й на вулиці…
Колчанов. Так… (Зітхає.)
Коваленко. Пробачте… Але не думайте… Я нічого, нічого від вас не хотіла… Я, навпаки, боялася, щоб не забрали… Ви тільки одружилися тоді… Щасливі такі були!.. Я заспокоїлася трохи… А потім у вас народився Юрко… Я зовсім заспокоїлась. Я тоді тітку до Києва привозила. У проктологічний центр. Що на бульварі, біля університету. Півтора місяця з нею тут пробула. Сам професор Матяшин операцію їй робив. Ви жили тоді на Рєпіна, у старому будинку. І завжди гуляли з Юрком у парку Шевченка… Я сяду на лавочці і спостерігаю. А якось не витримала і підійшла. Дуже ваш Юрко на Федю мого схожий був… А потім… потім сталося… це… нещастя… Поліомієліт!.. Я думала, я збожеволію… Я навколішки стояла перед лікарями нашими, благала: "Врятуйте, вилікуйте Федю!" Але… кволенький він усе-таки був… шестимісячний… Так і лишився на все життя у кріслі-колясці…
Колчанов (з болем). А-а…
Коваленко. Таке горе!.. Як він житиме, коли мене не буде!.. Він такий, такий… Знаєте, коли він дізнався, що я… що в мене… Від нього приховували спершу… та хіба приховаєш… Так він до головлікаря кинувся: "Благаю — зробіть, зробіть пересадку серця!.. Я згоден. У мене здорове серце". Розумієте?.. Розумієте?.. (Схлипує.) Він такий., такий…
Затемнення.
Музика.
Знову біля дверей реанімаційної сидить Колчанов
Колчанов. І от минув тиждень… І я знову тут… Пробач, я ще нічого не сказав тобі, Тамаро… Це було нелегко… Але вона взяла з мене слово, що я нічого тобі не скажу, поки вона жива..
З реанімаційної виходить лікар. Втомлено знімає з обличчя марлеву пов’язку.
Лікар. Все… Ми робили все, що могли… Більше нічого зробити вже було неможливо…
Затемнення.
Музика (обривається на високій ноті акорд) У темряві чути відчайдушний крик Федора: "А-а-а!.. Мамо!.. Мамочко!.."
Квартира Колчанових.
Колчанова (говорить по телефону). Так!.. Так!.. І сантехніку давно вже час міняти. Я бачила такі японські змішувачі в одному будинку!.. Але це ж все треба дістати. Коли цим займатися?.. Так… гак… До всього просто руки не доходять… Так… (Входить Колчанов.) Так… так… Звичайно… так… Ну, добре… Ви пробачте, Людмило Георгіївно, я вам ще потім передзвоню… Зараз тут… до мене прийшли… Так… так… до побачення! (Кладе трубку, Колчанову.) Нарешті!.. Гарний!.. Нічого не скажеш!.. Боже мій!.. Яка ганьба!.. Докотився!.. Мій чоловік у витверезнику! Це ж якщо дізнаються на кафедрі… Яка ганьба!
Колчанов. Пробач… Зірвався… Не витримав… Вперше в житті…
Колчанова. Що трапилось?.. Нащо ти взагалі їздив у Вінницю? Тоді, тиждень тому? Ти мені так і не сказав, до речі.
Колчанов. От про це й хочу зараз сказати… Наберись мужності, Тамаро…
Колчанова. Я, здається, тільки те й роблю все життя з тобою. Що таке?
Колчанов. Не знаю навіть, як почати…
Колчанова. Починай-почннай, не бійся, не бійся. В тебе з’явилася якась жінка?.. Ну, сміливіше!
Колчанов. Не треба… Все надто серйозно… Ти тільки не думай… Я обіцяв ніколи не торкатися твого минулого, але…
Колчанова. Але…
Колчанов. Ти говорила, що розказала мені все… Ти нічого не забула?
Колчанова. Що? Що ти маєш на увазі?
Колчанов. Красноград… Пологовий будинок…
Колчанова. Що-о?!.
Колчанов. Я бачив… твого сина…
Колчанова. Що?! Що ти сказав?!
Колчанов. Так… Його виходили… Він живий…
Колчанова. Ні!.. Не може бути… Ні!.. (Сідає, прикриває очі рукою.) Накапай мені корвалолу… Будь ласка…
Колчанов (бере з серванта пляшечку з ліками, капає в чарочку, доливає водою, подає).
