Пересадка серця - Нестайко Всеволод
Музика. Поряд на площадці освітлюється куток скромної квартири. За столом сидять Колчанов, Колчанова, Кудрицький.
Кудрицький. Ех, любі мої, як я вам заздрю!.. Ти, Олексо, витягнув щасливий білет у лотереї. Така дружина може тільки наснитися у рожевому сні. І сина вона тобі народила… любительського!
Колчанов. Ліверного, московського… У тебе, Борю, всі епітети пов’язані з закускою.
Кудрицький. Дотепник!.. (Колчановій.) Він просто хоче мене принизити перед тобою. Бо ревнує. І недаремно. Якби ти не був моїм другом, я б…
Колчанова. Нічого б у тебе, Борю, не вийшло. Я не люблю спокусників, самозакоханих і самовпевнених.
Кудрицький. Так, ти позитивний образ. Ідеальний, так би мовити, варіант. Портретна жінка. (Колчанову.) Чому ти її не малюєш?
Колчанов. Вона не хоче.
Колчанова. Після того портрета у нього нічого зі мною не виходить. Він малює мене зовсім не схожою.
Колчанов. Сонечко, зрозумій… З появою фотографії мистецтву зробилася непотрібною описовість, йому потрібна виразність… Це слова Матісса.
Кудрицький. О, Матісс — це добре!.. Його "Танець" — це сила! Інтенсивний колір… Ритм… Здорово!.. Торжество життя над смертю…
Колчанова. Можливо… Не суперечу… Але бути моделлю лише для виразності мені чомусь не хочеться… Тим більше, коли ця виразність зовсім на мене не схожа… Я, так би мовити, фізик, а не лірик, і бачу життя таким, яким воно є.
Колчанов. Пїкассо, між іншим, говорив: "Я зображую світ не таким, яким його бачу, а таким, яким його мислю".
Колчанова. Якщо ти будеш так зображувати світ, тебе ніколи не приймуть у Спілку художників.
Кудрицький. Нічого. Головне — це Художній фонд. І комбінат. Годувальник наш дорогий!
Колчанова. Ні! Я хочу, щоб мій чоловік був справжнім художником.
Кудрицький. Він — справжній художник, Томочко. У нас на курсі він вважався кращим рисувальником. І не бійся — конформізм йому не загрожує. Він твердо стоїть на реалістичних позиціях. Тільки він дуже вимогливий до себе.
Колчанова. Я вірю… Я вірю в нього! (Обіймає Колчанова.) Інакше б…
Кудрицький. Не обіймайтеся при мені!.. Я цього не можу бачити!
За сценою чути плач дитини.
Колчанова. Ану тебе!.. Кричиш!.. Юрка збудив. (Вибігає.)
Затемнення.
Музика. Висвітлюється інший куточок квартири, вже більш заможної (через кілька років). За письмовим столом, заваленим книжками, сидить Колчанова.
Входить Колчанов. Підходить до столу,' ніжно обіймає дружину за плечі.
Колчанов. Ну, відпочинь, скільки можна… Я вже забув, як… (Цілує її в щоку.)
Колчанова. Пробач, милий. Я повинна. Мені треба "добити" докторську, поки є Красильников.
Колчанов. Але…
Колчанова. Ти нічого в цьому не розумієш. Якщо Красильников піде з вченої ради…
Колчанов. "Красильников"!.. "Красильников"!.. Спасибі йому, звичайно, що він тобі допомагає, що він тягне тебе… Але… Не знаю… Може, я нічого не розумію, але Юрко зовсім відвик від тебе… Він…
Колчанова. Що ти хочеш?.. Він же твій син. Він бігає за тобою, як цуценя. Він не вилазить з майстерні. По-моєму, ти на ньому навіть змішуєш фарби, як на палітрі… такий він перемазаний.
Колчанов. Це він сам. Слухай, він геніально малює. Геніально! Я б’юсь, б’юсь, щоб знайти, узагальнити… А він раз-раз, кілька мазків і — потрясаюче!.. Якби можна було зберегти цю дитячу творчу феноменальність!
Колчанова. Але оскільки зберегти її не вдається, то треба тобі, дорогий, братися вже за якусь велику значущу тему… Масштабну… Інакше…
Колчанов. Знову ти…
Колчанова. Так, знову! Я хочу, щоб ти виходив нарешті на магістральну дорогу мистецтва. Талант — це не тільки здібності, вміння, майстерність. Це ще й вибір теми… І поки ти будеш мазюкати…
Колчанов. Мила моя… Мистецтво починається передусім з бажання… Те, що я хочу, я поки що… на жаль… не можу. А те, що я можу, я… вибач, не хочу… Отак!.. Тому я й шукаю, мучусь, мазюкаю… До речі, значущість, навіть масштабність не тільки в тому — що, а й в тому як!.. Картина Костецького "Повернення", пам’ятаєш, солдат спиною, руки дружини на його плечах і хлопчик, що обхопив його збоку, — більше говорить про війну, ніж безліч величезних батальних полотен деяких "магістральних" художників.
Колчанова. Ти прекрасно знаєш, про що я кажу.
Колчанов. Знаю, сонечко, знаю… ти втомилася, кидай роботу, відпочинь.
Колчанова. Ні! Я сказала — ні!.. Я повинна… Мені треба…
Колчанов. Ну, тоді я пішов мазюкати…
Колчанова. Отак завжди… Уникаєш серйозної розмови.
Колчанов. Ну, я піду… (Цілує її.)
Колчанова. А!.. (Безнадійно махає рукою.)
Затемнення.
Музика. Знову сидить Колчанов на диванчику в коридорі лікарні. Підводиться, підходить до дверей реанімаційної, прислухається. Зітхає.
Праворуч (але вже не за стіною, не за серпанком, а просто у кутку сцени) висвітлюється вестибюль лікарні. Вхідні скляні двері. Біля дверей за столиком чергової сидить у синьому лікарняному халаті міліціонер. Читає "Спортивну газету". За скляними дверима з’являються голови Юрка і Алли. Вони злодійкувато зазирають у вестибюль, перезираються, перемовляються. Нарешті двері відчиняються, і у вестибюль рішуче входить Алла.
Міліціонер (перепиняє їй шлях). Ви куди, громадянко?
Алла. А вам що? Треба.
Міліціонер. Нічого. Я чергую. Заміняю чергову… тітку Машу… яка вискочила у магазин… на хвилиночку.
Алла. Дуже приємно. А мені треба, розумієте… У цьому корпусі, мені сказали, лежить одна жінка, яка… Ну, загалом, треба…
Міліціонер. Не положено. Без дозволу головлікаря не положено. Отже…
Алла. Ну, треба мені, розумієте… Дуже… Невже не зрозуміло?
Міліціонер. А що за жінка?
Алла. Ну, жінка… Звичайна собі жінка… Мені треба її побачити.
Міліціонер. Записочку напишіть. Я передам. У яку палату?
Алла. Ні. Записочку ні… Вона… Мені треба особисто.
Міліціонер. Крутите, громадянко. Може, ви її соляною кислотою облити хочете. З ревнощів. Звідки я знаю.
Алла. Тю! Та де в мене кислота? Подивіться. (Розкриває сумочку, показує.) О! Духи. Понюхайте. (Підносить міліціонерові до носа флакон.)
Міліціонер. А чому ж тоді не говорите мету приходу. Що вам треба?
Алла. Це вже, вибачте, моя справа. Ви хто такий, щоб мене допитувати?
Міліціонер. Ображаєте, громадянко!
Алла. Та тому, що справа сугубо жіноча, розумієте… Не чоловіча справа.
Міліціонер. А я не чоловік..
Алла. Дуже шкода!
Міліціонер. Не в тому смислі! Я молодший лейтенант міліції, і мені по службі доводиться…
Алла. По якій службі? Ви тут хто? Хворий! Так лікуйтесь. Видужуйте. А то з міліції попросять.
В’їжджає на кріслі-колясці Федір.
Федір. Що тут у вас, товаришу Лялька?
Міліціонер. Та от громадянка попалася така настирна, просто жах. Ти їй одне, вона тобі інше… У мене через неї ледь шви не розійшлися. Дуже мені треба… Почергуй, Федюхо, замість мене, а я піду покурю. Сильно вона мене рознервувала… Тільки не пускай… нікого. (Виходить.)
Федір. Вам що?.. Дуже треба пройти?
Алла. Ага. Треба. Дуже.
Федір. Ви одна?
Алла. Взагалі… там ще хлопець у дворі. Якби можна було!..
Федір. Взагалі-то забороняється… Але я завжди допомагаю пройти, якщо приходять. Коли лежиш, ой, як хочеться, щоб хтось прийшов. Я знаю… Мені добре, у мене мама в лікарні працює…
Алла. Правда?
Федір. Ага… Я вам халати зараз дістану. І шапочки білі. І маски навіть. Будете наче студенти-медики… Зачекайте, я зараз… (Виїжджає.)
Знову висвітлюється глухий кут коридора лікарні. Сидить на диванчику Колчанов. Згадує. Тихо лине пісня під гітару.
Затемнення.
За стіною висвітлюється куточок теперішньої квартири Колчанових, тільки без деяких "зарубіжних" деталей (рік-два тому). Колчанов. Колчанова.
Колчанов. Слухай, ну нащо ти привезла йому ці джинси?.. Треті. Нащо ти псуєш хлопця?
Колчанова. Дорогий мій, ти говориш це тому, що сам йому, пробач, нічого не купуєш.
Колчанов. Ні. Просто подивись, як він змінився.
Колчанова. Нормально. Зріс. Порозумнішав. Природна вікова переоцінка цінностей.
Колчанов. Не переоцінка, а оцінка. Оцінка матеріальних цінностей.
Колчанова. Що ж, теж непогано. Треба цінувати те, що для тебе роблять…
Колчанов.…по цінах чекових магазинів…
Колчанова. Тобі просто прикро, що він одійшов від тебе і наблизився до мене. Що ж, на все свій час. Раніше він був твій син. Тепер він мій син. Раніше я не могла приділити йому належної уваги, тепер намагаюсь надолужити…
Колчанов. …подарунками…
Колчанова. Ну, і що ж!.. Знаєш, це вигадана мораль, що дітей треба тримати у чорному тілі, на хлібі й на воді, і що ходити вони повинні хтозна в чому. Ніколи так не хочеться одягатися, як в юності!.. Я пам’ятаю, як я страждала, коли в мене не було нового плаття на новорічний вечір у восьмому класі. Мій батько чимсь був схожий на тебе. Він вважав, що моральність повинна ходити в лахмітті. Що будь-яка модна сучасна одежина — вже сама по собі аморальна. Дурниці!.. "Быть можно дельным человеком и думать о красе ногтей" — Пушкін. Зараз молодь дуже тверезо й розумно дивиться на життя. Зараз всі хочуть в міру можливості користуватися благами цивілізації. А грузини взагалі, наприклад, вважають, що дітям, особливо синам, треба давати гроші. Це виховує в них самостійність, щедрість, впевненість у собі… Може, вони й мають рацію…
Колчанов. Мда… "Бідні селяни! У них немає хліба?.. То нехай їдять тістечка…" — говорила королева.
Колчанова. Не мудруй!
Колчанов. У "Щоденнику письменника" Достоєвського я вичитав про дрібного чиновника, що служив у Петербурзі, а потім у нас в Києві і який все своє життя витратив на те, що збирав гроші і викуповував на них з рабства кріпаків — одного в десять років. Викупив трьох чи чотирьох, а дружині й дітям не залишив нічого.
Колчанова. Нещасна дружина й нещасні діти… До речі, за останні десять років ти, пробач, мабуть, не заробив і на одного кріпака.
Колчанов. Один дідусь мені якось сказав: треба прожити життя, щоб зрозуміти, що головне — не ображати людей. Що головне у житті — доброта.
Колчанова. Так. Але доброта дійова. Ну кому, скажи, потрібна твоя абстрактна доброта? Кому? Робити треба щось!.. Робити!..
Колчанов. Я роблю.
Колчанова. Що?
Колчанов. Вчу дітей малювати… Хоча б… І… заодно вчуся в них. Пробач.
Колчанова. Ай! Облиш! Це несерйозно. Все життя ти гарцюєш верхи на лозині, удаючи вершника. А на справжнього коня, пробач, так і не сів.
Колчанов. А ти добре сказала. Дуже влучно. Адже гарцювати на лозині, удаючи вершника, — це ж мистецтво.
