Градобур - Петрушевич Михайло

А що ж би? — промовили мужики майже всі разом.

Сильні удари зимних дощових струй пробудили Гната.

Нін розкрив очі, поглянув навколо себе й усміх радості освітив його лице.

"Слава тобі, господи!.. За муку дав ти мені силу!.." — юворив він сам до себе й силкувався підвестись.

Він не чув зимна, лише неміч в цілім тілі. Помалу, тримаючися за хрест, підвівся він на коліна, обіймив старе, ггрупішіле дерево й цілував... По лиці його покотилися гарячі сльози...

На заході прояснилося; хмари уступали й показалося веселе сонце. Воно освітило гори, ліси, ниви, граючи барвами веселки на мільйонах капель, дрижачих на листях дерев, на травах, на колоссі... Теплі промені його облили клячучого під хрестом градобура, а на сході темніла ще смуга чорних хмар, поблискувала в немічній злості блискавка — і десь далеко воркотів грім...