Градобур - Петрушевич Михайло

Гната вели два мужики попід боки. Гринь Куртий йшов позаду, за ним Параня, заводячи, і щораз більша товпа людей.

Крики хворого, гамір товпи викликували з хат цікавих: стояли на містках баби, пнялася по воротах біловолоса дітвора в брудних сорочках, випуливши очі й пороззявлявши ротики. Скажено брехали собаки на припоні, не можучи дати спусту своїй злості на литках ідучої товпи людей.

Через час похід зрівнявся з арештом. Гринь Куртий отворив двері; хворого завели до низької темної комірки і, зв'язавши йому руки, полишили в арешті,

Якийсь час гуторили люди на головній дорозі, перед арештом, потому розійшлися, кождий у своє.

Світили зорі на вечірнім маєвім небі: навколо на схилі небозводу била блискавка на погоду, неначе моргала дівчина молода... З високої дзвіниці снувалися пасма тихих звуків, викликаних легкими ударами шнурів, колисаних вітром, о криси дзвонів, а з арешту доносився страдальний стогін хворого Гната.

З

Досвіта пішла Параня з сусідами до арешту, щоби відвідати Гната й занести йома поживу.

Він був спокійний; на його лиці значна була якась щасливість, якесь блаженство... Воно лучається в людей ідеї, що багато задля неї перетерпіли — і перемогли.

— Як же тобі, Гнатку? — питала жінка.

— Я здоров; най тому буде хвала! — показуючи пальцем вгору, відповів Гнат.

— Не виділи-сьте нічо? — питали мужики.

— Що я видів?!.— таємно промовив Гнат — і мовчав на всі дальші допити.

— Може, підеш додому... Праця пропадає...— просила жінка.

— "Претерпевый до конца спасен будет!" — відповідав Гнат і обіцяв вийти аж третього дня з арешту.

З тим вернула Параня додому.

Гнат сидів в темній і тихій комірці, поглядаючи через отвір на пусту вулицю, по котрій, в полуденний час, крутив при-земельний вітер порохом... Тут відступав він від отвору, хрестячись перед полуденним бісом, що жениться з вітром на вулиці.

Вночі приходили до нього вартівники і, позакурювавши люльки, то допитували його, то самі оповідали, що коли ниділи й чули.

Третього дня вечором вернув Гнат додому .блідий, як стіна, вихудлий, тихий і мовчаливий. Кілька день знемагав він ще, але мало-помалу приходив до себе, й життя його мужицьке, повне томлячого труду пішло старим слідом.

4

Від того часу, як Гнат вийшов з арешту уздоровлений, минуло три тижні.

Червневе сонце, що своїми проміннями ростило молоду траву, красило лагідними барвами цвіти, помагало сипатися колінковатим стеблам пшениці, жита, ячменю, вівса і інших трав, мало тепер ще трудніше завдання. Воно сушило своїм жаром ніжні листки цвітів, насіння дозрівало в ствердлих чашках, щоб згодом розсипатись по луках і сіножатях і лишити наслідників краси на другу весну; жовтило зелені стебла й колосся збіжжя, варило своїм гарячем крохмальне молочко на муку в золотавій пшениці, в половім житі, в пукас-тім ячмені і в остроконечнім зерні вівса. Круглі зелені, як рута, яблука під поглядом його діставали біляво-жовту барву й ніжний рожевий рум'янець; під лупиною солодшали квасні й терпкі соки, а білі зерна чорніли, звільна дозріваючи.

На ту благодатну роботу сонця дивився з тихою радістю зголоджений на переднівку мужик. Щонеділі обходив він свої вузькі а короткі загони; оглядав, важив колосся, підкопував корч зеленої бульби, пильно дивився під корч, чи красно зав'язуєтеся овоч його головної поживи; зі страхом слідив за кождою пливучою небом хмарою, боячись, щоби одна хвиля божого гніву не знищила його надій і не кинула в ще більшу нужду.

Коли небо засувалося чорними хмарами, блискавка прошивала небозвід і грім грохотів, лунаючи по горах і лісах, він шептав молитви й палив свячене зілля на огні, стараючись по змозі забезпечитися проти елементарних нещасть.

Гнат Шутяк працював у полі, вечором шептав "старі отченаші" перед образами, в неділі й свята співав на крилосі, по службі божій лежав хрестом при церковних дверях, з полудня читав Біблію й відмовляв "Небесний лист". Був мовчаливий, смирний — і лише тоді хмарилося його лице, коли ціка&і допитувались о його хворобу.

Одної неділі, зараз по службі божій, зійшлося до Гната кілька мужиків, сусідів. День був гарячий: від самого рана палило сонце як огнем, небо пожовкло від великої Спеки, листя дерев і трави охляли, а в воздусі стояла небезпечна тишина: так тихо стоїть гаряча вода в начинні перед хвилею, в котрій почне кипіти.

Гнат і сусіди сиділи в тіні густого сливнику перед хатою; Параня говорила з Шуличкою через пліт, а діти гологолові сиділи на самім сонці, коло воріт, і бавились, згортаючи порох у купки.

— То раз парить! — промовив старший Шулик.

— Вітер ані дихне... Коби щасливо до вечора перебути! —г сказав Іван Ханенків, що належав також до тої громадки, котра слухала слова Гнатового.

— Збіже красне, колос тяжкий, коби дві-три неділі — та й під серп,— поглядаючи на повздовжні загони колосистого збіжжя, сказав Максим Захаришин.

— Коби щасливо дочекати... Душно так, що, боже...

— Все в божих руках...— стиха промовив Гнат.

— За наші гріхи бог кару спускає.

— За одного не раз всі терплять...

— За одного? А хто без гріха? — справив кривий погляд Гнат.

— Правду кажете: кождий з нас варт кари,— поправився Ханенків.

— Поле посвячене, малі дівчата несли образ — чей пан біг людей помилує...— сказав, утираючи подолком піт, Захаришин.

— Така встанова ліпша, аби малі несли,— обізвався Данило Василенків.— Я,— говорив він далі,— їхав тамтого тижня залізницею до Долини, та й мені говорив один чоловік, що в них два роки тому назад град, най ся не приказує, все вибив, бо дівка, що несла образ, була тяжка.

— Сила божа! Що то за сумлінє! Така має таку кару зводити на село!? — скрикнув Захаришин.

— Говори! Сумлінє... Або то кождий має сумлінє! — воркнув Василенків.

Гнат сидів мовчки, а піт лився цюрком з нього.

Сонце зачало поміж галуззя палити його голову, й він посунувся в тінь. По хвилі зробилося йому зимно: дрощі зачали переходити його тіло, й він голосно задзвонив зубами.

Мужики поглянули на нього здивовані; один кликнув на Параньку, щоби винесла кожушину.

Паранька, йдучи до хати, поглянула в сторону гір і перепудженим голосом скричала:

— Господоньку!.. Яке відти суне!..

Мужики посхапувалися і дивились на захід.

З-за гір висувалася сивава хмара з жовтими проблисками, мов величезна крига льоду. Вона сунулась до сходу, ілтемнюючи з незвичайною бистротою півнебосхилу. Вдалині чути було глухий шум, якби велет який огроменною віячкою пересипав горох з одної переруби в другу.

Високі, освічені сонцем, голубі верхи гір захмарилися; сіть водна Чечви й Лімниці блищала тепер мрачно, мов плинне олово. Студений вітер зачав рушати дерева, трави, збіжжя.

— Сила нечиста пре на мене...— простогнав Гнат, трясучись на цілім тілі — і ледве-не-ледве припіднявся на ноги.

— Боже, змилуйся над нами, грішними! — вздихали перестрашені мужики.

— Паранько, зіле свячене на грань!., крикнув Ханенків — і в кілька хвиль показався синавий дим в дверях і з-під стріхи.

— Праця наша... Боже, заступи! — йойкали мужики.

— Який шум — якби повінь ішла...

— Може, піде н