Серця трьох - Джек Лондон

Спершу Цариця дивилася тільки на Леонсію і, пильно розглянувши її, кивнула головою, щоб та наблизилась. Леонсії здалося, що цей жест занадто владний, як на таку тендітну істоту, і вона зразу відчула до Цариці ворожість. Отож Леонсія не зрушила з місця, аж доки жрець Сонця суворо наказав їй підійти до Цариці. Тоді, не звертаючи уваги на страшенного волохатого собаку, Леонсія пройшла між ним та триногом і спинилася, коли Цариця вдруге кивнула головою. Чималий час жінки пильно дивились одна на одну, і нарешті Леонсія із задоволенням помітила, що Цариця опустила очі. Та радість ця була завчасна, бо Леонсія зараз же побачила, що Цариця згорда розглядає її сукню і навіть простягла свою худорляву білу руку, щоб помацати матерію й погладити її рухом, властивим тільки жінкам.

- Жрече,- різко мовила вона,- сьогодні третій день Сонця. Я давно тобі віщувала, що має статися того дня. Нагадай, що саме.

Догідливо схилившись, жрець відказав:

- Ти казала, що того дня мають статися незвичайні події. І вони сталися, Царице.

Але Цариця вже не чула. Все ще погладжуючи Леонсіїну сукню, вона з цікавістю розглядала саму дівчину.

- Ти щаслива,- сказала Цариця, кивнувши, щоб вона вернулась до своїх,- тебе кохають чоловіки. Мені ще не все ясно, але здається, що тебе дуже люблять чоловіки.

Її голос, ніжний і тихий, чистий, як срібло, багатий на щонайрізноманітніші модуляції, бринів, мов далекий дзвін, що закликає до церкви. Але Леонсія не могла віддати йому належне. Натомість вона відчула, як зарум'янились від гніву її щоки й швидше застукав на скронях живчик.

- Я бачила тебе давніше, і то часто,- вела далі Цариця.

- Не може бути! - скрикнула Леонсія.

- Цить! - засичав на неї жрець.

- Там,- Цариця вказала на велику золоту чашу,- я бачила тебе там давніше, і то часто.

- І тебе також,- звернулася вона до Генрі.

- І тебе,- вдалася цариця до Френка, і її великі блакитні очі побільшали. Вона зміряла його довгим, уважним поглядом. Цей погляд не сподобався Леонсії й викликав у неї прикре почуття ревнощів.

Очі Цариці спалахнули, коли вона спинила їх на Торесові.

- А ти хто такий, чужинцю? Ти так незвичайно вбраний - з шоломом лицаря на голові і в постолах раба на ногах.

- Я - да Васко,- відважно відповів той.

- Це старовинне ім’я,- усміхнулась Цариця.

- Я й є давній да Васко,- мовив Торес і ступив наперед, не чекаючи на запросини. Вона ще раз усміхнулась на таку зухвалість і не спинила його.- Цей шолом був на мені чотириста років тому, коли я на чолі предків Загублених Душ прийшов у цю долину.

Цариця всміхнулась цим разом недовірливо і тихо спитала:

- Отже, ти народився чотириста років тому?

- І чотириста років тому й ніколи. Я й не народжувався, а завжди жив. Я - да Васко. Моя оселя - Сонце.

Цариця вражено звела свої рівні брови, немов хотіла запитати щось, та не запитала нічого. Тонкими, майже прозорими пальцями вона взяла з золотої скриньки, що стояла коло неї на ліжку, якогось порошку і сипнула його в золоту чашу на тринозі. Над чашею знялася хмарка диму й відразу розтанула в повітрі.

- Дивися! - звеліла вона.

І Торес, підійшовши до великої чаші, зазирнув усередину. Що він там побачив, його супутники так ніколи й не дізналися. Тільки Цариця, і собі схилившись над чашею, побачила те, що побачив Торес, і на її вродливому обличчі з’явилася зневажливо-співчутлива посмішка. А Торес уздрів спальню на другому поверсі будинку в Бокас-дель-Торо, що його він дістав у спадщину, а в ній колиску з немовлям. Те вбоге видиво зраджувало таємницю його народження - і того так зневажливо усміхалась Цариця. У магічній чаші Торес побачив те, про що давно вже здогадувався.

- Ти зараз ще й інше побачиш,- лагідно всміхнувшись, сказала Цариця.- Я показала тобі твоє народження. Дивись далі й побачиш свій кінець.

Але Торес, приголомшений тим, що вже добачив, відмовивсь і відсахнувся від чаші.

- Пробач красуне,- почав він благати її,- і дозволь мені піти. Забудь те, що бачила, як, сподіваюсь, забуду і я.

- Там уже нема нічого,- сказала Цариця, махнувши рукою над чашею,- проте забути я не можу. Спогади назавжди залишаються в моїй голові. І тебе, чоловіче, такого молодого на вигляд і такого старого, якщо судити з шолома, я бачила й давніш у цьому Свічаді Світу. Твої вчинки часто обурювали мене й давніш. Тільки тоді ти був без шолома,- вона всміхнулася з виразом людини, що знає все.- Мені завжди ввижалася кімната, де мерці, багато мерців, непорушні на своїх застиглих ногах, одвіку охороняють таємницю, чужу й незрозумілу для людей їхньої віри та їхньої раси. І мені здається, що в цьому сумному товаристві я бачила одного, на кому був твій старовинний шолом. Казати далі?

- Ні-ні! - промовив Торес.

Цариця кивнула головою, щоб Торес відійшов, і, втупивши очі у Френка, звеліла йому наблизитись. Потім, мабуть, похопившись, що зі свого високого ложа мусить дивитись на нього згори вниз, вона стала на землю і, заглянувши Френкові просто в вічі, простягла руку. Френк нерішуче потиснув їй долоню, не знаючи, що робити далі. Цариця, здавалося, читала його думки, бо сказала:

- Поцілуй. Мені досі ніхто не цілував руки. Я бачила, як це роблять, тільки вві сні або в Свічаді Світу.

І Френк нахилився і поцілував їй руку. А що вона не віднімала руки, то Френк не пускав її і долонею відчував, як слабенько, хоч і рівномірно пульсує кров у неї в рожевих пальцях. Так вони й стояли мовчки: Френк - зніяковіло, а Цариця - стиха зітхаючи. Тим часом ревнощі краяли Леонсіїне серце. Раптом Генрі сказав у жарт англійською мовою:

- Та поцілуй її ще раз, Френку! Їй, видно, сподобалося.

Жрець Сонця засичав і на нього. А Цариця, по-дівчачому зашарівшись, висмикнула була свою руку, і тоді знову подала її Френкові.

- Я розумію мову, якою ти говориш,- пояснила вона Генрі.- І проте я, що ніколи не знала чоловіка, не соромлячись визнаю, що це мені подобається. Френку,- так-бо взиває тебе твій приятель,- послухайся