Тихий Дін - Михайло Шолохов

з осени глухнув зв'язок із станицею і хуторами. Взимку на горб, що впирався в леваду опуклим пісочаним мисом, ночами виходили вовчі виводки, що зимували в Чорному лісі, вили, лякаючи коні. Тихін ішов на леваду стріляти з панської дубельтівки, а Ликера, кутаючи рядниною товстий — мов пічна затулка — зад, завмирала, чекаючи пострілу,— широко зіхаючи в темряву запли-лими в жирних рябих щоках оченятами. Тоді здавався їй дурний пліхуватий Тихін гарним і очайдушно-хоробрим молодцем, і, коли грюкали двері в челядні, впускаючи кучеряву пару й Тихона, вона тіснилась на ліжку, давила спиною на стінці блощиць і, буркочучи, міцно пригортала намерзлі Тихонові костиці.

Влітку Ягідне допізна гуділо голосами робітників. Сіяв пан десятин із сорок різного збіжжя, наймитів єднав збирати. Зрідка влітку наїздив до маєтку Євген, ходив по садку й леваді, нудьгував. Ранками просиджував коло ставка з вудками. Був він не високий, повногрудий. Носив чуба по ко-зацьки, зачісуючи на правий бік. Ловко обтягував його офіцерський сурдут.

Григорій перші дні, скоро оселився в маєтку з Оксаною, часто бував у молодого господаря. До челядні приходив Веніямин; схиляючи плюшеву голову, посміхався.

— Йди, Григорію, до молодого пана, казав покликати.

Григорій уходив, ставав коло одвірка. Євген Миколаєвич,

щирячи рідкі широкі зуби, показував рукою на стільця.

— Сідай.

Григорій сідав на краєчок.

— Як тобі подобаються наші коні?

— Добрі коні. Сірий дуже гарний.

— Ти його частіш проїжджай. Гляди, учвал не гони.

— Мені дід Сашко казав., *

— А Кріпиш як?

— Це гнідий? Ціни не складу. Копито лиш защербив, перекувати треба.

Молодий пан, мружачи пронизливі сірі очі, питав:

— Тобі ж у табори в травні йти?

— Так точно.

— Я побалакаю з отаманом, не підеш.

— Красненько дякую.

Мовчали, Сотник, розстібнувши комір мундира, чухав по-жіночи білі груди.

— Що ж ти, ке боїшся, що Оксанин чоловік відбере її в тебе?

— Він від неї відцурався, не відбере.

— уХто тобі казав?

— їздив до станиці по вухналі, бачив хуторського одного. Каже, запив Степан аж закурив. "Мені, ка, Оксанка і за гріш не потрібна. Хай, я собі кращу знайду".

— Оксана—гарна баба,—казав сотник, задумливо дивлячись понад Григорієві очі, блудячи усмішкою.

— Баба нічогенька, — погоджувався Григорій і супився.

Євгенові виходив термін відпустки. Він міг уже вільно/без

перев'язки носити руку, піднімати, не згинаючи в лікті.

Останніми днями він часто просиджував у Григорія, на його половині в челядні. Оксана чисто побілила замшілу в бруді кімнату, відмила лутки, вишкребла битою цеглою підлоги. Баб'ячим затишком повівало в порожній веселій кімнатці. З підземки пашіло жаром. Сотник, накинувши синього сукна романівський кожушок, ішов до челядні. Вибирав такий час, коли Григорій був занятий коло коней. Приходив спочатку на кухню, жартував з Ликерою і, повернувшись, ішов на другу половину. Сідав коло підземки на дзиґлику, гостро горбив спину, дивився на Оксану безсоромним усмішливим поглядом. Оксана ніяковіла в його присутності, тремтіли в пальцях прутки, що набирали петлі панчохи.

— Як ся маєш, Оксаночко?—питав сотник, наповнюючи кімнатку синім цигарковим димом.

— Дякую.

Оксана зводила очі, і, зустрічаючись з прозорим поглядом сотника, що мовчазно говорив про його жадання, шарі-лася. їй було досадно і неприємно дивитись в оголені ясні очі Євгена Миколайовича. Вона не в лад відповідала на різні дрібничкові питання, пильнувала швидше піти геть.

— Піду. Треба качкам зерна всипати.

— Посидь. Встигнеш, — посміхався сотник і тремтіли ноги його в щільно' обтягнутих рейтузах.

Він подовгу розпитував Оксану про її минуле життя, грав низькими ноткамй такого ж, як і в батька, голосу, стидкував ясними, мов джерельна вода, очима.

Упоравшись, Григорій приходив до челядні. Сотник гасив в очах недавні вогні,'частував його цигаркою і йшов.

—' Чого він сидів?—глухо, не дивлячись на Оксану, питав Григорій.

— А я звідки знаю?—Оксана, згадуючи погляд сотників, роблено сміялась. — Прийшов, сів ось-тутечки, глянь-но, Гри-цуню, отак-о (вона показувала як сидів сотник, подібно горблячи спину), і сидить, і сидить, аж нудно, і коліно гостре-прегостре.

— Приворожила, чи що, його?—злісно мружився Григорій.

— Потрібний він мені.

— Ти гляди, а то я його колинебудь скину з ґанку.

Оксана, посміхаючись, дивилась на Григорія і не могла зрозуміти, чи серйозно він говорить, чи жартує.

XV.

На четвертому тижні посту подалась зима. На Доні бахрім-кою лягли закрайки, ніздрювато припух, посірів, підтанувши зверху, лід. Вечорами глухо гуділа гора за прикметами старих—на мороз, а насправді— близько вже надходила відлига. Ранками легкі льододзвбнили заморозки, а вдень земля відходила й пахло березнем, примороженою