Діти Мардука - Савченко Віктор

Тоді поставила крапку і підвела очі. Раптом я опинився під густою маклюрою, плоди якої нагадують зелені тенісні м’ячики, а потім перемістився в кімнату Будинку творчості "Коктебель" і вловив запах кокуру — який сп’янив колись мені душу. Це перше, що майнуло в пам’яті перед тим, як я збагну, що то була Маріца. Вона зняла окуляри і зміряла з голови до ніг відвідувача трохи вищого за середній зріст у потертій джинсовій парі, на плечі в якого висіла невелика сумка. Жінка не озивалася і я подумав, що вона мене не впізнала, хоча у неї за спиною було вікно, і Отже, освітлення не бракувало. Маріца не прохопилася жодним словом; тільки обійшла стіл і притулилася до моїх грудей. Здавалося, прислухалася, чи б’ється серце, чи це справді я у плоті, а не мій астральний двійник. Мені ж привиділося, що нас, як тоді в Коктебелі, накрило місячним сяйвом. Цієї миті кудись щезли верхогляди, приходьки, діти Мардука, які ніколи, ні на мить не випадали з моєї пам’яті. Вони були завжди, тільки на другому плані. А тут їх раптом не стало. Не стало й картинок, що мить тому виникли в пам’яті. Тепер я бачив стіл з бібліотечними формулярами у довгій коробці, темне волосся жінки, в якому вгадувалися сріблясті пасемця, і вловлював знайомий запах парфумів, що десять років тому на короткому святі життя, бентежив моє чоловіче єство. Напевне, вона колись обрала ці парфуми і не зраджувала їм ніколи. Я стояв нерухомо, а потім пригорнув її — не пристрасно, а ніжно, як дитину.

— А я вже думала, що не судилося нам більше зустрітися, — сказала Маріца, не підводячи голову. По хвилі додала: — До кінця роботи залишилося близько двох годин. Я піду домовлюся, щоб мене підмінили.

І тут майнула думка про опівнічний телефонний дзвінок від Маріци у мить, коли я перебував на межі з тією реальністю, де мене мали принести в жертву. Навряд чи діти Мардука не вловили його і не відстежили, кому він належить. Питання тільки, на скільки у них тісні стосунки з дітьми Мардука Молдови. Не виключено, що бібліотека вже під їхнім наглядом. Я сказав:

— Не варто, сонечко. Я огляну місто, а ти залишайся. Зустрінемося на перехресті страд Ізмаїльської та Варлаама.

— Чому! — здивувалася Маріца. — Тут не буде жодних проблем.

— Я вже не раз помічав, що якась важлива подія, якої я прагнув і до якої наближався, найчастіше зривалася, коли про неї дізнавався хоч хтось із сторонніх людей. Мабуть, тому і став марновірним. — Не наврочила б та, яка тебе підмінятиме, — сказав з усміхом. — Адже ти втаємничиш її, навіщо тобі раніше йти з роботи.

Моє пояснення їй сподобалося.

— Ти прямо як моя мама. Вона радить нікому й ніколи не оповідати про свої плани, бо вони не збудуться. Вірить у вроки. Каже, що змалечку оберігала мене від лихого ока.

— Ну, ось, бачиш… Продовжуй тут сіяти добре і мудре. — Я відсторонив її і нагадав: — На розі вулиць.

… Сумка вже повнилася продуктами, коли я раптом згадав про вино. Але знайти кокур пощастило тільки тоді, коли натрапив на дегустаційну залу у напівпідвалі одного зі старовинних будинків. Літрова пляшка з екзотичною наклейкою додала ваги моїй ноші і зробила легшим гаманець. Вийшовши на вулицю, я ще раз оглянув фасад, створений, напевне, ще у позаминулому столітті, і відчув, як на мене війнуло старовиною. Водночас окинув поглядом довкіла, але, крім звичайної вуличної метушні, нічого не помітив. Тільки завважив, що уривки фраз у гомоні вулиці, які уловлював мій слух, були молдавською, російською та українською мовами. На мить відчув себе на руйновищі Вавилонської вежі — люди, які зводили ту споруду, і звели її вище хмар, раптом втратили мову спілкування — кожен заговорив своєю материнською. Грандіозна споруда не залишила по собі гори битої цегли, але її уламки повнять сутності тих, хто зводив пам’ятник людської необачності. Знаючи про це, невидимі діти Мардука — і тут, і в Одесі, і в моєму місті снують поміж них, навертаючи у храм Бела-Мардука. Я подивився на годинник. Відколи вештався по вулицях, минуло півтори години. Тим часом звір у мені не подавав ознак життя.

Слова Маріци, колись мовлені про келію, в яку вона заточила себе, були скоріше метафорою про спосіб її життя. Помешкання ж — двокімнатна квартира на другому поверсі — виявилося вмебльованим і облаштованим зі смаком не байдужої до розкоші жінки. Вікно і двері на балкон щільно запинали жовті полотнища, від чого, попри спеку на вулиці, в кімнаті стояли прохолодні сутінки. Маріца розсунула ширми і, підійшовши до мене, уважно подивилася на рожеві плями на лиці.

— Схоже на сліди опіків, — сказала.

В її чорних очах майнули закличні блискітки, як тоді на пляжі, коли я побачив її в об’єктиві фотоапарата. Вона майже не змінилася, якщо не рахувати окремих білих "ниток" у волоссі. Відтоді минуло десять років, за які я не спізнав жодної жінки.

Маріца торкнулася шрамів губами, а тоді поцілувала мене довгим поцілунком. У свідомості майнула думка, ніби я порушую табу не знатися зі слабкою статтю. Ніби я десять років тому, перед початком роботи над дешифруванням пророцтва, дав обітницю вищій силі не "занечищатися" з жінками. Цей мій рефлекс не залишився поза увагою Маріци. Вона мовила:

— Піду приготую вечерю. А ти приляж на диван, увімкни телевізор… — Раптом щось згадала, потім взяла з полиці книжку невеликого формату, але грубеньку. — Ось проглянь. Я про неї казала у ту важку для тебе ніч… На жаль, критики від тебе я не почую, бо ти не знаєш молдавської.

Я справді не зрозумів жодного молдавського слова, а відтак тільки помилувався художнім оформленням. Зміг прочитати лише анотацію, написану російською, в якій Маріцу названо відомою поетесою. Книжок тут було не надто, всього дві полиці, заповнені поезією — переважно молдавських поетів — від дореволюційних класиків до книжок-метеликів початківців. "Ну, а навіщо бібліотекарці, яка має доступ до величезного масиву книг, тримати їх ще і вдома?" — подумалося мені. І тут погляд спинився на фотознімку за склом полиці, на якому були Маріца, літні чоловік і жінка та хлопчик, років шести. Вони сиділи, мабуть, за обіднім столом в альтанці, обплетеній виноградом. По стиглих темно-синіх гронах можна було вгадати, що це — кінець серпня чи початок вересня. Тут був ще хтось — п’ятий, котрий фотографував.

— Це мої батьки й син, — почув я голос Маріци, яка підійшла нечутно.

— Ти не казала, що в тебе є син, — зауважив я.

— Не встигла…

— А чого він не вдома?

— Зараз же канікули. Він у моїх батьків у Вадул Луй Воде. Там у них будинок неподалік від Дністра.

Тим часом спало на думку, що хлопчика я вже десь бачив. На відміну від дорослих, які дивилися в камеру виразними чорними очима, він був синьоокий. А тільки де я міг бачити вже цю дитину? "Схоже на комплекс дежа-вю, — подумав. — Коли здається, що ти вже щось десь бачив".

— Чому ти обрала професію бібліотекаря? — поцікавився я.

— Я не бібліотекар, — відказала Маріца. — Я філолог молдавської мови й літератури. Зі студентської лави вже друкувала вірші. Щоправда, тільки в газетах. Після випуску послали на роботу в містечко Ришкани — це на північному заході Молдови. У школах Кишинева місця вчительці молдавської мови не виявилося. Скоріше за все, я б і поїхала туди, якби не література. У Спілці мене мали за перспективну… Ну, часто виступала з професіоналами на всіляких заходах: у бібліотеках, на презентаціях нових книжок. Мешкала в гуртожитку — Спілка домовилася з владою. А одного разу на фуршеті в бібліотеці з приводу конкурсу молодих літераторів до мене підійшла директриса і запропонувала місце бібліотекаря — у них звільнилася пенсіонерка. Коротше кажучи, — десь за тиждень по тому я вже видавала книжки читачам. — Маріца помовчала, мабуть, щось пригадуючи. А тоді сказала: — Гаразд, побалакаємо за столом.

Вона вийшла на кухню. Тим часом я дістав із сумки свою невеличку фотокамеру, з якою ніколи не розлучаюся, і сфотографував знімок людей в альтанці.

… На кухонному столі, крім кружалець ковбаси, шматків смаженої риби і бринзи, був ще малай — кукурудзяний пиріг. Пляшка вина, яка полежала в морозилці, вже встигла вкритися краплинами роси.

Тим часом я наповнив чарочки кокуром.

— Останній раз пив це вино у серпні десять років тому, — сказав.

— Я — також, — усміхнулася Маріца. На її обличчі майнуло щось схоже на ностальгію. Вона не забула те перше вино, після якого у нас почався "медовий місяць".

Коли ми вже втамували голод, я запитав:

— А не нудно поетесі виконувати сухі бібліотечні обов’язки?

— Авжеж, я спочатку сумувала за вільними хлібами. Перший місяць не знала куди подітися від нудьги. Збиралася вже писати заяву на звільнення. Та одного разу… — Маріца затнулася, сторожко подивилася на мене. — Знаєш, якби я не почала читати книгу, яку ти мені надіслав, і не подужала б перший її розділ "Число звірини, то не сказала б тобі те, що скажу зараз… Якось я завважила, що більшість книжок, які брали читачі, я сприймала як звичайні предмети. Але траплялися й такі, що залишали в мені якийсь слід. Я їх пам’ятала. Бувало, десятки за день видасиш, а пам’ятаєш якусь одну. Такий самий папір, обкладинки схожі, а в пам’яті зостається саме вона. Так і з людьми: з усієї компанії часом згадуєш тільки одного. А, буває, й — ні кого. Скоро я збагнула, що тексти несуть у собі енергетику. — Раптом Маріца подивилася на мене, напевне, помітивши на моєму лиці якусь зміну. Але продовжила: — Або щось інше. Згодом я почала читати ті з книжок, які тримала в пам’яті.

— Маріцо, — перебив я. — Назви хоч одну.

— Гоголь, — мовила вона без тіні вагання. — Його книги стали першими, про які я згадувала, прийшовши додому. За день, бувало, заповниш немало формулярів, а згадаєш тільки його. І не має значення якою мовою — в бібліотеці він є молдавською й російською. До того я читала тільки ті його твори, що були в навчальних програмах. А тут перечитала всього. Другий автор — Олексій Толстой. Ну, той, що написав "Князя срібного" — Олексій Костянтинович.

— Схоже, на тебе діє енергетика містичних творів… — озвався я.

— Я теж спочатку так думала. Надто, коли прочитала книжки Гофмана. Але так само діють і твори Габріеля Гарсія Маркеса, і Анатоля Франса. Їх небагато — таких авторів… Там усе бачиш.