Темнота - Самчук Улас
Ти лиш тепер за панчохи та за суконочки. Чим то розплачується з тобою той твій Козявкин? А та ногу задерла і викрикнула: на от подивись. Новенькі? Голубенькі? Не заздрісно? Не для тебе часом ці штанятка були приготовлені? — Катерина поволі встає, обтирає об мішок руку і каже: ану, ану! Покажи ще разок! Не розглянула. Дурепа Льолька підносить ногу, а та тиць їй в лице пальцями. Ой, моє око! Катерині два роки прибавили, а Льолька хвалиться: хоч і одно око маю, а такого красивого на весь Ухт-Печорськ не знайдеш. Та Козявкина ось на радієвий промисел перевели, а Льолька позбавилась "блата" і пішла з рук до рук по конвеєру за начальством…
Ось це і є наш народ! — казав далі Круглов. — І коли б так, було, мене за царського часу між таке посадили, то був би я тоді сказав: не революції їм, а школи! Школи! Криком кричати: школи! Тисячі літ тьму плекали і за це спалили темного Миколая темні революціонери! За це! І ми за це темні пішли аж сюди. Дно кажете? Ні, не дно, а чистилище. Казали ж нам колись мудрі: через огонь пройдете! Через огонь! Чуєте?
Мороз скорчив презирливу усмішку і засовався на своєму стільці.
— Смійтесь, смійтесь! Смійтесь наді мною! Я смішний! Я знаю! Я це знаю! Я писав книги і говорив у них нісенітниці! Замість школи я далі сіяв туман! І правильно, що мене сюди заперли, як ідіота. Колективізація! Рятунок світу! І мільйони рабів! Мільйони мертвих з голоду. Рабство, рабство і рабство! Ні кроку вільного! Вимордували кращих з кращих, як щурів! Віддали життя Мишкам, та Катькам, які ось і самі втопились в тому ж багні тьми, що його самі розвели. Але винні не Мишки й не Катьки, а винні ми — Круглови! І разом також не винні. Бо що тут поможуть винні чи не винні? Ще мільйон розстріляємо… До каналу з Леніними! І святі мощі підуть на пожертя канальним щурам, бо, скажуть, чим він кращий, від того Антонія Печерського, що його ми викинули й поругалися. Раз нема святости — значить нема!
Несподівано увійшла Людмила з пляшкою, стопкою і закускою.
— Вам, професоре, слід перекусити, — сказала вона.
— О! О! Людмило Карлівно! Це ж моя учениця! З приємністю! — І Круглов простягнув брудну, суху руку у потріпаному рукаві за стопкою. — А! Мовою того не виекажеш, — казав він, наливаючи стопку. Мороз встав.
— До побачення, — сказав він і вийшов. Круглов не помітив його відходу, заплющив очі, влив до себе стопку горілки і довго вслухався…
Мороз був голодний, але не пішов їсти, а купатися. Ніколи, здається, не почував себе таким брудним, як тепер. І поки готовили йому ванну, він зайшов до Наталки і сказав:
— Чи знаєш? Тут у нас є Мишко.
— Як Мишко? Який? — здивувалась Наталка.
— Наш. Той самий. Калиниченко.
— А! Я вже знаю! Мені казали. Забула!
А Іван пішов до ванни, вліз у чисту, зеленкувату воду, міцно милився, парився, обертався з боку на бік, а коли вийшов з ванни, почувався на пуд легшим. За вечерею говорили про вовкодава. Той втяв нечувану штуку — погнався в тайгу і загризся з вовком. Їли варені яйця, свіжу вуджену оленячу шинку і пили міцний чай.
А трохи згодом, коли Мороз був у своїй кімнаті нагорі, він почув знизу, знадвору якийсь рейвах, відхилив завісу вікна і побачив, як вохрист Бляха і шофер Лавренчук, виводили під руки маленького чоловічка, що чогось дуже пручався, а Бляха, видно, намагаючись втримати порядок, підбадьорував його коліном в зад, від чого голова чоловічка тріпалась, мов би була на мотузочку, а його ноги підламувались і волоклись по хіднику носками, ніби непотрібні. Мороз хотів щось крикнути вохрівцям, але ті скоро відійшли і він лише завісив знов вікно, широко позіхнув і ліг. Міцна канапа під ним зі скаргою заскрипіла.
IV
Країна, що міститься на плянеті між 35 і 77 градусами північної широти і 24-185 східньої довготи, що обіймає простір понад 22 мільйони квадратових кілометрів, що із загальної площі земної кулі (130,8 мільйонів квадратових кілометрів) творить одну шосту частину, з населенням 1930 року 165748400 душ, ця країна є місце своєрідних катастроф гльобального розміру, для спостереження яких ще не винайдено ніяких сейсмографів, ані ніяких конкретно визначених назв. Її історія взагалі густо всіяна темними плямами, але починаючи критичними роками 1914-17, на цей простір насувається особлива темінь, сполучена з такими внутрішніми зривами і вибухами, що їх напевно помічено й на Марсі, якщо там дійсно живуть цивілізовані, розумні істоти.
Найактивніше місце катастроф цього простору — це територія, що лежить між 45–55 градусами північної широти та 23–40 східньої довготи з центральними точками, що їх названо на карті Київ-Харків, а найінтенсивніші роки катастроф — 1917 по 22 і 1928 по 37 нашого двадцятого століття християнської ери.
Оцінюючи наслідки катастроф цифрами людських жертв оптимісти подають цифру 22 мільйони, песимісти натомість підносять її значно вище, доходячи до 28 мільйонів. Так катастрофу з назвою "XV З'їзд ВКПб" 1927 року, знавці оцінюють на 8-10 мільйонів людських жертв. Катастрофу будови одного тільки каналу Онежське озеро — Біле море оцінюють ті ж знавці біля двохсот тисяч жертв у людях. Катастрофа в наслідок атентату на одну людину з назвою Кіров оцінюють також на двісті тисяч… 24 січня 1933 року з Москви до Харкова призначено висланця на ім'я Постишев і вже з початком листопада того ж року та катастрофа дала такий балянс: усунуто з КПбУ 26,400 "націоналістів". З центральних установ міста Харкова усунуто 2,500 "небажаного елементу". З 390 адміністративних районів УРСР усунуто: 237 секретарів районових партійних комітетів, 249 голів районових виконавчих комітетів, 158 голів районових контрольних комісій. З комсомолу УРСР усунуто 13,000 його членів. Уважаючи, що за кожною "усунутою" особою стояло щонайменше два члени її родини, тоді цифри "усунених" подвоюються, а то й потроюються. Як також усі знають, що значить слово "усунений" в перекладі на людську мову.
Цивілізовані народи мають звичку дошукуватись причин землетрусів, вульканів, гураґанів, пошестей, воєн з намірами їх пояснити і відповідно запобігти лихові. Для цього побудовані цілі дослідчі інституції, витрачаються величезні кошти. Так, наприклад, причини діяння вулканів, що можливо за весь час свого існування не спричинили стільки лиха і не забрали стільки жертв, як одна катастрофа з назвою "Жовтнева революція", вивчають тисячі найкращих голів науки по всій земній кулі. Тими справами живо цікавляться, про них пишуть томи праць, їх жахаються і всіма засобами намагаються проти них запобігти.
Катастрофами цього другого порядку вчені голови майже не цікавляться. Викопано яму, вкинуто до неї за одним разом десять тисяч людей, засипано і сказано: вороги народу! І ніякого суду. І приходять опісля вчені голови і починають казати: велика доба! Генії. В ім'я поступу… Гуманізму. Винахідникам цих катастроф пам'ятники. Мощі з них роблять. Мільйони їм кланяються. А жертви? Мовляв, трагічна природа буття. І жертви ті цілком зрозумілі. І чому тоді вчені голови не вважають зрозумілими діяння бациль тифу? Сил гураґану? Чи це, може, не належить до трагічностей буття?
Ольга Морозова, що мешкає в місті Харкові — самому центрі цих темних, незбагнутих катастроф, ніяк не може їх зрозуміти. Вона вже нарешті має все, що їй потрібно: і три кімнати, і кухню, і ванну… І меблі, і одяг, і харчі. Але Ольга Морозова трагічно нещасна.
З кінцем двадцять дев'ятого року її коханого Андрія викликано до Києва. Київська Кіностудія робить з його "Ллють сталь" фільм. У жовтні Ольга на останньому місяці своєї вагітности. У Києві Андрій мешкає у готелі "Континенталь". Він часто пише їй листи і присилає телеграми.
А одного разу Ольга дістає лист такого змісту: "Шановна товаришко! Ви у Харкові і не знаєте зовсім, що ваш чоловік живе в Києві з відомою артисткою Виноградовою". Лист без підпису, рука жіноча. Ольга кидає лист, топче його, намагається його забути, але забути нема сили. Ночами не спить і думає. Хоче їхати до Києва, але не може. Вона ось-ось мусить родити, а до того до неї заходять і заходять знайомі. Шепчуть, що у Києві страшні арешти і те саме буде тут у Харкові. Письменницьку організацію вже тричі розв'язано, замінено іншою і знов розв'язано. У пресі повно доносів, памфлетів, взаємообвинувачень, зречень, каяття. Робиться враження, що в цій країні всі не так вірять, не так працюють, не так ходять, не так їдять. І що всі вороги. Під тиском цих зморливих вістей, Ольга забуває Ірину. Бог з нею. Хай живуть, хай роблять, що хочуть. Головне, щоб його також не забрали. Що було б тоді з нею, з майбутньою дитиною? А тут, як на зло однієї ночі о другій годині на задньому дворі появилося темне авто, у коридорі чути було кроки, а вже ранком стало відомо, що Мироненка забрали. Ніхто про це не говорить, усі мовчать. Другої ночі знов те саме. На цей раз "забрали" Кузьменка. Мовчанка ще гробовіша. Люди зустрічаються, але не зупиняються, не розмовляють. Родини Мироненка і Кузьменка негайно викидають з мешкань і просто на вулицю, під дощ…
Чи можна такими ночами спокійно спати? Радіти життям? Тішитись майбутньою дитиною? Кохати? Ревнувати? Ольга пише Андрієві лист за листом. Це не ті колишні, грайливі, примхливі листи. Це листи повні відчаю і страху. Андрійчику! Коханий! Приїдь скорше! Їй хочеться, щоб він був принаймні тут, коло неї. Там напевно йому заздростять, за ним слідкують, на нього доносять. Але Андрій пише: не можу, кохана, не можу! Ось скінчу працю і приїду. А тут знов лист: "Шановна товаришко! У Києві ходять чутки, що ваш чоловік одружується з Виноградовою". Ольга не може того більше знести, вона на останньому тижні тяжі, але викликає таксі і їде до самого наркома безпеки. Він же її знайомий, хай порадить. Оповідає тому своє горе, але нарком жартує, каже, що журитись не варто, що все буде в порядку, що всі ті чутки "бабські плітки". Ось у Ольги родиться син, і він, нарком, пропонує себе в куми. Зроблять справжні червоні христини.
І все, здавалось, виходить гарно, Ольга вдоволена, але в почекальні до неї підходить міцний, елеґантний добродій в уніформі ҐПУ і:
— Ви Ольга Миколаївна Мороз? Ми не знайомі, але я вас знаю, ви жінка відомого письменника Андрія Мороза, а я звуся Федоров, Сергій Прохорович.
