Темнота - Самчук Улас
І Мороз йому дуже сподобався… І рішив він одразу, вже тоді, що належиться Морозові щось краще, ніж завідувач звичайного радгоспу…
З Борманом Мороз не лише сидів у кабінеті "сам-на-сам", він провів з ним вечір у балеті, а згодом в якомусь прекрасному закритому ресторані, де були самі визначні люди, а між ними танцівниці балету, і тут також познайомився він з дуже ефектним створінням, дочкою Вормана, Людмилою з яскравими карміновими устами, великими, виразними, пивного кольору, очима.
А разом з тим в "Ізвєстіях", у "Правді", у "Вечерній Москві" появилися фотознімки, як то щаслива молодь Ухт-Печорська розважається на площі стадіону "Динамо", який до речі існує лише в проекті, як там танцюють у домі розваги, як доять расових корів, як вирощують огірки та помідори.
Після цього Мороз йде ще вище. Тепер для нього і трактори, і машини, і робоча сила. Керує своїм царством самовласно, чинить суд і розправу, визначає заняття, сортує, одружує, розводить, робить переселення і розселення. І все те якось клеїться, коли б не урки та ще деякі дрібниці. Ті ніяк не дарують йому того першого дня, все шарпаються, один було навіть фінським ножем задумав поорудувати, а інші троє вичистили Мотрі всю комору, а до того занесли новенький Морозів кожух. Усі ті жарти задорого хоробрим обійшлися, бо все те скоро викрилось і винних вохристи порядно почесали, а решта дістала попередження, що ще один такий кивок і всі підуть під лід, однак небагато це помогло. Крадіжки, скандали, крики не вгавали. Мороз думав було з ними миритись — дарма.
— Ні, дядя! Ми народ резонний! Нас калачем не візьмеш. Як війна так війна! — І єдине, що їх ще в'яже з Морозом, це одруження. Мороз бо нову моду завів: без одруження жити не полагається. І то лише "соцблизькі". Бандит з бандиткою, блат з блатом. Ось, наприклад, крутиться Антоша, званий Смілим. Мороз знає, чого йому треба.
— Батя! Одружи! — благає закоханий Адоніс.
— А як з мешканням? В "шалмані"?
— Батюся! Соколику! Яке там в шалмані! Земляночку свою вирили. Зайди. Як дзеркальце.
— Сьогодні одружу, а завтра зфелониш?
— Ні в жість, батя! Кров залий, вік свободи не бачити!
— Знаємо, знаємо ті ваші клятьби! Але чорт з тобою — женись.
Морозові це плем'я по-своєму імпонує, твердий він і жорстокий, але їм би хотів помогти, але як? Але чим? До них нема підступу.
Легко женилося, не так легко розводилося. Іде ось черевата красуня до Мороза і на ціле горло реве.
— Чого ревеш, чорномаза? — Брюхо набухав, а сам пішов розпроклятий…
— А куди ж він пішов?
— З Тютькою он гуляє.
— А хто ж він майстер такий?
— Та весь табір знає… Антоша. Смілий!
— А тебе як звати?
— Та Дунька Тєлка.
— Ану-ка, скажи вохристові хай попросить його до мене.
А тоді Антоша, мов буря, женеться і кричить:
— Я їй, стерві, покажу стукать! Не знаю хіба? З вохристом брюхо набухала, а мене в ізолятор?
— А ти ж божився, що "по вік"!
— Я? Ніколи? З восьмьоркою? Та ніколи! Вона вже вісім змінила. Стерва! Остання стерва!
— А ти скільки змінив?
— Я? — викрикує Антоша, ніби він почув нечувану єресь. — Хіба можна рівняти? Мені що банний лист, а в неї он брюхо!
Але все таки Антоша Смілий з криком, репетом, мандрує на два тижні до ізолятора із загостреним режимом і та справа забувається, бо Мороз має тих справ значно більше. Досить складною і важливою проблемою для нього є так звана колонізація краю, про що багато писалося й говорилося, а ще більше сподівалося. Колонізувались ті, що відбули свою кару і переходили у стан "вільних". Їм не дозволяли вертатися на місце походження, а змушували осідати тут і давати собі раду, як хто може. Дозволяли також виписати і рідню, хоча не всі на це йшли, бо тутешня "воля" зрадлива і "мінлива". Хто зна, що там десь станеться і нараз "вільну" людину знов тягнуть у бараки, але на цей раз геть з родиною. І взагалі життя таких "вільних" химерне і чи не краще було їм у неволі? Тоді бодай давали їм норму праці і утримання. Тепер норма та сама, платня мізерна, а за місце в бараці плати, за освітлення плати, за дрова, за пілюлю від кашлю, плюс "зайом п'ятирічки" плюс "державна позичка"… Одні хіба специ могли так-сяк дати собі раду і коли вони мали ще прихильність Мороза, їм іноді вдавалось цілком можливо "влаштуватись". І саме тому лікарі, інженери, бухгальтери із шкури лізли, щоб зискати ласку їх необмеженого володаря, що тепер був більшим їх паном, ніж коли вони були його прямими підвладними. З цього ладу на будівництві виникли верстви, верствочки, кляси, підклясики. "Кадровий состав" (ҐПУ). Вільнонайняті. Завербовані з вільних. Завербовані з колишніх в'язнів. Спецпоселенці. Колонізовані. Ув'язнені. Найбільшою шаною й пільгами користаються "запроданці" — в'язні віддані за плату підприємствам: пароплавству, лісним трестам, торговельним установам. Вигідна справа: людину продавали за триста карбованців, а таборові коштувала вона вісімдесят-дев'яносто. А були це переважно інженери, хеміки, лікарі, ліпші майстрі…
Усі ці порядки застав Мороз, як спадщину з минулого. Він не був ніяк ними захоплений, але не знав, що і як з тим почати, щоб якось змінити на краще. Широко й глибоко все те вросло в побут, і кожна мала зміна викликала іноді цілу катастрофу. Запроданство, наприклад, дуже додатньо впливало на фонди таборів, а фонди тепер якраз дуже потрібні були.
Повною парою готовиться Мороз до літа, захотів знати діло не лише в практиці, але й в теорії, обклав себе книгами, журналами, німецьку мову пригадав, виписав потрібну літературу. Розуміється на першому місці нафта, сливе всю зиму працював над цією справою, зроблено всі підготовчі роботи, розвідано місцевість, випробувано породи, підтягнуто знаряддя. Друга річ — вугіль, але його вже осилено. Щугорка дала першу продукцію — першорядний бурак, місцеве пароплавство забезпечене паливом. Шукали його і на Іжмі, і вниз по Печорі, але дарма. Знайшли натомість асфальтит — прекрасна, рідкісна копалина для виробу вогнетривалих барв. Відразу взялись і за цей промисел.
З першим подувом весни взялися за нафту. Мороз і днював і ночував там. По Інті, по Косью, по Вої, по Кожві, по середній Печорі… У травні почали черпати вздовж Чіб'ю. Свердлять, черпають, але де фонтани, де сподівані мільйони тонн? Мороз дуже занепокоєний своїм нафтовим басейном, на власну руку скликав наукову комісію фахівців, геологів, нафтовиків з Баку, почалось уважне обслідування місцевости. Ствердили, що за всіма даними ця місцевість мусить дати нафту девонського періоду, що його знайдено в околиці Пермі. Але де вона? Дві тисячі метрів під землею. Для Мороза нові безсонні ночі…
Шукаючи нафти, натрапляли на золотий пісок по Щугорці та Ілічу, на Ухті двадцять кілометрів вище Чіб'ю натрапили на якусь сіру без смаку і запаху рідину. Хеміки визначили: радіоактивна вода з промисловим процентом радія. У скорому часі весь той район перетворюється у радіоцентр, промисел номер два, один з кращих у світі, справжнє місто з лябораторіями, фільтрами і всім потрібним. За Ухтою знов несподіванка: зі щілини вибухнув могутній фонтан невідомого газу. Стверджено гелій. До Москви летить телеграма. "Гелій. Дебет три мільйони кубометрів річно. Матеріял на сотні дирижаблів. Що робити?" Відповідь негайна: "Закрити і сувора мовчанка до розпорядження".
У травні поволі, хоровито із сильними зривами й корчами до Ухт-Печорського краю вривається весна. Небо із зовсім сірого, або чорного іноді, ніби ненароком, ставало синюватим. Краї хмар почали іноді обережно підбарвлюватись, тайга по-своєму насторожувалась, і коли сходило та заходило сонце, сосни і модрини Не раз усміхнено загорялись і деякий час демонстративно горіли. У кінці травня вітри півдня почали переважати, прибуло сонця, убуло снігів і льодів, потекла вода.
У таборах багато руху. Населення піднеслося до тридцяти тисяч, але третина його лежить. Цинга, відморожені руки, ноги, легені. Вода заливає землянки, баланда, чотириста грамів хліба…
А роботи все таки йдуть. Люди майже повзуть рачки, падають, топляться. Нові і нові свердління, і не вважають на місцевість — багно не багно, нові дороги прокладаються, місця для ферм очищаються, нові виробництва плянуються. Постійні, хронічні зриви плянів виводять Мороза з рівноваги, і він, мов скажений, гальопує верхи із своїм вохрівцем Бляхою, із своїм вовкодавом весь від ніг до голови в багні з червоними очима. І куди вони глянуть — мертві вилазять з багна, хворі повзуть, мов черви, і тягнуть гужво далі.
— Що? Не піде? — Мороз лізе сам по пояс у воду, всі на нього дивляться…
— Сил нема, товаришу начхоз! — чути голос мов би з домовини.
— Давай без жартів, хлоп'ята… Ліквідуєте прорив — по кілу хліба додатково й по пачці махорки з ларька. Не ліквідуєте — лишаєтесь тут… Вибирай!
Ноги й руки, що були вже мертві, оживають, тягнуть балани, вбивають палі, мостять багно. Мороз з лопатою в руці, за ним Бляха — велетенська округла пика, в руці нагай…
— Ну от! І піде! А ну ще разок! Ану ще! Натисни! І пішло! І маємо хліб та махорку!
Збоку на латці мокрого снігу ті, що вже остаточно здалися. Деякі з них конають, інші вже зробили своє діло і спокійно, нарешті, відпочивають, дармащо наполовину у воді з снігу. До Мороза підходить несміливо бригадир:
— А що з ними, товаришу начхоз? — і показує на мокрі купи лахміття.
— Що їм? — питає Мороз.
— Охляли, товаришу начальник. Особливо той он… Безрукий… Каліка.
— Тут нема калік, — каже Мороз. — У багно з ними! — Мороз лише кинув погляд на безрукого і розмашним кроком, весь мокрий, пішов. Але відходячи приказує: — На санбазу з ними!
Того ж вечора Мороз переглядає нові списки своєї робочої сили геть за північ у своїй бібліотеці і якось так ненароком натрапляє на Петрова. Так. Це і є він.
Мороз бере телефонну трубку, викликає Дикого.
— Товаришу Дикий, — каже він йому байдуже. — На санбазі знайди місце Петрову. Без руки. Так. Без руки… Поняв? Припильнуй. Завтра запитаю. — І Мороз кладе трубку… Але списка не лишає. Це цікавий список. Імена й імена. Ось, наприклад, дивись і любуйся. Круглов. Зрештою Круглових в СССР безодня, але це ж Іван Сергійович, а хто не знає Івана Сергійовича, хто не мав в руках його величних творів? Мороз сягнув за енциклопедією.
