Земля - Кобилянська Ольга

Правда, були й глибокі пересвідчення, хто був убійником; безгомінно умостилися вже давно у всіх серцях, та ніхто не висказував їх словами. Кожне жалувало нещасних родичів.

— Марійка віднесла до Сучави до святого Івана на десять службів, аби віднайти убійника, а вісім до монастиря до ДрагомірноЇ, аби кара божа постигла його, але кара його оминає! — докінчувала, розтолковуючи свої оповіщення.

XXVIII

Перед воскресенням вернув Сава із в'язниці додому. Його випустили на волю, бо не було доказів проти нього.

Повернувши, пішов уперед до Рахіри і аж звідси доперва до родичів. Пізнім вечором вступив у батьківську хату.

На його вид батьки заридали.

Він вернув худий — шкіра та кості, побілівши на лиці, мов полотно, і неначе німий. Здавалося, там за мурами й полишив всю мову. Мов чужий, стояв у куті і шукав за чимось очима по землі.

— Тебе вже зовсім випустили? — спитав батько боязко, між тим коли його серце в грудях краялося із жалю на вид сина.

— Зовсім, я вже зовсім дома лишаюся! — їв мовчки, не даючи майже ніякої відповіді на різні допити родичів, і ліг спати.

З ним уступило в хату щось, що немов стісняло... щось чуже, похмуре. Ні батько, ні мати не всміхалися. Він був тут, той так із розпукою ожиданий, очікуваний, той одинокий син, та про те воно якось інакше складалося, чим собі представляли. З ним неначе ще щось увійшло в хату, перед чим прості душі селян відтягалися й онесмілювалися.

Що? Вони не знали того сформулювати. Воно лежало в них лише в почуванні і тяжіло на них невидимим тягарем. До пізньої ночі не лягали до спочинку. Хлопець лежав мов мрець блідий на постелі і спав, а старі — кожне із свого кутика гляділо мовчки на нього і заводило на свій лад. Він пекучими, невидимими, духовними сльозами; вона нечутно, з затятими устами.

Ось той блідий хлопець, те змарніле, виголодніле тіло, з тим дитиняче дрібним личком — се був його одинокий син. А той одинокий його син був братоубійник. Він, батько, знав про се. А як і про се ніхто не знав, він знав про се. І воно так буде до кінця життя його, до останнього віддиху його.

Другого дня зранку, зараз по сніданню, ладився Сава до Рахіри.

— Ти куди хочеш іти? — спитала його мати, майже дрижачи з турботи про нього.

Вона ж так страшенно боялася про нього!

— Куди?.. Я до Рахіри...

З неописане гірким усміхом спитала вона:

— Ти не забув дороги до неї?

— Чого б мав я дорогу до неї забувати? — відповів він поглядом, що займався в полуміні.

— Вона винна всьому нещастю... Він замовк і глянув до землі.

— Не вийде воно на добре! — тягнула мати грозячим голосом.— Ми сиділи ось тут, молилися та плакали кривавими сльозами за тобою... числили дні, коли ти повернеш, а тепер, як бог тобі допоміг переступити наново поріг тата та й мами,— ти звертаєшся до неї?.. Саво, Саво, бог мусить тебе покарати!

Він підвів на неї очі.

Великі, блискучі, в тій хвилі чудові очі.

— Мамо, я був вчора в неї! Я пішов наперед до неї, а потім прийшов до вас! Аби ви знали...

Стара мати витріщилася на нього. Мов закаменіла на місці.

— Вже вчора? Наперед до неї?

— Ая!

Наново зайшла та зміна з нею, як тоді, на святий вечір, коли вона його перший раз закляла. Та вона замовкла.

Перший раз у житті забракло їй слів на виявлення своїх почувань. Її рухливі уста задубіли, заніміли. Але як тоді, так і тепер відчувала, що в неї не стало другого сина.

Щось страшного втиснулося в її серце і рвало його. Щось страшного, гіркого, неописаного. Вона збила п'ястуки, щоб ними вдарити когось в груди, але того "когось" не було.

— Ви гадаєте, що я стою о вашу землю? — спитав він сам, перериваючи тяжку хвилю мовчанки.— Я вашої землі не потрібую! Я собі піду з нею до Молдави! — і, сягнувши за капелюхом, вийшов з хати.

Лишилася сама мов приголомшена. З широко створеними очима, з побілілим, як стіна, лицем пленталася безтямки, без заміру й цілі по хаті, від часу до часу перешіптуючись з кимось, а роботи не дотикалася ніякої...

XXIX

— Анна дуріє!

— Що з нею?

— Хоче убити Саву...

— Ей боже!

— Жаль заступив їй розум...

Так ходило селом від уст до уст — і се була правда. Де б і не добачила вона його — на полі, на дорозі, в селі, тут і кидалася на нього звірюкою і силувала вдушити. Забувала про ціле своє окруження, про все, а бачила лише його. Гнала за ним, мов тигриця, сиплячи іскрами з очей, і кричала:

— Ти, убійнику, ти, ти, я тебе уб'ю! —І за кожним разом була б йому не одно заподіяла, наколи б у нього не були скоріші ноги, як у неї.

І дивно: лише її одної боявся молодий, мовчазливий. Боявся боязню, якою лякаються лише цілковито дикої, небезпечної звірини. Він зойкав, як вона гнала за ним, а його очі ставали з переполоху непритомні. Знав і відчував: вона одна могла йому горя нанести. Ніхто інший з людей. Ніхто його словечком не торкав, не питав, не грозив. Ніхто нічого не говорив, не шкодив. Лише одна-одніська вона. Вона була карою он тут для нього на землі. Все інше він немов у своїх руках держав. Від її першого нападу почав ходити до церкви.

— Святий став! — перешіптувалися глумливо між собою люди.— Мабуть, ненадовго!

— Чому ні? Може, він уже жалує...

— Бо так! На великдень узяв його батько з собою до церкви. А як були вже недалеко Григорієвої хати, він відділився від батька, як та машина, і пішов через чужі сади до дівчини. Старий лишився сам і мало що з сорому в землю не запався. Йому світ потемнів. Всі ґазди, що йшли тоді, бачили се.

— Страх! Рахіра з ним щось заподіяла. Зілля, матригунів дала. Він усе робить, чого вона хоче...

— Господи, борони перед матригуною! Але Анна йому щось вистроїть. Недурно вона пережила оце все. Адіть, як його уздрить, видите, яка стає? Най господь боронить!

— У бійницею стала б, якби не утікав! А здавалося, така добра!

— В чоловіці як би дві душі. І як би одна в одну прокидалася...

Одного разу сиділа Анна з товаром у полі. Сиділа під одним корчем лісового оріха й годувала одно з близнят, що мала при собі. Нараз побачила Саву, що надійшов ізбоку. Її очі загоріли, мов у дикої звірини. Поклала дитину осторожно на землю на сердак, а сама кинулася ззаду на пальцях за ним. Чи відчув він небезпеку?

Так, здавалося.

Блискавкою оглянувся, однак уже було запізно. Вона закинула йому обі руки за шию і почала давити.

Він ревнув, а відтак почалася боротьба.

Страшна боротьба двох противників. Вона змішалася до непізнання.

— Я знаю, що ти його вбив, я! — кликнула погаслим голосом і з безкровним лицем.— Я се знаю і хочу тобі відплатитися! — Се були її одинокі слова.

Вже туй-туй мала кинути його до землі, туй-туй задавити. Нечувана сила вступила в неї, а ненависть підтримувала. Одначе він був зручніший від неї. Він освободив праву руку і вдарив її так сильно в груди, що вона заколибалася і впала. Він утік. Утікав чи не півгодини безперервним бігом, з лицем, як у дитини, до плачу викривленим і переполоханим.

В тиждень по тім померли близнята Аннині, і вона попала у меланхолію. Ходила селом і полями без цілі, з затисненими кулаками і прямо не бачила нікого перед собою. Так зайшла одного разу і до Марійки.

День був сльотний, дощ падав безперестанку, а Марійка сиділа з Івонікою в хаті й перебирала якесь насіння.

Нараз увійшла Анна.

Увійшла у довгому чорному сердаці Докіїному, в такій же хустці на голові, і худа, і бліда, мов із білого воску. Не сказавши ні слова, станула зараз коло дверей, задивившися в одну точку, її руки звисали вділ, а п'ястуки не отвиралися.

Марійка прокинулася і хотіла вже на неї кинутися. Се ж була ходяча погроза для Сави, "кара божа", як вона її прозвала. Вона її так само ненавиділа, як Сава. Чого хотіла вона тут? За чим прийшла? Вона ж заказала їй уже раз назавсіди переступати поріг її хати.

Івоніка стримав її.

— Ти не видиш, що вона не знає, де вона? — прошепотів він.— Її очі дивляться у якийсь блудний світ! Подивися на неї!

І справді. Великі чорні очі нещасної дивилися спокійно, майже дитинно вперед себе і не впізнавали окруження.

— Що тобі треба, доньцю? — спитав Івоніка лагідно.— Хлібця?

Вона глянула на нього тихо й байдужно і, розмикаючи надсилу бліді уста, сказала:

— Хлібця...

Марійка подала їй хліба, а вона його з'їла. Відтак стала роззиратись по хаті. На стінах висіли почорнілі, задимлені ікони, поприбирані в цвіти і рушники. Над одною із них висіла синя жовнірська шапка Михайлова. Великими допитливими очима приглядалася нещасна хвильку образові зі шапкою, відтак почала мінитися. Здавалося, в неї вступало життя, здавалося, визискувала пам'ять і притомність наново. Вона оглянула звільна несміливим поглядом довкола себе... Відтак приступила близько до Марійки і впилася своїми очима в неї. Ся подалася з переляком узад. Очі молодої жінки почали так дивно миготіти перед нею... Чи їй привиділося що в лиці старої матері? Вразила яка подібність і викликала який спомин в її затемнілій душі?

— Сава! — скричала вона нараз не своїм голосом.— Сава вбив його! — І, кинувшися до дверей, пігнала окриленим кроком через поля...

Марійка побіліла, як стіна. Почала труситися. Не була в силі промовити одного слова.

В Івоніки виступили сльози в очах. Його голова затряслася.

— Господи, рятуй та змилуйся! — промовив із цілою побожністю своєї душі, заломивши розпучливо руки.

— Вона збожеволіла! — обізвалася насилу Марійка.

— Жаль заступив їй розум! — відповів Івоніка. Потім додав: — Видиш, жінко? А ти все не вірила, що вона була Михайликова! Гадаєш — чоловік із добра з розуму сходить, з утіхи? Ми прогрішилися, Марійко! Ти прогрішилася! Я не знав, аж Докія сказала! Нам було прийняти сиротя Михайлове, як приносила та просила прийняти. Тепер уже бог забрав їх до себе. Не стануть... нам уже ніколи... тягарем діти нашого Михайла! Не стануть... хоч би ми того на колінах день і ніч бога благали! Будем годувати діти Савині та Рахірині... а Михайликові... вони уступилися нам навіки з дороги...

Та й захлипав уголос.

Відтак серед шаленого жалю, окинувши її зором, неначе його пхнуло вдарити її, зірвався насилу із свого місця й метнувся надвір...

Вона лишилася одна в хаті. Біла-біліська.

Велика муха перелетіла повз неї і вдарилася з бренькотом в шибу.

Вона повела тупо за нею очима.

Не знала докладно, що з нею діялося.

Вона свої любила діти, страшно любила їх.