Земля - Кобилянська Ольга
Тому й увихалася безперестанку, прикладала руки без намислу, де лиш сказалася потреба.
— Посмертний обід відбудеться у лісі! — оповіщала твердо, випихаючи то одне, то друге із гурту вперед ґаздині, що роздаровувала речі, та дбаючи, щоб уже комусь "порядному" дісталися в руки дарунки.
— Ми там усе з Ілією прилагодили: закололи безрогу, нарізали качок, я привезла з міста п'ятдесят буханців хліба і сто булок, а в печі у мене допікаються ще колачі з муки таки господарів. Всього буде доволі, а трунків теж не забракне. Івоніка хоче, аби всього стільки було, щоб люди наїлися на цілий тиждень. Ми в лісі поскладали на ковбах дошки, поприкривали полотном та скатертями. Прошу всіх по похороні до лісу. Всіх. Бадьо Івон і Марія всіх туди на хліб за померлого просять. Та й ти, Анно, приходи,— звернулася ласкаво до дівчини, що, мов справдішня тінь, снувала безшелесне між людьми.— Не плач, небого! Се вже тобі нічого не поможе! Тепер уже все минуло!
— Минуло... Минуло...— повторило кілька голосів гуртом, що, не спускаючи дівчини з ока, слідили неустанно за нею.
Дівчина не підвела очей. Вона не плакала, але в хвилі як Домніка промовила ласкаве слово "не плач!", викотилися по її вихуділих щоках грубі сльози з очей...
Та вона не обзивалася.
Мов справді завмерла за одну ніч...
— Умер, та й з тим і покинув її,— докінчила Домніка урочисто й попливла далі між люди.
— Стоїть, як би смерть вступила в неї! — прошептала турботно Докія до сусідки.— Не шкода дівчини? Зроду бідне, та й ще й долі нічого не має!.. Господи милосердний!
І справді, Анна стояла тут, мов смерть гостила би в її грудях... Ще перед дниною звернена всею душею на нинішній день, день святого Михайла, ожидаючи не то всіми нервами, а з цілою поважністю її глибокого єства рішення своєї долі, та замість неї сей удар!
Була цілком знівечена, і проти свого горя, упокорення і страшного жалю цілковито безрадна.
Ніхто, крім Докії, не потішив її, і від нікого не ожидала вона помочі. Як не одні злобно говорили, була сама всьому винна, то й що тут радити? Опроче не була нікому настільки важка, аби хто зайнявся поважно її дальшою судьбою. Ніхто й не почувався до того обов'язку. У неї ж були мати і брат, і їм ялося клопотатися її будучністю. Блукала тепер між людьми, опущена, обзирана та обшіптувана... Із розплетеним волоссям, із горючою свічкою в руці виглядала, мов постать, що виринула з гробу.
— Стань коло мене, доньцю! — прикликала її Докія до себе.— Зараз виноситимуть домовину!
Вона прихилилася слухняно, і її уста стягнулися до якоїсь усмішки та заворушилися. Чи хотіла щось сказати? Не можна було знати. Жаль відібрав у неї голос.
— Та й ти тут, та й ти тут, суко? — роздався пискливий, неприязний голос за нею.— Марш звідси!
В тій же хвилі дівчина похитнулася і була би упала, коли б Докіїне залізне рам'я не обхопило її завчасу. Се була Марія, що, угледівши нещасну дівчину, вдарила її в плечі й накинулася обидним словом на неї.
— Лишіть її, Марійко, лишіть її; вона нічого не робить! — успокоювали, благаючи й остерігаючи, кілька голосів.
Воно й не було потрібне повторювати просьби. Марія не журилася вже ні хвилини довше дівчиною і вернула поквапне назад до хати. Мали справді зараз виносити домовину.
Анна сперлася мовчки о Докію і почала тихо плакати. Вона плакала нечутно. Хлипання видиралося лише здавлюване і короткими вибухами з груді, однак чутно. Сильна, енергійна жінка коло неї розхлипалася нараз уголос, а всі жінки довкола собі враз із нею.
— Його виносять! — скричала нараз Анна не своїм голосом і, продершися крізь товпу жінок, кинулася без пам'яті проти домовини. Жінки здержали її за одіж.
Четверо людей винесло уважно із вузьких хором домовину й уклало її на віз.
— Мене ще забув ти, мене! — кричала далі страшними звуками і, простягаючи руки за домовиною, повалилася на місце. Слівце "мене" коштувало їй останніх сил. Так передавши його вмерлому, передала й усі сили з ним...
Її мати метнулася до неї.
— Тепер отвираєш хавку, проклятуща ти? — гукнула, підносячи безсоромно руку до удару.— Чекай, прийдеш ти мені додому,— та тут і опинився вже коло неї старий Петро.
— Підеш ти звідси, відьмо?! — гукнув дико на неї громом.— А ні, то уб'ю зараз на місці! — І, підвівши свій тяжкий, величезний кулак угору, погрозив ним коло голови старої.
— Засватай її, як ти такий добрий! — просичала вона з неописаною злобою до нього, а відтак метнулась блискавкою взад. Страшний, мов з заліза, кулак уже вихром летів на неї... Докія й Петро підняли дівчину і відвели її додому.
Поглянувши на неї востаннє, Докія знала, що вона вже тепер не зірветься вдруге із постелі...
Безчисленна юрба людей двигалася, вирушивши з дрібної хатини, крізь самітні поля. Чоловіки й жінкі із горючими свічками в руках.
Ніч була прекрасна, і відкриті голови чоловіків рисувалися виразно у магічному сяєві місяця, між тим як жінки з головами, позавиваними в білі рушники, пригадували сотки лелій, що струнко стріляли вгору…
Світло свічок освічувало іздолини кожне обличчя. На них було видно найглибшу повагу.
Докія і Петро провадили пливучим кроком нещасну матір за домовиною, а Івоніка сам ступав. Із відкритою, набік похиленою головою, не відвертаючи ні на хвилину очей з домовини, так ступав він.
Зорі миготіли на висоті і, здавалося, сипали всім своїм світлом удолину. Місяць розгорівся палаючим світлом.
Далеко-широко на полях — тишина. Недалеко походу предивний танець тіні і голосіння двох плачниць. Від часу до часу продирався воздухом розпучливий викрик напівзбожеволілої матері.
— Куди ти йдеш? Куди ти йдеш?..— викрикувала, збиваючи долонями.
— В землю йде... в темну нічечку йде... не поверне ніколи!..—відповідали жалісливим, протяжним голосом плачки, хитаючи головами, і затягали далі своє.
— Вночі передаю тебе іншому світикові... вночі покидаєш татка твойого!..— крикнув раз болісне Івоніка.
— Не гризіться, бадіко! Господь дав таку нічечку, що і мак визбирав би, а зорі гонором блищать! — потішала Докія.
— Господь бог так дав! Господь бог так зарядив! — притакував старий Василь по-п'яному вже і з щирістю, в якій розпливався, і повісився на рам'я сумного батька.
— Бог знає, що робить; не беріть собі дуже жалю до серця; вмерлий не матиме на тамтім світі супокою! — потішав третій.
— Він не буде сам лежати! Направо й наліво матиме сусідів, а на останку й ми до нього підемо! — сказав четвертий.
— Він дуже над землею розщибався, тому вона раніше забрала його до себе! — забелькотів Василь.
— Михайлику! Михайлику! Що ти робиш твоєму татові? — скрикнув на те все в дикій розпуці Івоніка, закривши бурхливим рухом лице.
На перехресній дорозі станув віз із домовиною, і панотець читав євангеліє.
Настала безгомінна тишина, і лише слабкий зойк сумуючих блудив то тут, то там. Білі голови жінок похилилися покірно, а чоловіки поклонилися за ними вдолину.
По перечитанню євангелія велів панотець підіймити домовину й забрати вистелений під нею прегарний дорогий килим. По похороні діставалися йому звичайно килими в дарунок, та, побоюючись сим разом якогось випадку, що ненадійно вирвав би йому таку коштовну річ, приказав уже тепер віднести килим додому.
Івоніка зжахнувся, мов уколений, на такий варварський приказ, не довіряючи своїм вухам, а присутні витріщилися безмовно на нього.
— Тепер уже забирати килим і сим разом?
— Ідіть, ідіть, чого стоїте та дивитеся? — квапив панотець чоловіка, що стояв нерішуче, не знаючи, чи слід виповнити приказ, чи ні.
— Панотчику, змилуйтеся, лишіть килим, він вам не пропаде! — благав Івоніка з невимовною гіркістю в голосі, між тим коли в його груді серце із жалю розривалося.
Якнайкраще хотів би похоронити свого нещасного любимця. Краплями був би кров свою віддав, коли б воно причинилося до піднесення сеї пресмутної, урочистої хвилі. Ніщо не було для нього коштовне, ніщо закрасне, чого б не був пожертвував із цілого серця. Се ж уже він в останній раз давав йому... Все, що велів закон і прастарий звичай, виконав він точно. Хто був убогий, не давав, а хто міг, давав із щирої душі. А тут здирав захланний старець, що трясся над гробом, і здирав останню прикрасу з-під домовини, щоби дві години скорше дістати її на власність.
— Ти потому забудеш, Івоніко! — протестував старечим, дрижачим голосом піп.— Й іще не даси.
Івоніка майже зойкнув із жалю.
— Не забуду я, панотчику, а Михайло не візьме з собою до гробу! Змилуйтеся!
— Не мішайся до сього! Тебе те нічого не обходить! Я твого сина поховаю красно, з почетом, а килим віднесеться тепер до мене додому! — відказав енергійно старенький панотець і, махнувши на кількох людей з гурту, слідив уважно, як мовчки виповнювали його приказ...
Марійка заголосила не своїм голосом, а Івоніка збив п'ястуками по боках. Він не сказав уже більше ні слова. Не протестував ніколи проти приказів вищих, але хто його добре знав, той знав, що він був у тій хвилі обиджений і обурений до глибини душі. Його очі впилися ножем у домовину, а відтак пішли блудом між люди.
Йому йшло тепер усе наперекір...
Коло десятої години спинився на малім кладовищі. Було переповнено людьми. Свічки догоряли мерехтячи.
Чорно й неприязно дишів гріб, коли приступили до нього. Се ж була страшна хвилина. Святі на хоругвах, осяяні місячним світлом, мов і собі поблідши, гляділи задеревілим поглядом у розриту землю...
Кілька жінок вибухнуло плачем, а чоловіки дивилися заклопотано довкола себе. Тихий зойк не уставав.
Відтак короткий, сумний спів... кількасот літ старих-старинних слів, виголошених беззвучним, старечим голосом, і щото вступило у присутніх і пірвало їх. Домовина спустилася вниз, і тут же прірвався воздухом такий проймаючий окрик, що стогін сам із себе вирвався на уста кожного...
Дехто впав на коліна, закриваючи з жалю лице, а далі піднявся зойк та плач, неначеб земля сама заридала.
Аж тепер його не стало! Аж тепер його не стало!..
Мов градом посипалася груда в глибину на домовину і, мов останній привіт молодого, що минувся, роздався у відгомін вгору назад. Відтак домовину засипали навіки...
Божевільним плачем заходилася навколішках мати, розриваючи раз по раз ослабленими руками груду, а Івоніка, припавши лицем до землі, затовк, мов на смерть, головою о неї.
Тут уже все скінчилося.
Все, чого він надіявся, чим дихав, чим жив день і ніч,— все пропало, минулося, пішло під груду, у глибінь пішло.
Люди підняли його.
— Вбити хочете себе? — загомоніли.
— Бог з вами! Лишіть уже жаль!
Він не чув їх.
Вп'яливши здичілий погляд у гріб, заговорив:
— Не для тебе, синку, була вона, а ти для неї! Ти ходив по ній, плекав її, а як виріс і став годний, вона створила пащу й забрала тебе! Дурень був ти на ній, дурень...
— Бадіко, бадіко добрі! Господь з вами!
— Ходив, говорив, робив, та й гадав, що для себе...
