Принц і злидар - Марк Твен

- Це мій маленький злидар! Мій божевільний хлопчик! Це той, кого я хотів вразити розкішшю, здивувати замком на сімдесят кімнат! Це той, кого я жалів за те, що він ніколи не знав ніякої одежі, крім лахміття, ніякої ласки, крім стусанів, ніякої їжі, крім недоїдків. Це той, кого я взяв у годованці і мріяв вивести в люди. Хай би я краще провалився з сорому!

Але раптом він опам՚ятався, став на коліна і, поклавши руки в долоні королеві, заприсягнув йому на вірність і подякував за титули та маєтки. Потім він підвівся й шанобливо відійшов убік. І знов усі втупили в нього очі, та тільки вже не з насмішкою, а з заздрістю.

Тимчасом король помітив сера Г՚ю і, блиснувши очима, гнівно вигукнув:

- Позбавити цього розбійника вкрадених титулів та маєтностей і ув՚язнити аж до моїх розпоряджень.

Колишнього сера Г՚ю забрали.

Аж от на другому кінці залу зчинивсь якийсь рух. Придворні розступилися, і між двома живими стінами пройшов Том Кенті в химерному, але багатому вбранні. Він наблизився до короля і став перед ним на коліна.

- Я дізнався,- мовив король,- про все, що ти робив ці кілька тижнів, і дуже задоволений. Ти правив державою лагідно й милосердно. Ну, що, знайшов ти свою матір і сестер? Чудово! Ми подбаємо про них. А батька твого ми присудимо до шибениці, якщо ти побажаєш цього і якщо дозволить закон. Знайте ви всі, що віднині всі діти, які виховуються на королівський рахунок, матимуть не тільки тілесну, а й духовну їжу. Цей хлопець теж там житиме й посяде почесне місце серед вихователів. А що він був королем, йому належить особлива шана. Зверніть увагу на його вбрання: воно присвоєне лише йому, і ніхто не сміє носити таке саме. По цій одежі його всі пізнаватимуть і, пам՚ятаючи, що він був королем, віддаватимуть йому належні почесті. Він перебуває під особливим захистом англійської корони і йому дарується почесний титул королівського вихованця.

Сповнений щастя й гордості, Том Кенті поцілував руку короля, і йому дозволено було піти. Не гаючи часу, він побіг до своєї матері, щоб розповісти їй і сестрам усе, що трапилося, й поділитися з ними своєю великою радістю.

ПРАВОСУДДЯ І ВІДПЛАТА

Коли всі таємниці, нарешті, роз՚яснилися, Г՚ю Гендон признався, що дружина його зреклася Майлза з його наказу. Спочатку він загрожував їй, що коли вона його не послухає, їй доведеться вмерти. Вона відповіла, що життям своїм не дорожить і нізащо не зрадить друга. Тоді її чоловік заявив, що її він пощадить, але Майлза вб՚є. Тут вона дала слово й додержала його.

Г՚ю не переслідували за цей злочин і за привласнення собі майна й титулу брата, бо ні Майлз, ні леді Едіт не схотіли свідчити проти нього; та за тих часів дружині взагалі заборонялося виказувати на чоловіка. Г՚ю утік на континент, де незабаром помер, і тоді Майлз, граф Кентський, одружився з його вдовою. Ото була велика радість у гендонських маєтках, коли молоде подружжя прибуло до рідного замка.

Батько Тома Кенті так і загинув безвісти.

Король розшукав фермера, якого колись затаврували й продали в неволю, велів кинути злочинну зграю «Буяна» і дав йому можливість жити в достатках.

Він випустив з тюрми старого законника і зняв накладений на нього штраф. Подбав про дочок нещасних баптисток, яких спалили на вогнищі, і суворо покарав поліцая, який незаслужено відшмагав канчуками сера Майлза Гендона.

Він визволив від шибениці хлопця, який піймав заблудлого сокола, і жінку, яка вкрала у ткача шматок полотна, але вже не встиг врятувати чоловіка, засудженого на смерть за те, що він убив оленя в королівському лісі.

Він дарував велику ласку судді, що зглянувся на нього, коли його обвинуватили в крадіжці, і з щирим задоволенням стежив за тим, як цей суддя здобув загальну пошану і ставав відомою й статечною людиною.

До кінця днів своїх король любив розповідати про свої лихі пригоди, починаючи з тої хвилини, як вартовий прогнав його від палацової брами, і аж до тої ночі, коли він замішався в юрбі робітників, що оздоблювали абатство, прослизнув у собор і, сховавшись у сповідальні, заснув так міцно, що мало не проспав коронацію. Він казав, що часто згадує цей дорогоцінний урок і що проймається все глибшим бажанням використати його на благо своєму народові.

Майлз Гендон і Том Кенті лишилися улюбленцями короля на все його недовге царювання і щиро сумували за ним, коли він умер. Славний граф Кентський був надто делікатний, щоб зловживати своїм привілеєм. Але все ж він скористався з нього двічі після того випадку, про який ми вже знаємо: один раз при вступі на престол королеви Марії, а вдруге під час вступу на трон королеви Елізабет. Один з його нащадків скористався з цього права під час вінчання на царство Джемса І. Перш ніж здумав використати своє право його син, минуло щось із чверть століття, і «привілей Кентів» був забутий більшістю придворних. Тож коли тодішній граф Кент дозволив собі сісти в присутності Карла І, зчинився страшенний переполох; але справу швидко роз՚яснили і право ствердили. Останній з графів Кентських поліг у бою під час війни, б՚ючись за короля, і з ним кінчився цей дивний привілей.

Том Кенті дожив до глибокої старості. Це був вродливий срібноволосий старик, з величним і лагідним виразом обличчя. Всі його щиро поважали і віддавали шану його надзвичайному вбранню, яке нагадувало про те, що він колись правив державою. Люди розступалися перед ним і шепотіли один одному: «Скинь шапку, це королівський вихованець».

Усі низенько вклонялися йому й високо цінували його привітну усмішку, бо життя його було чесне й гідне подиву.

Так, король Едуард VI жив недовго, бідний хлопчик, але цілком достойно. Не раз, коли який-небудь гоноровитий сановник, який-небудь роззолочений королівський васал докоряв йому надмірною поблажливістю й доводив, що той чи інший закон, який король хотів пом՚якшити, і без того занадто м՚який, і без того не завдає нікому страждань і утисків, юний король звертав на нього свої великі сумні й лагідні очі і казав:

- Що знаєш ти про утиски й страждання? Це знаю тільки я та мій народ.

Як на