Принц і злидар - Марк Твен

Марк Твен

ПРИНЦ І ЗЛИДАР

ВІД АВТОРА

Я перекажу вам одну повість точнісінько так, як мені оповідав чоловік, що чув її від свого батька, а батько знав її із слів діда і так далі. Більше як триста років батьки розповідали цю історію своїм дітям, і так вона дійшла до нас. Може це правда, а може тільки легенда, казка. Може все це справді трапилось, а може й ні. Але насправді таке могло бути. Хто знає, можливо, в ті далекі часи цьому вірили і мудрі, вчені люди, а може лише неуки та простаки.

НАРОДЖЕННЯ ПРИНЦА І ЗЛИДАРЯ

Це було в першій половині шістнадцятого століття. Одного осіннього дня в стародавньому Лондоні в убогій сім՚ї Кенті народився хлопчик, якому ніхто не зрадів. Того ж самого дня в королівській сім՚ї Тюдорів теж народився хлопчик, дорогий і бажаний. Вся Англія жадала його народження. Англія так довго чекала його, так надіялась на нього, що коли він, нарешті, з՚явився на світ, народ не тямив себе з радощів. Майже незнайомі люди кидалися одне одному в обійми, цілувалися й плакали. Цю подію святкували всі: вельможне панство й простолюддя, і багачі, і бідняки,- всі співали, танцювали й пили доп՚яну. Кілька днів гуляли від зорі до зорі.

Удень на Лондон було любо подивитися: на всіх балконах та дахах маяли яскраві прапори, по вулицях ішли пишні процесії. Уночі Лондон був ще прекрасніший: на кожному розі палали святкові вогнища. По всій Англії тільки й розмови було, що про новонародженого хлопчика, Едуарда Тюдора, принца Уельського.1 А він лежав собі, повитий у шовки, байдужий до всього, не відаючи, якої метушні наробив він своєю появою на світ, не знаючи, що поважні лорди й леді піклуються про нього. А про народження другого хлопчика, Тома Кенті, загорнутого в нужденне лахміття, ніхто й не знав, крім його вбогих батьків, для яких з його появою прийшли ще нові турботи.

ДИТИНСТВО ТОМА

Минуло кілька років.

Лондон існував уже п՚ятнадцять віків і як на ті часи був великим містом. У ньому жило сто тисяч мешканців, деякі вважають, що вдвоє більше. Вулиці були вузенькі, криві й брудні, особливо там, де жив Том Кенті, поблизу Лондонського мосту. Будинки були дерев՚яні, і в кожному з них другий поверх виступав над першим, а третій - над другим; чим вище здіймався будинок, тим ширший був він угорі. Будували їх з товстих навхрест складених колод, а проміжки замазували й штукатурили. Колоди фарбували в червоний, синій або чорний колір - як кому більше подобалося - і будинки мали дуже мальовничий вигляд. Вікна були маленькі, з багатьма крихітними шибками і відчинялися надвір, як двері.

Батько Тома жив за Тельбуховим провулком у смердючому закутку, що звався Смітний двір. Це був невеличкий старий покривлений будинок, повнісінько напханий нещасною біднотою. Сім՚я Кенті жила в одній кімнаті на третьому поверсі. Батько з матір՚ю мали в кутку щось ніби ліжко, а Том, його баба й сестри, Бет і Нен, могли спати де завгодно - до їхніх послуг була геть уся підлога. Були в них іще якісь залишки ковдр і кілька оберемків старої брудної соломи, та хіба ж можна назвати це постелями? На день усе це складалося в одну купу, а на ніч кожен брав звідти що трапиться.

Бет і Нен були близнята. Їм минув уже п՚ятнадцятий рік. Це були добрі дівчатка, але неохайні, одягнені в якесь дрантя, темні й неграмотні. Така сама була і їхня мати. Але батько й баба були справжні дияволи. Вони напивалися при кожній нагоді й билися; а як хто випадком навертався їм тоді під руки, то і йому перепадало. Джон Кенті був злодій, а мати його - жебрачка. Вони й дітей привчили просити милостиню, але зробити з них злодіїв їм не вдалося. Серед злиденних мешканців того будинку жив старий пастор, вигнаний королем із служби з мізерною пенсією. Часто, потай від батьків, він забирав хлопчиків до себе і навчав їх. Він навчив Тома читати й писати та трохи розбирати латинську мову. Пастор хотів навчати і деяких дівчаток, але ті боялись, що будуть сміятись з їх недоречної вченості.

У Смітному дворі людей кишіло, як комашні. Щовечора й майже до самого ранку там пиячили, сварилися й билися. Розбиті голови були там такою ж звичайною річчю, як і голодні шлунки. Проте маленький Том не почував себе нещасним. Жилося йому кепсько, та він не розумів цього. Всім дітям у Смітному дворі жилося однаково і Том гадав, що так воно й повинно бути. Том знав, що коли він увечері повернеться додому з порожніми руками, батько лаятиме й битиме його, а після батька страшна баба каратиме його знову і ще жорстокіше. А вночі до нього крадькома підійде голодна мати й тихенько підсуне йому скоринку хліба, яку, сама не ївши, вона заховала для свого сина, дарма що часто діставалось їй за це, коли чоловік ловив її на гарячому.

Ні, Томові жилося не так уже й погано, особливо влітку. Милостині він збирав лише стільки, скільки було треба, щоб врятуватися від батькових стусанів, бо закони проти жебраків були тоді суворі. Отже, маючи багато вільного часу, він цілими годинами просиджував у старого пастора і слухав чудесні казки й легенди про фей та велетнів, про карликів і добрих духів, про зачаровані замки, про пишних королів та принців. У голові в нього снувалися всі ці дива і, лежачи в пітьмі на гидкій брудній соломі, виснажений голодом і побитий, Том давав волю фантазії й швидко забував і горе і біль, уявляючи собі розкішне життя зніженого принца в королівському палаці. І вдень і вночі його мучило одне бажання - побачити на власні очі справжнього принца. Він якось розповів про це своїм товаришам, але ті почали так насміхатися з нього, що Том вирішив надалі ні з ким не ділитися своїми мріями.

Том частенько захоплювався книжками пастора, а коли чого не розумів, просив старого пояснити. Прочитані книжки дедалі глибше впливали на уяву хлопця. Люди в