Бабусин подарунок - Винниченко Володимир

Може, гадюка якоюсь іншою діркою втекла? Або згорнулась собі там у норі та й спить? Доки ж її дожидати?

Хлопці спочатку боялись і ворухнутись. Потім стали перешіптуватись, а далі й голосніше балакати. Микиші вже хотілось їсти й голова боліла від сонця.

— Васю!.. Васько! — обережно погукав Задьора.

Васько не ворухнувся. Хлопці злякались і попритихали, знов устромивши всі очі в кийок.

Сонце пекло й палило просто в лице Васькові. Хлопцям шиї були вже мокрі від поту, й маленькі мушки від цього роями крутились над головами й залазили в носи, в вуха, в рот. Хлопці втирались рукавами, одмахувались від мушок, сяк-так помагали собі, а що ж то Васько мусив робити? Він стояв непорушно, як закам'янілий, і тільки палиця то непомітно спускалась трошки нижче, то знов піднімалась.

Знов Микишка зашепотів: йому вже хотілось і їсти, і спати, і купатись. Троє ремісників пошепотілись між собою, одповзли й потихеньку пішли додому. Посмітюха перекотився на їхнє місце й накрив голову кашкетом з другого боку.

— Васю! — знов потихеньку гукнув Задьора.

Васько замість одповіді підвів червоне від утоми й сонця лице й мовчки погрозився палицею.

— От чорт його зна...— пробурмотів Задьора.— Доки ж він там стоятиме?

Микиша обома руками сердито почав чухати собі шию, голову, спину. Сонне, пухке лице його з маленькими очима почервоніло й розпарилось.

— Ну, їй-богу...— захмикав він.— От це, той... Коли ж вона вилізе? Може, завтра? І що вони, той... І мухи ще...

Словом, справа затягалась бозна на скільки. Головне, справді, було невідомо, коли ж тій гадюці захочеться вилізти. Та й чого вона неодмінно вилазитиме зовсім? Визирне одним оком, побачить, що та людина ще тут, та й знов сховається. Її ж не перестоїш.

— Васько-о,— жалібно загунявив Микиша,— вилазь уже!..

Тоді Васько пустив униз руку, задер голову й неголосно проговорив:

— Ідіть собі додому, мене не ждіть. Я не вилізу, поки не достану рубля. Він там у дірці... Та той, Задьора, зайди до нас. Та скажи, що я ночуватиму в тебе. Чуєш? А тепер, скажи, пішов за арихметикою до Сашка. Чуєш?

І вже знов підняв руку з палицею.

Та то, виходить, він аж ночувати збирався на отій приступці?! Оце добра справа!

Задьора, Микишка й Посмітюха почали пошепки радитись, що ж його робити. Покинути тут самого Васька, як він каже, розуміється, ніяк не можна було. Але ж і сидіти тут над проваллям, не ївши цілий день, також не випадало. Отож постановили так: Посмітюсі з Микишою іти додому, розстаратися там на їжу й таскать сюди, а Задьорі сидіти тут і ждати їх. Вони всі разом поїдять і Васькові на шворці спустять туди, на його чортову приступку, щоб вона була раніше завалилась.

Микиша й Посмітюха охоче пристали на таку постановку і швиденько одповзли од кручі. За ними пішли й решта ремісників. Зосталися над проваллям тільки Васько на приступці та Задьора над ним.

— Васько! Микиша з Посмітюхою пішли в город та принесуть нам їсти! Чуєш, Васю?

Васько, не підводячи голови, хитнув нею кілька раз і застиг. А Задьора поклав голову на лікоть і став дивитись на город.

VII

Коли сонце запікало Задьорі один бік до того, що, здавалось, от-от закуриться сорочка на йому, він перевертався на другий бік, закривав кашкетом другу сторону голови й знов лежав. Часом він одповзав за кущі, нишпорив поміж ними, шукаючи пташиних гнізд, лежав у холодочку й знов вертався над провалля. Васько все стояв так само, замахнувшись палицею над діркою, не міняючи пози, не ворушачись, як заклятий навіки в такій постаті. Чи не заворожила його ота сама гадюка? Може, то відьма перекинулась у гадюку й зачарувала його там? Може, він уже неживий?

Ні, палиця ледве помітно похитувалась і здригалась у руці. Часом голова крутилась то туди, то сюди,— мабуть, мушки вже так лізли в ніс та в очі, що не було сили видержати. Та й сонце ж повинно було як пекти!

Потім у яр прийшла кумпанія гімназистів грати в скраклі. Задьорі було млосно дивитись униз, і через те він ліг лицем до неба й слідкував за хмаринами. Як воно так робилося, що от зовсім маленька хмаринка, а що далі, то ставала все більшою та більшою, розпухала, прибирала різні форми, стаючи подібною то до сивого діда з короною на чолі в довгому балахоні, то до ліжка з величезними подушками; один раз навіть на Посмітюху з його качиним носом було похоже.

Гімназисти внизу так завзято кричали, реготались і тупотіли, бігаючи, ногами, що Задьора боявся, як би Васько не глянув униз. Але Васько стояв як статуя. От упертий, це ж не дай Бог! Ну-ну! Невже ж він і ніч стоятиме там? А як засне та впаде? От бісової душі гадюка, й залізла ж якраз туди! Та хіба її не можна вигнати?

Задьора почав думати, як би вигнати гадюку, але нічого не придумувалось, бо страшенно хотілось їсти й сонце пекло немилосердно. А Микиша й Посмітюха десь пообідали собі та пішли, свинота, на річку купатись,

В яру затихло. Вже розійшлись і гімназисти. Сонце спустилось нижче. Васько раптом хитнув палицею, націлившись бити. Але так і застиг знову.

— Васю! — крикнув Задьора.— Що там?

Васько погрозив палицею. Але Задьорі так цікаво було знати, чого замахнувся Васько, що він знов закричав:

— Може, гадюка вилазила?

Васько мовчки захитав головою. От проклята мара, утекла знов. І щоб то вилізти трохи далі,— мабуть, тільки носа показала. Раптом Задьорі майнула чудесна думка в голові.

— Васю! Слухай, Васю! А знаєш що? Ти, Васю, викури її! Знаєш, запали над діркою соломи й кізяку і махай рукою, щоб дим туди йшов.

Задьора аж навколішки став од хвилювання.

— Є в тебе сірники? Нема? Ну, то в мене є. Стій, Васю, в тебе ж і кізяків нема. Я тобі зараз спустю і сірників, і кізяку. Стій, Васю, я зараз. Ми її, чортову душу, звідти викуримо.

Васько не сперечався. Чи думка Задьори видалася йому такою дотепною, чи вже знесилився вкрай, але рука з палицею йому опустилася. Він почав утиратися од поту, чухатись, а потім присів біля стіни, ухопившись одною рукою за шворку, а другою затуливши голову від сонця, і заплющив очі.

Задьора тим часом назбирав кізяків за кущами, склав їх у купку, примостив між ними коробочку з сірниками й підліз до краю провалля.

— Васю! Чуєш? Ану, одв'яжи од себе на хвилинку шворку. Чуєш, Васю?

Васько пошарпав шворкою,— значить, чув.

Задьора аж чухався од нетерплячки. І як воно зразу в голову не прийшло викурити її звідти?

А коли Васько крикнув знизу, як було спущено кізяк з сірниками: "Є!" — Задьора бігом перебіг на ріжок провалля й майже до половини висунувся над ним, щоб краще стежити. І вниз дивитись чогось уже не так страшно було. Який там страх, коли йому така чудесна думка в голову прийшла? От якби тільки Васько як слід зробив усе, щоб дим ішов просто в нору!

— Васю, ти, знаєш, поклади трошки сухого бур'яну в саму дірку! Чуєш, Васю?

Васько обмотав себе знов шворкою. Він уже спочив і рухався бадьоріше. Взявши палицю в праву руку й притулившись всею спиною до стіни, він лівою рукою примостив кізяк і сухий бур'ян під діркою. Наклав і в саму нору трохи бур'янинок, щоб по них, як по трубах, ішов туди, всередину, дим. Підпаливши, він наготовленим віхтем з трави почав гнати вогонь і дим у дірку. Бур'ян весело затріщав, спалахнув, лизнув кізяк, кізяк закурів, і гострий, ущипливий, солонкуватий дим густим клубом полетів угору аж до Задьори, закривши собою дірку.

Васько зручніше став і наготовився знов, піднявши руку з кийком догори. А лівою рукою все ж таки не переставав віяти на дим.

І вмить Задьора побачив, як Васькова палиця здригнулась, піднялась трошки вгору і зразу впала на щось. І знов зметнулась і впала. Васько несамовито вже гатив по гадюці, аж курява здійнялась і шматки горілого кізяку з димом летіли вниз у провалля.

В цей час якраз у кущах з'явився Посмітюха. В руках у нього було щось замотане в біле. Він чогось був стривожений, озирався на когось назад, але Задьорі було не до того.

— Ну, Васю?! Ну?! — кричав він униз і трохи-трохи не плигав туди.— Убив, Васю?!

— Кого? Що? Гадюку? — захвилювався Посмітюха і, живо лігши животом на землю, поповз до Задьори.

Васько в цю хвилину підняв на палиці вбиту гадюку й крикнув:

— О! Дивіться!

Задьора заверещав од радості й почав лупити Посмітюху кулаком в спину.

— Тю, та йди ти к чорту! От крендель! Бо як дам...

— Васю! Кидай її вниз! Кидай, знаєш, униз, ми її там найдемо. Кидай, Васю!

Васько, немов милуючись, ще якийсь час потримав чорне, як плетений гарапник, тіло на палиці, потім злегка підкинув його. Гадюка блиснула лускою проти сонця і полетіла вниз.

Тоді Васько одгорнув кийком надгорілий кізяк коло дірки, закачав рукав і всунув руку в дірку. І зараз же лице йому заблищало білими зубами й засміялось: він витяг руку, взяв карбованця в пальці й високо підняв його догори.

— Є, є! — закричав він і потряс рукою.

Задьора знов заверещав, од захвату сів верхи на Посмітюху і почав гоцати на йому.

— Та ти! Та Задьоро! Та йди к чорту, упадем обидва вниз!

Задьора метнувся до провалля.

— Васю! Стій, ми тебе будемо...

Але не договорив: Васько вже перебирав руками, підпихався ногами і, як по блокові, швидко підсувався вгору. Ну, не дурно ж він мав п'ятірку за гімнастику, а за "повєдєніє" — три.

Але як він піднявся вже до самої гори, тут і Задьора, і навіть Посмітюха схопили його за руки й витягли на землю. Васько ліг, одкотився далі од провалля й вийняв з кишені рубля. Лице йому сіяло, очі блищали; сіяв і блищав карбованець, а разом з ним сіяв і Задьора.

— Що, Посмітюхо,— взявся в боки Задьора,— пропали твої чорно-рябі? Га? Пропали? А що? Ага! А ми таки достали рубля! А що?

VIII

Посмітюха нетерпляче пацнув Задьору ногою і, удаючи дуже заклопотаного, сердито сказав:

— Та одчепись ти!.. Тут он біда случилась, а ти з своїм рублем. У Микиші картуза зняли.

Задьора враз перестав сміятись, а Васько повернувся до Посмітюхи всім тілом і навіть сів.

— Хто? Коли?

— Та оце...

В цей момент за кущами зачувся плач,— то плакав Микиша. Він виліз з-за куща й став кроків за два од Задьори. Рожева сорочка його була роздерта на плечі, голова без кашкета, жовте волосся з білими кінчиками стирчало на всі боки. А по пухлих, засмажених щоках рясно котилися сльози й забігали у рот. Микиша облизував їх язиком, знов кривив губи й гірко, мовчки плакав.

Виявилась така історія.