Бабусин подарунок - Винниченко Володимир
І знов стулив губи.
Посмітюха ніби злякався й аж присів на довгі свої ноги.
— Ой, не перекидай! Що ти робиш?!
— А давай об заклад, що перекину!
Васько говорив уже так, що Посмітюха пильно зиркнув на нього.
— Давай,— сказав він завзято і аж кашкета на потилицю одсунув.— На що?
— На твоїх чорно-рябих...
Посмітюха од здивовання аж перехилився весь до Васька і витяг до його тонку в синіх жилках шию.
— Я-як? На моїх чорно-рябих?!
— Атож. Перекину,— пропадуть твої чорнорябі. Не перекину,— пропаде мій руб.
Посмітюха одкинувся назад.
— То за мої чорно-рябі, по-твоєму, більше рубля не можна дати?!
— А ні.
Тут Васько вже трохи скривив душею: вся вулиця знала, що за такі голуби, як Посмітюшині, можна було сміливо три рублі дати: трубохвості, масть чиста, носики як пшеничне зернятко, в льоті легкі як пух. Навіть Микиша вступився за чорнорябих:
— Ну-у, що ж ти...— у ніс, гуняво, невдоволено протягнув він і заплющив очі.
Посмітюха помалу склав дулю, лівою рукою поміг мізинцеві на правій зробити другу, поклав ще двоїсту дулю на долонь лівої руки й підніс під самий ніс Васькові.
— А оце бачили?
Васько немов і не помітив дулі, і не глянув на неї.
— А ти хотів би, щоб мій руб дурно пропав?
— Чого дурно? Давай на мій ножик. Як перекинеш,— візьмеш ножик, не перекинеш — даси мені свого чорного м'яча.
— Тобто поверх рубля, що пропаде?! — скрикнув Задьора.
— Авжеж. Що ж я, дурно рискую своїм ножиком? Яка мені користь, як він не перекине?
Це вже було таке нахабство, що Посмітюху треба було тільки брякнути об землю, видерти того паршивого його ножика й закинути в яр,— хай лазить, шукає за це аж до вечора. Але Васько спокійно взяв ножика, який Посмітюха вийняв з кишені, обдивився його і спитав:
— Скільки ж ти дав за його?
— Два з полтиною. Ти що собі думав? З костяною ручкою, крендель ти.
Ціна йому і з ручкою, і з Посмітюхою разом була гривеник, не більше. Задьора так і сказав це.
Але Васько помалу крутив того ножика в пальцях та й крутив. А губи стали тоненькі, сірі очі гострими, сам увесь зробився червоний, як його волосся, і весь час сопів носом. Е, значить, уже його здорово роздратовано. Коли вже губи тоненькі стали й сопе носом, значить, справа погана.
Посмітюха теж помітив це і ще піддав жару.
— А що? Злякався? Жаль стало? Ех, ти, герой! "Перекину!.." Так перекидай, чого ж ти? Та гляди, щоб потім не біг до мами та не жалівся. Задаваться усякий може, а як до діла, так і нема. Тоже крендель!
Васько мовчки, помалу дивлячись у землю, поліз у кишеню, вийняв м'яча і разом з ножиком тикнув у руки Задьорі. Він згоджувався на такий заклад. Він не казав ні слова, але раз заклад передається в треті руки, то тут справа ясна.
Задьора аж перелякався. Та як можна?! За цей паршивий ножик закидати цілого, новенького, блискучого карбованця та ще в додачу найкращого на всю вулицю м'яча? Навіть Микиша захвилювався: маленькі сонні очі його затурбувались. Він також почав умовляти разом з Задьорою Васька.
Таж на той карбованець скільки ж то цигарок, аґрусу можна накупити, скільки квасу, "фіялки" випити, цілий день на транваї можна кататись. А ножик що? Ручка полуплена та й не костяна, а чорт його зна яка, сам ножик залізний, погнутий.
Сам Посмітюха перелякався. Він, правду сказати, зовсім не думав, що Васько згодиться. Він гадав, що той злякається і можна буде посміятись з його та й годі. А на карбованця усі разом купили б цигарок, і "фіялки", і аґрусу, який Посмітюха страшенно любив.
А тим часом Васько помалу скинув шкіряного пояса, розстібнув блузку й почав скидати її через голову. Ну, коли вже скида блузу,— каюк, нічого не поможе.
— Ух ти, Посмітюха паршива! — стусанув Задьора того кулаком у бік.— Пропав руб.
Посмітюха винувато посміхався й чухав кінчик носа. Микиша кліпав очима й розгублено дивився на Васька. А так би ловко було піти до річки, лягти в холодочку під вербами, а в руці у кожного по пляшці шипучої, холодної, з голочками, "фіялки". Очерет шелестить, гойдається, скидається рибка, пахне лугом.
— То, то й... ну його к чорту... Не треба... І що вони, їй-богу. Ото... Васько, покинь.
І Микиша навіть за рукав потяг Васька. Але Васько закочував уже рукава, усе дивлячись у землю й не розтулюючи тоненьких, збілілих уст. Закачавши, він пустив їх вздовж тіла, потім устромив у Посмітюху сірі, колючі, зовсім чужі якісь очі й сказав:
— Ну, дивись: як поверх отої приступки, значить, перекинув. Як нижче,— не докинув.
"Приступка" була вище середини глиняної стінки. На ній ріс молочай, будяки, якісь кущики. Колись, мабуть, од гори по ту приступку одвалилась земля.
— Е-е! — скривився Посмітюха.— Ти перекинь аж на той бік, а то...
Задьора не видержав і аж стрибнув до Посмітюхи як м'ячик.
— Та пішов ти к чортовій матері, масалка ти! От босяк! Та приступка ж нарівні з нами. Усі ж кидають так, даже студенти не можуть до приступки докинути. Не треба, Васько, ну його к чорту.
— Ну, нехай до приступки, нехай...— згодився Посмітюха.— Він і до тих хлопців не докине.
Микиша скинув картуза, витер рукавом піт, знов надів, почухав коло вуха, повів плечима: цілий же карбованець пропадає, а на річці так славно.
— Та той, та Васю... От їй-богу...
Гірш усього було те, що Микиша не міг висловити своїх думок. Коли б він сказав словами, як йому було жаль, як страшно, яка його обхоплювала тривога і як могло б бути гарно на річці, то напевне і Васько, і Посмітюха зразу послухались би його.
А вони замість того умовлялись уже про те, як помітити, де впаде карбованець. Добре, як він у глиняну стіну вдариться,— тоді там, на тому місці здійметься малесенький ніби димок. А що буде, як він упаде десь у кущик на приступці або не долетить до стіни й упаде в траву на долині? Васько казатиме тоді, що перекинув.
Врешті, постановлено було так: Микиша мав обійти провалля і стати на тім боці на горі й пильно дивиться, чи не впаде коло його. А Задьора збіжить униз, стане на дні яру й буде слідкувати, де здійметься димок. Посмітюха ж стоятиме біля Васька й дивитиметься, щоб той не кинув черепочком замість карбованця.
Так-то воно так, але як було вже постановлено, то ні Микиші, ні Задьорі зразу чогось дуже не схотілося йти,— і душно, і ноги болять, і додому вже час. Микиша навіть ліг на землю й закрив лице кашкетом.
— Ну, як так,— сказав Посмітюха,— то ходім на річку. По дорозі зайдемо до Сашка, покуримо...
— До Сашка можна...— згодився Задьора і скоса глянув на Васька.
— Ну, так я буду так кидати,— сказав Васько й вийняв з кишені карбованця...
І він уже, кинувши кашкета на землю, почав одступати, щоб розігнатись. І лице було йому таке вперте, завзяте, руде волосся так рішуче стирчало над молочно-білим лобом, що Задьора сердито пацнув Микишу ногою й сказав:
— Ну, вставай, іди на той бік. Ну, паршива Посмітюха, будеш ти пам'ятати. Микиша, вставай, ну його к чорту, лежить як губернатор.
Микиша мляво підвівся й поплентався понад проваллям на той бік. А Задьора сердито пострибав униз, як чорненький, кругленький жучок.
III
От нарешті Микиша в своїй рожевій ситцевій сорочці з'явився поміж кущів над стіною провалля. А Задьора давно вже стояв унизу серед купки ремісників і щось оповідав їм. Хлопці позирали то на стіну, то на гору до Васька й Посмітюхи.
Посмітюха лежав на боці, перехрестивши довгі босі ноги, й жував травинку. З Васьком він не балакав, тільки скоса обережно поглядав на нього.
Васько лежав лицем до города й дивився на його приплющеними очима.
Он там, за церквою, червоніє клаптик залізного даху. Там, під тим дахом, сидить тепер маленька, поморщена, попечена сонцем, вітром і дощами бабуся. Від неї пахне житнім хлібом, половою, клунею. Над бантинами в клуні бувають горобині гнізда. І тепер уже не можна буде поїхати з бабусею в село до неї драть горобців, лазячи по бантинах, їсти огірки з медом, в якому ще зостались крильця й лапки бджіл. І не можна буде купатись в широченному ставку з жовтою, аж білою од глини, водою. А на потовченому, в кізяках березі лежить череда, сонно помахуючи білими, чорними, гнідими хвостами. Чередник Сафон сидить на старому човні, спустивши чорні, вузлуваті, немов корені, ноги у воду. І коло самих ніг його черкають крильцями прожогі щури. Сонце пече в голі плечі, в спину; на селі далеко співають півні.
Навіть додому, он туди, під той клаптик червоного даху, вже не можна буде прийти. "А де карбованець?" — "Я закинув, його у провалля". Хто закидає гроші в провалля? Та ще такі новенькі, любі, з такими блискучими, чіткими щербин очками? Йому не повірять: для чого закинув, повіщо? Мабуть, профиськав на цигарки або, чого доброго, десь з босячнею в карти програв.
І лице Васькові вже не було червоне, і губи тісно не тулились. Ні, ні, цього вже не було. Але тут якраз зачувся тоненький далекий крик з того боку провалля. То гукав Микиша, вимахуючи рожевими рукавами в кущах.
Тоді почав гукати знизу й Задьора.
Васько в ту ж мить схопився на ноги й глянув на Посмітюху. Посмітюха, мабуть, уже давненько дивився на нього, бо чогось ущипливо посміхався. Васько зразу зашарівся, похмурився, стиснув губи в ниточку. А як таким він робився, то й рухи йому ставали зразу повільними, немов млявими, але впертими. Він помалу закачав трохи вище рукав на правій руці, вийняв карбованця, обняв його двома пальцями, стиснув і тоді мовчки показав Посмітюсі. Посмітюха посміхнувся й раптом сказав:
— Ну його к чорту, Васько. Не треба. Все одно ж не перекинеш. А руб пропаде.
— Хай пропада. А я тобі покажу...
Що саме він мав показати, Васько не договорив, бо зараз же одступив кроків на п'ять назад, крикнув: "Ди-ви-ись!!", розігнався, люто закинув руку з карбованцем назад, потім з усіх сил махнув нею, аж поточився. "Вші-і",— засвистів карбованець над проваллям. А Васько й Посмітюха як були, так і закам'яніли, устромивши очі в стіну й бігаючи ними по ній. Мокрий від слини рот Посмітюхи аж роззявився. Хлопці внизу теж застигли, розсипавшись по яру й задравши голови догори. Микиша стояв серед кущів і тривожно водив головою в різні боки, прислухаючись, чи не впаде де коло його.
І раптом внизу всі дзвінко закричали, а Васько перед тим за одну мить побачив, як трошки вище "приступки" знявся легкий димок од сухої глини.
— Перекинув! Перекинув! А що? Над приступкою впав! Бачив? Бачив?
Посмітюха нічого не бачив.
— Ну, то ходім униз, ходім! Там бачили добре.
Внизу, справді, бачили всі, як карбованець вдарився над приступкою, трошки-трошки, на аршин вище за неї.
