Во дні они - Королева Наталена

— Чого я маю втрачати далі свій заробіток? Чи може, я повинен бути нянькою чужим дітям? З яких радощів? — і , не оглянувшись на дівчинку, Ішохая оперезав бичем свого ослика і вийшов з кола цікавих.

За ним відійшла й більшість тих, що стояли в гурті. Залишилось кілька душ.

— Може б, узяти її на час, поки знайдеться мати? — промовила молода жінка до старої, яку підтримувала під лікоть.

— Але, що ти мовиш, доню! У тебе ж своїх п'ятеро! Ходім.

Пішли, зідхаючи над нинішньою добою і твердими серцям жіноцтва.

Поклавши прикрашену перснями руку на голівку дитини, сумним поглядом огорнула її багата вдова Рахель, племінниця первосвященика. Трьох синів поховала вона й наповнювала своє життя лиш ділами милосердя й молитвами. Погладила мокре личко дівчинки й мовчки поклала їй за пазуху маленький гаманець. Хотіла щось промовити, але, побачивши що вулицею йде "розвідка Маріям", жінка веселого життя, Рахель заслонила завоєм обличчя і відійшла.

Площа спорожніла. Залишився тільки купець офірних голубів та довгоноса Сара, що продавала муку і сіль на менші офіри. Несміливо з-поза рамен Сари виглядала вбога вдова Діна, поденщиця з винниць. Була вбога, й така нещаслива в життю, що ледве щось розпочинала, ледве до чогось доторкалась — все їй враз розпадалось і сходило нанівець. Сусідки склали прислів'я: "Не ведеться, як Діні", або : "Нещаслива, як та Діна".

Не стара, але така зів'яла, що не можна було вгадати, чи їй двадцять п'ять, чи й повних сорок літ. Діна журливим поглядом дивилась, як по одному всі цікаві відходять від бідної дівчинки. Але що гурток рідшав, то більше набирала сміливості Діна. Нарешті, вона зробила крок, ще другий, цілком висунулась з-поза Сари й, схилившись над дівчинкою, обняла її й притисла до грудей.

— За одежею, Діно! — гукнув їй храмовий слуга, що дивився байдуже на всю подію, чекаючи, коли вийдуть люди з храму й він зможе його замкнути.

Поденщиця підвела голову.

— Кажу ж тобі: пані Рахель поклали їй гаманець за одежину. Витягни, то щось і тобі припаде, як віддаси його в офіру Храмові на сиріт.

Обличчям робітниці сковзнула рожева хвиля. Трохи завагавшись, Діна взяла у дівчинки гаманець, і , не заглянувши в нього, положила на прилавок продавцеві голубів.

— Якщо там вистачить, то дай пару голубів на офіру, — а звернувшись до храмового слуги, додала: — Віддай це на офіру очищення за дитину. Буду їй за матір, якщо не знайдеться рідна.

Стара Сара піднесла руки вгору:

— Чи ж це видано? І хто таке бачив? Ти, божевільна Діно... тобі ж і самій нема що їсти!

А купець з голубами, полічивши гроші, покрутив головою:

— Властиво, тут всього хіба що на півтора голубів. Може б ти, небого, взяла горобців?.. Ні?.. Ну, то най вже буде щось і від мене, — і, сховавши капшучок, він передав храмовому слузі двійко найменших голуб'ят.

*

Відколи Діна прийняла за свою маленьку Яель, нещастя відступилось від неї, немов скінчилась ніч, а почався день. Майже раз у раз мала працю. Майже ніхто не затримував заробленої платні. Негоди немов не існували в світі. На торзі встигала накупити найдешевше й добре, без ошуканства. Навіть повернули борг, а відомий скнара і лиходій віддав колись давно зароблені нею гроші. Вдовиця, що була по маківку заборжена, швидко вирівняла старі борги і почала розживатись.

По Яель ніхто не зголошувався, так залишилась приймачка "за свою". Була здорова, весела й притульна. Співала й гралася з іншими дітьми на вулиці, поки "мама Діна" була на праці. Зате, коли над вечір угледить Яель вдову десь на самому кінці вулиці, — кидає все й вітром гонить назустріч. Діна підхопить її в обійми та в поцілунках і пестощах обоє спішать до хатини.

Бачучи, що Єгова "вибачив гріхи бездітній" та дарував їй дитину і свою милість, пом'якшали й усі сусідки. То одна то друга затримувались на вулиці, щоб обмінятись кількома словами з удовицею. А там, дивись, котрась принесе курчатко.

— На забавку дитині!

Інша — суконку, ще добру, але малу на її дітей. Та — корчик оливи, а та мірку муки чи й десяток яєчок.

Одного дня Діна ствердила неймовірну річ: вона не тільки не мала ні лепти боргу, а ще й тримала в руках десять срібних драхм. Довго міркувала і радилась з Яель: чи складати далі, аж поки назбирає на козу, чи вже тепер накупити різного краму і сісти на торзі..

Та не сплять злі духи. Нещастя не пустинею ходить, лише поміж людьми. Часом повертає воно й до тих, кого ніби вже зовсім покинуло.

У п'ятницю, саме на торг вибиралась Діна купити риби, щоб, як Бог звелів, суботу справити, а Яель причепилась до неї: візьми й візьми мене з собою!

Любило дівчатко на торгу на ягняток дивитись, та крутитись між горами овочів, що принесла цьогорічна багата осінь. Але Діна з тривогою оглядала малій почервонілі оченята й не хотіла вести її на запорошений майдан.

— Ні, донечко! Сьогодні не можна. Я тобі принесу запашні масти на очки й чорних дактилів, що як мед солодкі.

Яель плакала, час утікав, а Діна ніяк не могла втихомирити дитини.

— Ну, так от що: на тобі оцю драхму. Сьогодні грайся нею цілий день, а позавтра підемо вкупі, й ти сама платитимеш старій Маасі, що продає медівники.

Нарешті взялася за клямку дверей, аж на порозі заступили їй вихід чужі люди: митник і з ним двоє вояків, немов виросли з землі.

— Чом не платиш, жінко податків? Ще й за минулий рік, та й позаминулий..

Яка ж може бути суперечка з паном від мита та вояками? Ні прохання, ні сльози їм не дошкуляють. Забрали в неї дев'ять драхм. Тих блискучих дев'ять монеток, що в темному Діниному існуванні засвітились були, мов ясні зорі прийдешнього добробуту.

Не пішла Діна по рибу й по масть, а подалася просто на винницю. Увечері ж оглянула все своє майно: трошечки муки, лише на виміток, на дні баньки тонесенький шар оливи, кілька цибулин і десята драхма, що її дала була погратися Яелі. Але де ж є та монетка? Дитина злякалась страшних відвідин і цілком забула, куди саме засунула ту останню драхму.

Діна перевернула догори дном всю свою мазанку: монетка пішла під землю.

Ах бідна ж, бідна твоя голівонька — примовляли перед дверима сусідки. — І як же ти, необачна, не поховала грошей! Аж десять драхм забрали погани!

— Не десять, лише дев'ять. Але де ж та десята? Немов Йонова велериба її проковтнула. Дитино моя, і куди ж ти її заховала?!

Де що в хаті було, надвір повиносила, всі закутки пальцями промацала й з каганцем у руці обдивилася на кожну ямку в долівці. Нарешті, аж пізнього вечора, таки знайшла у попелі під причілком, де її Яель уткнула.

Немов знайшла скарби володарки південної, так зраділа вдовиця знайденій драхмі. Вибігла на вулицю, метнулась по сусідах. " Ви, що боїтеся Господа, вихваляйте Його. Не гидує він і не гордує бідним у злиднях, і не відвертає лиця свого від нього"..

І Мельхола, жінка теслі, що на одвірок спершись, стояла; і Ноема-ткаля, що з Мельхолою про весілля Юдитки, ковалівни, розповідали, що аж десять дівчат зі світильниками назустріч вийти мають, й інші сусідки, що вже вечерю подали й вільну хвильку мали — всі свою працю кинули й вибігли послухати Діни.

— Сусідоньки, рибоньки! Найшла ж я, знайшла, свою драхму знайшла. Ось вона, ось.

— Сховай же ти її, горличко, на щастя.

— Але! Шкляні кільця в уші собі купи. Це ж так гарно! Коштують саме одну драхму.

— Йошуа має дуже гарнесенькі в своїй крамниці кільця й сережки..

— Дитині купи солодощів. Ти ж бо ту драхму немов на вулиці знайшла!

Правда, правда! Таки ж була згубила її начисто!..

Замислилась Діна, нічого не відповіла на добрі ради. Чого б тільки не купила? Всього ж бо в хаті бракує...

*

Тієї суботи Діна вийшла з храму остання, провадючи за ручку Яель. Перечекала, доки відійшли всі сусідки, почекала, поки спустів храм. Оглянулась ще й ще: чи не дивиться хто? Побачила лише в затінку сикомори напроти храму кількох рибалок з Генезарету, що оточували молодого Раббі Назаретського. Він, красний і світлий, схилившись, щось креслив ціпком на запорошеній землі, а учні уважно слухали.

Діна мерщій простягла руку і вкинула знайдену драхму до скарбонки, що висіла при вході в храм:

— Господи! Прийми в подяку за всі милості та всю ласку Твою. Не погидуй, Господи, Ти, що даєш, відбираєш і повертаєш знову!..

Обернулась і побачила простягнену білу-білу руку Вчителя Назаретського. І та рука, така біла, що ніби від неї йшли промені світла, — здалося Діні, — благословили її та її щиру офіру, що дала від вбогости своєї.

******************************************************************************************************************************************************

СПОВІДЬ

— ...Гріхи відпускає, неначе владу й над самим милосердям Всемогутнього має в своїх руках! І навіть не запитається, які ж саме були ті гріхи, при яких обставинах вони були поповнені, чи грішник щиро жалує й чи твердо вирішив знову в той гріх не впасти.

Фарисей Еліят оглянув довірочно раду найближчих однодумців первосвященика Йосипа Каяфи й затримав очі на сонному, блідом, немов білим лоєм налитому обличчі Анни. На хвилину тиша запанувала в таємній первосвященикові "кімнаті малих нарад". Анна не підносив обрезклих повіки, лише беззвучно ворушив губами, немовби пережовував щось, чого ніяк не міг проковтнути.

— Чи ж чувана це річ: відпускати гріхи, не вимагаючи від грішника, щоб той аж до пороху схилив обличчя своє, принизився перед волею Господньою та визнав себе відверто найнегіднішим з негідних?! — тремтів обуренням Еліятів голос.

— Я не знаю, чи для розгрішення конечне пониження і самопониження... А особливо, як це здебільшого буває, — не щире, лише...

Еліят різко обернувся на спокійний голос Никодима, нібито доброго садукея, але знаного, однак з того, що приймає й деякі звичаї римські, читає й грішні твори поганських мудреців та на кожну справу має власну думку.

Стрункий, бадьорий, наймолодший з усіх Каяфових радників Никодим більше скидався на араба з пустелі, як на єрусалимського жида. На його красному, мов вирізьбленому обличчі просвічував ледь помітний усміх, захований під чорним блискучим вусом.

— Тож скажи мені, Еліяте, — спокійно продовжував Никодим до фарисея, призвичаєного промовляти без дискусії, — чи справді важніше є визнати свої провини, удаючи підлу покору, і враз, ще на порозі храму знати, що зараз до них повернешся, чи мовчки зобов'язатись не повторювати гріха і дійсно його не повторити? Нас тут не чують вуха не втаємничених в Закон.