Во дні они - Королева Наталена
Раби для всіх: Римові, священикам. Тому нам вільно все, що є для добра справи...
Раптом Юдине серце затремтіло, як риба у сітці, а думкою мигнула, мов чорна ластівка стріла ненависти: "Звуть мене злодієм! Так що ж: хіба я краду не для справи?" — І з ще більшим пересвідченням повторив уголос: — Тільки так, підступом і зрадою! В бою мусить бути однакова зброя. Я за тим, щоб і Варавву приєднати до нас. За ним піде народ...
Іван і Соломія мовчали.
— Не вірою, не сподіваннями "царства Божого", що "в нас самих", — ще запальніше продовжував Юда. — Досить уже тих мрій! Треба покладатися на дійсну силу.
— "Ні, цього не прихилиш до філософічних шукань. Його не захопить "Логос" — з смутком помислив Іван.
А Юда поклав обидві руки на Іванові рамена і поривчасто кидав просто в обличчя:
— Хай уже Петро... нехай старі... що вони тямлять на творенню основ нового життя?!.. Але ж ви, хоча й селюхи, особливо твій брат, але ж ти, Іване, що знаєшся й на чужинній мудрості. Ти мусиш стати при мені! Кажу вам: ти й Тома мусите мене підтримати, поки ще є час, бо дуже швидко можна втратити все. А візьмемося по-людськи — виграємо!.. Матусю! — звернувся він до Соломії, — кажи їм: ти ж таки мати синам своїм!.. Не можемо не виграти...
Впустивши за собою дужий подих вітру, ввійшов у хату Яків.
— А тата все ще нема! — змінила журливі думки Заведеїха на нову тривогу. — Не можна далі чекати з вечерею.
— Це вже востаннє Він іде у пустиню. Тепер уже ми самі настановимо Його за царя у "царстві від цього світу". А тоді й ваші бажання сповняться! — відповів Юда, легенько посміхнувся, попрощався і зник у темряві.
— Куди ж? Куди? — гукнула слідом Заведеїха. — А вечеряти?
— Та ж не тільки самим хлібом живе людина, — кинув вітер у хату розтріпані слова гостя, поки грюкнули двері.
— Як же там Фадаї? — новою турботою наливалося серце матері синів Заведеєвих. — Може б, по вечері пішли та ще трохи пострашили б того духа?
— "Цей рід вигониться лише молитвою та постом!" — замислено відповів Іван.
— А де? — захвилювалась Соломія. — Де ж таки, сьогодні — піст? Мало ви напостилися в мандрівках!.. Таж вас і не пізнати, тах схудли на тих самих неварених пшеничних зернах! Ні, ні, що руки материні вам наготовили, відкидати не личить! — і накладала на коржі найбільші шматки риби. — Чи ж я не мати синам своїм!.. Споживайте в спокою... А ось і фіґи, й дактилі — чорні й прозорі, мов медом налиті...
— А Равві ж робить це так легко. Тільки покладе руку... — хвилювався Іван.
— Та вже годі тобі, синку! Не турбуйтеся, діти серця мого, тим, чого вам не дано ані сповнити, ані збагнути.
— А Юда таки зовсім пішов? — згадав Яків.
Заведеїха махнула рукою:
— Та ж він усе такий: як молоко на вогні, все б кудись втікав, усе квапиться. Кажуть, що мало коли й спить. Самі турботи...
— І самі слова! — додав Яків. — Не лежить до нього моє серце. Я навіть за тим, щоб попередити Вчителя.
— Та ж попереджали! — відказав Іван.
— Ну й що? — спитала Заведеїха
— Одна відповідь: — "Я знав, кого вибирав"...
*
Як черінь, напалені сонцем пустинні й безводні ущелини простяглися за Витанією. Не манять вони до себе ні подорожніх, ні пастухів з отарами. Навіть розбійники не ховаються тут, бо надаремно було б чекати здобичі. Тож Юда міг тут віддатися цілком "роздумуванням на самоті".
Тим роздумуванням, щодо яких так "не розумів" — навіщо потребував їх Равві?
Його серце наповнилося різними гострими почуваннями. Але почуття не сприяють спокійній думці. Тому й його думки розбризкувались, як вода від каміння, що зірвалося з кручі. Як було міркувати, коли не над всіма думками зависла одна, невідклична: "Учителя чекає неминуча смерть. Не врятують Його ні слова, ні "вчені", бо ж Він сам не хоче рятуватись..."
— Чи не таки міг я помилитись в розрахунках?.. Так помилитись?! Таки ж усе до найменших дрібниць продумано й передбачено! Аж до найостаннішого меча й наостаннішого самарянина, що мав його в певній хвилині витягти з піхви!.. Як же так? Коли ж стільки чужих життів врятував за ці роки, — хіба не міг вирятувати й себе! Чом не спинив Він мене, коли я на вечері просто дав Йому зрозуміти, куди відходжу?
Хіба він — не Месія?!.. Однак, якщо "Царство Месії" — не те, чим я його уявляю, — так нехай воно ліпше згине! Нехай його не буде зовсім, бо нашим людям воно не потрібне!..
Від того висновку, що видався таким ясним і здоровим, Юда відчув трохи полегшу. Але ж тільки трохи: десь в глибині все ж таки муляла, як дрібний камінчик в сандалі, невгомонна думка: "Невже ж, однак, я... я міг помилитись? Помилитись, як останній селюх?!"
І знову налетіла високою хвилею стихійна тривога: "А що ж, як Він таки дійсно мав перетворити обличчя світу?"...
Мосяжне Юдине волосся підносилось на голові само собою — і смерть Вчителя ставала вже не обвинуваченням у зраді, але просто глузуванням з надлюдських Юдиних зусиль — привести на землю насильством те "Царство Боже".
— Та ж — не для себе! Для блага народного, для усього світу!.. Чи ж не сам Він говорив, що царство здобувається насиллям?! А тим часом, чому ж вступив до Єрусалиму при надхненні всього люду не на коні, не як цар-завойовник, що війну заповідає, але на ослі, як той, хто лише несе вість про замирення?
Небувала втома й чорна порожнеча несподівано так міцно враз охопила Юду, немов він опинився на цілім світі сам-саміський, перед рівною, стрімкою стіною, на яку видряпатись — не може бути й думки. І зі всіх инших трьох сторін стояли такі ж самі височенні гладенькі мури. Як же можна жити далі в цім кам'янім колодязі, щось думати, укладати якісь плани, вболівати над якоюсь "громадською справою"?! Справою?!.. Та ж це вона — ота справа, що для неї Юда жив, це ж вона... Почував, як серце обкипає огидою, образою, ненавистю палкою, як розтоплене оливо. Скреготав зубами, кусав губи й не помічав, як солона кров цівочками заливає йому уста.
— Чи вмер, чи хай умре той, хто — як тепер це ясно! — його, Юдиним Месією, ніколи не був! Бо ж таки Юда знає з досвіду, що безсилий раб милосердям, любов'ю, кротостю ніколи, ніде й нічого досягти не міг. Навіщо ж тоді ота марна офіра?..
Але ж на тім підловився й він сам. Він — передбачливий, мудрий "як фінікіянин", що клопотався найменшими дрібничками, як.. Соломія?.. "Чи ж я не мати синам своїм?".. А тепер і вона, та "мати синів Заведеєвих", має право з презирством дивитися на Юду...
І неначе ще раз щось обернулось йому в голові й у серці. І раптом здалось, що всі його "великі турботи", зрештою, ще дрібніші за Соломіїні клопоти. Такі дрібненькі, як перетертий колесами й потовчений ногами людей і ослів порох шляхів, що сходив їх Юда впродовж свого життя, сходив без пристановища, без щастя... для себе.
І от цей порох заслонив йому Світло Світу... Саме тоді, як жагуче шукав він того Світла, знявся вихор, порох заніс йому очі, скинув його в непродишній куряві в повну пітьму, де світло згасло навіки... Навіки! Так далі вже нема нічого?
Потрусив кучерявою, розчухраною головою в повній розпуці й, не кваплячись, майже не помічаючи, що робить, підсвідомом розіпнув свій ремінний пас. Закинув петлю на галузину першого дерева, на яке впав його погляд. Заглянув у провалля, що роззявилось під деревом і на мить повис над землею, не торкаючись її ногами. Ще й наостанку опекла його згадка про свою "незмінну" засаду — "тільки твердо ступати по землі", а не намагатися безсенсово злітати понад нею...
Але ж призвичаєний до міського життя й міських речей, Юда не розумівся на речах позаміських. Галузина, на яку завісив ремінь, була суха, спорохнявіла. Вона хруснула під тягарем його великого тіла, відірвалася і потяглася за ним у прірву. Глухо стукнула об камінь голова зі сплутаним бронзовим волоссям. І лишила на кам'яній брилі червоний слід. Тіло на мить припало, ніби приліпилось до уламку скелі. Але ж камінь зірвався й розсипався з сухим шарудінням. Скеля неначе відіпхнула тіло — й обтрусилась. Тепер, нічим не стримане, воно летіло з гостряка на гостряк, з виступу на виступ, широко розкидаючи руки, по яких раз у раз бив сук, ув'язаний ременем. Стукаючи розм'яклою головою, переверталось довкола себе, аж поки, внівець розбите, розтовчене, цілком розпороте подовж кам'яними гостряками, воно докотилось до неродючого "мертвого гончарського поля".
Не росли там навіть кактуси. Часами відтіль гончарі брали глину на виріб найдешевших горщиків. І сюди ж викидали череп'я з них, пощерблених і потовчених, з усяким сміттям. А тим черепом був устелений цілий шлях відсіль аж до єрусалимського смітника під міськими мурами — "Геєнни"...
******************************************************************************************************************************************************
ІРОД
— І дійсно ти сам, на власні очі, бачив ту чудодійну зорю? І небо, що відтулилось? І чув ті надземні голоси, які стверджували, що дитина та дійсно є Божий Син, надія народів?
Геліодор — "тінь тетрархова", як називали його дворяни, постелився листом і розклав руки:
— Міцний володар знає, що Геліодор не може вірити темним байкам темних вівчарів. Зрештою, дозволю собі гадати, що й тобі, великий, байдуже, чи Божий то Син чи ні, пророк чи майбутній їх ватажок там народився. Хіба ж Ромул і Рем не обидва були синами Марса?! Але ж переможцем може бути тільки один. Це — ти, наймогутніший...
Тетрарх [] нетерпляче перепинив рабське красномовство:
— Стривай, але ж маги? Халдейські мудреці[], щось ще вони тямлять. А говориш, що сам бачив, як вони вклонялись, як принесли дарунки. Ти ж сам чув їх пророцтва.
— Не можу я, твій найвірніший раб і послушник, сказати, що не бачив того, на що дивились мої очі, або не чув того, що ввійшло в мої вуха...
— І не повернули... Не прийшли назад до мене, хоч і наказав їм це я цілком певно, — думав уголос тетрарх.
Ці думки його так дратували, що під його лівим оком засмикало і швидко замиготіло нервове тремтіння. Як завжди, коли Ірод втрачав рівновагу.
— Може, пізнали тебе? Чи ти прозрадив, йдучи з ними, що я тебе післав назирці?
— Хто б посмів зрадити тебе, сонце всесвіту? — підвів на Ірода повні песької вірности, але також і легкої тривоги очі Геліодор.
