Українська література » Класика » Дорога - Василь Стефаник

Дорога - Василь Стефаник

Читаємо онлайн Дорога - Василь Стефаник
спереду пазухи аж за плечі, бо ану ж яка нужда пошукає! Ше­пти стихають, лиця деревіють, слина випливає з губів, а голови падають удолину. А як трапиться між ними який нетерплячий, то він так, як той крайній, не дасть всім спокійно на підлозі посидіти. Бо або рука йому затерпне, або якась біда його в сам хребет так ушпилить, що він не видержить і порушиться. За ним заворушаться сусіди, і гармонія взаєм­но­го натиску пропадає. Починається уклад ніг і рук наново, і знов якась біда його руйнує.

- Такі люди нетерплячі, що господи! - скаже якийсь витривалий і зараз-таки замкне очі.


Отак вони всі чекають, та так чекав і Данило коло брами, хоч був сам-один. На нього спадала сонність і байдужість, і думки його мішалися одна поза другу. Як він ішов до пана, то мав дуже ясний план. Побачивши його, він мав скинути ка­пелюх з голови і йти проти нього так, як бузьок по млаці ходить,- обережно, поволеньки, аби панського камінчика не вразити. Як наблизиться вже дуже, то має витріщити очі на пана і дивитися так, аби пан собі погадав: «Це якийсь дуже бідний!» Потім приступить до руки, поцілує її з обох боків, до­тулиться чолом долоні і трохи подасться назад. Спустить плечі вдолину, шпурне капелюх поза себе на землю, обітре рукавом губи і стане говорити:


- Я прийшов до пана наймитиси. Переднівок дуже прикрий, дітий маю четверо, а на то лишень латка города. Най­ми­тиси мусю, а роботу кожду знаю, бо я заробний чоловік. Та просю божої ласки та й панцької, аби-м си погодили та аби пан дали мені корець орнарії таки зараз, аби дати жінці межи діти, а до служби я можу зараз ставати. Перше слово па­на буде:


- Ти, відай, злодій?


- Я, пане, ще чужого стебла не порунтав.


- Чого брешеш, лайдаку, а то ж подумана річ, аби мужик не крав?! Хіба ти не мужик?


- Я цалком простий мужик, але я чужого не люблю кивати.


- То-с, певне, пияк?


- Яз горівков собі не заходжу, бо нема відки.


- Гавкаєш, як пес, та ти би вмер без горівки!


- Без горівки не вмер би, а без хліба та й можна!


- Ти змудра мені відповідаєш, бо ти був у кременалі, та там тебе розуму навчили.


- А най мене бог боронить! Я половину віка свого збув, а ще моя нога в арешті не була.


- А нащо ж ти стілько дітей натеребив?


- То бог, пане, дає діти.


- То піп тебе такого навчив?


- Яз попом собі не заходжу, бо то гроші коштує, я й до це­р­кви не ходжу, бо не маю в чім.


- То ти радикал та й не даєш попові з себе шкіру здирати?


- Я аби хотів що попові дати, то не дам, бо не маю, а він аби хотів здерти, то не зідре, бо не має що здерти. Ми таки не сходимоси...


Він знав наперед, що пан мусить чоловіка з болотом змі­шати, що мусить посміятися, аж потім прийме його на службу. Йшов певний себе, аж коло брами приперся. То був двір на другім селі, і він не знав, куди заходити до нього. А двір до того стояв на полі, і не було кого спитатися. І Данило чекав. Його ясний план затемнювався, він чухався в потилицю і несміливо заглядав у город.


- Вони тими стежками ходе тобі на спацєрок, бо, аді, як усипали піском.


Його очі блукали довго, аж спинилися на павуні, що блискотів перед двором.


- З оцего фоста мав би якись грейцір, аби так забіг та обома руками замотавси в него... Не знати, ци мнєсо єго добре їсти?


Він оглянувся по хатах.


- Цес має того поля доста та й робить коло хліба добре. Ба, де він тото все подіває?


Його думки розліталися на всі боки.


- Весна така красна, така красна, що раз!


Чимдалі він нічого не спостерігав. Сидів як стовп і чув, що буде спати. Аби не датися, він роздирав очі, потирав рукою лице і виглядав на нещасливого борця, що от-от здасться на ласку і неласку ворога. За часок звалився одним боком до берега і, видко, хотів так урядитися, аби ніби спати, а ніби чекати. Потім потягнувся цілий і замкнув очі. Не проспався ще одної цілої мінути, як щось йому шепнуло:


- Спи, спи під панцьков брамов, та фірман так упереже батогом, що кров сикне!


Він зірвався, перестрашився, оглянувся довкола себе і станув, як підстрілений. Стояв секунду, махнув рукою і пішов від брами на лан. Заліз у траву і розложився до доброго сну. Привиджався йому пан, і його руки, і білі стежки. Пан йому десь казав, аби поклав капелюх на голову, але він не хотів.


- Я, проши пана, бідний чоловік, я не можу покласти капелюха на голову, бо я бідний, такий бідний чоловік...


Солодкий сон нагонив ті привиди, і він спав спокійно.


Сонце реготалося над ним, посилало до нього своє про­мі­н­ня, пестило його, як мама рідна. Квіти цілували його по чо­р­нім нечесанім волоссю, пільні коники його перескакували. А він спав спокійно, а чорні ноги і чорні руки виглядали як прироблені до його цеглястого тіла.






ПАЛІЙ



І



Сільський бо­гач Андрій Ку­роч­ка сидів ко­ло сто­ла і обі­дав,- не обідав, а да­вив­ся кож­ним кус­нем… До­маш­ня че­ля­дь вхо­ди­ла до ха­ти, вно­си­ла за­бо­ло­чені цеб­ри, сва­ри­ла­ся, ме­ту­ши­ла­ся і ви­но­си­ла їх між ху­до­бу. Бо­гацькі діти і слу­ги бу­ли брудні і марні. Во­ни дви­га­ли на собі не­об­те­са­ний і тя­ж­кий ярем му­жицько­го бо­гацт­ва, кот­ре ніко­ли не дає ані спо­кою, ані ра­дості ніякої. Сам бо­гач най­гірше то­мив­ся у тім ярмі, най­більше прок­ли­нав свою до­лю і без­нас­тан­но підга­няв своїх дітей і най­митів.


Коло нього на лаві, під вікном, сидів йо­го дов­голітній ро­бітник, ста­рий Федір.


- Я ніко­ли не маю та­кої щас­ли­вої го­ди­ни, аби я спо­коєм ку­сень хліба про­жер.


Бігаю та вга­няю, та лиш десь узд­ри­те, а я впа­ду та й здо­х­ну! А мені ж оца їда має йти в смак, як я знаю, що во­ни без ме­­не в сто­долі нічо не роблєть? Лиш аби на­жер­ти­си та де­нь тру­ти­ти! Що вже чу­жим ка­за­ти, як свої діти - та й во­ни не хотє ро­би­ти! Я, бігме, не знаю, як цес нарід має на світі жи­ти? Всьо піде на жеб­ри.


І ха­ла­су­вав,

Відгуки про книгу Дорога - Василь Стефаник (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: