Українська література » Класика » Дорога - Василь Стефаник

Дорога - Василь Стефаник

Читаємо онлайн Дорога - Василь Стефаник
старого і за мене, цеї не руш мені жадна, бо бих руки обтєла!

В неділю пополуднє приходили до баби всі невістки з унуками. Такі чорнобриві, як гвоздики, такі червоні, як калина. Баба садила їх за стіл, давала цьогорічної солонини, і балакала з ними, і кудкудакала, як квочка між курятами.


- Як умру, то кожда собі заберете одну перекладину з грядок, бо кожда однака, бо ви в мене однакі, мої діти. Але якби дід аж по мені умер, то аби-сте жадна не важилиси ни­тки взєти. Він би так забанував, що би зараз умер. Та й чоловікам наказуйте, аби вони єму із поду найменшої крі­шки не брали, 'бо він то так любить, що без того днини не годен бути. Вони би єго зарізали. Най пан бог сохранить! А як я вмру, то маєте всі штири надо мною голосити чудними голосами, красними словами! Та й дід як умре, та й єму маєте голосити ще краснішими голосами, ще чуднішими словами. Він вам лишить гроший, що мете гратиси в них...


Баба плакала, а невістки собі плакали, потім баба кожну цілувала і вела до другої хати показувати коверці. На по­д­ві­р'ї гралися з дідом унуки; кожний мав від баби булку або яблуко і пильно дивився на яворовий старий ярем. Дід показував їм на ярмі різьблені плуги, воли, погоничі і казав, що вони також незабавки будуть іти в поле орати.


Як сонце заходило, то невістки з унуками йшли додому, а баба їх виводила за ворота і там ще довго з ними говорила.


А третій між ними дяк Базьо. Він не був їм ані сват, ані брат, лише сидів з ними через город. Баба Дмитриха все носила йому обідати і вечеряти, бо він був одинокий і старий. Та, відай, ніколи не їв він бабиного обіду, бо все був п'яний.


- Базю, чого ви стілько тої горівки п'єте? Таже вона у вас колись запалитьси!


- Бабко Митришко, як я не маю пити, коли мені книжки в годові, як заяці, бігають! Кождий стих, кожда титла преся, аби її співати або читати, а мені голова розскакуєся. Всі збе­руться, як хмара малих дітий, і хотять в одні вузенькі двері пропхатися і дати себе чути. А моя голова от яка маленька, ще й обстрижена, та де їх подіти? Добре, що ви свої діти порозкладали по городах, а мої всі накупі. Та мушу я їх горівкою напоїти, аби вони попилися та й мені дали трошки супокою!


Баба журливо похитувала головою.


- Ото яка наука страшна, то не ціпом махати!


І давала Базеві знов грошей на горівку. За те він не одної неділі приходив до бабиної хати і читав сміщні книжечки. Сини і невістки помирали зо сміху від Луця Заливайка та від індика, що лише стільки має розуму, що в хвості.


А одного разу Базьо прочитав їм таку страшну книжку, що баба і невістки розплакалися зі страху, а сини геть посоловіли.


«Земля не дасть плодов своїх, на скоти ваші пошлю заразу, і погибнуть вам, а люди ваші потоплю. Дощі не упадуть на землю, а земля будеть як камень і не видасть плода із себе...»


Базьо і сам побачив, що трохи перебрав мірку, і найшов у тій книжці такі слова:


«Кто сей лист при собі має, або часто читає, або з приліжно­стею слухає, або переписує, той сподобиться ласці божой... В котрім домі той лист находиться, там ані вогонь, ані вода, ані гром, ніякая злая річ зашкодити не може...»


Це трохи додало духу і Базеві, і бабі, і невісткам. Вони зараз дали дякові гроші, аби їм ту книжку купив. За бабою і невістками подалися всі жінки з села і подавали дякові гро­ші, аби і їх хати були заасекуровані від огню та грому. Дяк книжки накупив, ще й нову бунду собі снравив за одним заходом і нову порцелянову люльку. Потім щонеділі читав ту книжку все в іншої ґаздині і брав за то дві шустці на горівку і колач, аби мав чим закусити.


Вже небогато йому хибувало, аби всі хати обчитати, бо лишилося лише кілька бідних хаток під лісом, як Базьо за­слаб. Кинуло його в дрожі, потім у гарячку, потім, оповідають люди, що з рота вийшов маленький синій вогник, і Ба­зьо богові віддав свою душу. Відай, горівка в нім запалилася. Досить того, що всі жінки за ним плакали і голосили, як за братом рідним.


Баба Дмитриха не довго банувала, бо сама восени пішла за дяком у ту далеку дорогу. Дід Дмитро таки не попасав довго без баби, бо й собі на весну помандрував на могилу.


Люди за них давно забули, бо то вже не нині, як вони померли. Лише читальники не раз їх згадують, як зговоряться за початок читальні.


- То сам початок читальні заходить ще від старого діда Митра, і від баби Митрихи, і дяка Базя. В їх хаті почав дяк перший раз читати книжечки. Ще й тепер десь попід сволоками заткнені «Божі листи» та «Луці Заливайки», але тепер ніхто вже їх не читає, минулиси...


- Ой минулиси.


- І тота трояка солонина минуласи.


- Ого, конем не здогониш!






ВІСТУНИ



То будуть старі, бідні вдови, або їх внуки, або старі діди, що коло своїх дітей туляться і чують щодня, який вони тягар у хаті, або то будуть молоді жінки з малими дітьми, що їх чоловіки покинули і десь у великім місті за них забули. Вони будуть іти чередою в поле, минатимуть хрести, що те­пер їх ніяка зелень не закриває, лишатимуть за собою блискучі, гладкі, сталеві дороги і будуть розходитися по си­вих монотонних стернях, діти будуть шукати колосся, а старі тамтогорічних ковіньок. [1]


І дід Михайло буде іти зі своїми внуками, з двома хлопчиками і з Оксаною, найстаршою між ними. Хлопці будуть, як лошачки, то перебігати діда, то лишатися далеко позаду, а Оксана буде йти все разом. Дід буде нести дрант-ливу чорну верітку [2] на плечах і буде покашлювати. Оксана буде мати в руці хліб для хлопців і для себе. То буде саме полуднє, а дід буде все казати Оксані:


- Це сонце, синку, вже з морозом.


Будуть вони іти, іти і зіпруться на одній ниві. Дід стане біля межі, Оксана піде серединою ниви, а хлопці почнуть шукати дуч [3] по полю, криничок

Відгуки про книгу Дорога - Василь Стефаник (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: