Лебедина зграя - Земляк Василь
В ескадроні сміялися, що у Клима такі ноги, як у самого Бульонного, якого і досі Синиця вважає найкращим кіннотником світу після наполеонівського маршала Мюрата. Клим далеко міг би зайти з тими командирськими ногами, якби якийсь полячок під Бродами не відтяв йому шмат лівої руки по самий лікоть. Зопалу він ще помстився білополякові, наздогнав і зніс його з білого коня, але руки, на якій був Рузин перстенець, не знайшов на полі бою. Тепер носив напівпорожній рукав у кишені галіфе, й комунівські дотепники відразу ж охрестили його Півтораруким.
До нього комуною правив Соснін Інокентій Мстиславович, людина інтелігентна й високоосвічена, листувався з великими людьми з центру, одного з яких вважав своїм близьким другом і навіть позаочі називав не інакше, як Карлом Карловичем. Коли ж Карла Карловича зняли з високих постів, то це чомусь торкнулося і Сосніна, він залишив комуну на роздоріжжі й відбув до Москви виручати товариша. Не знаємо, чим та відданість скінчилася для нього, але він більше не повернувся в комуну, а його кімната в колишньому палаці Родзінських ще довгенько стояла незаймана, комунари сподівалися, що Соснін повернеться. І коли Клим Синиця відімкнув її, заступивши місце Сосніна, то знайшов там рушницю, не почищену після останнього полювання, та невеличку бібліотеку, яку Соснін привіз із собою в Семиводи, коли засновував комуну, а дечим поповнив уже тут, із решток бібліотеки Родзінських. Новий господар виявив там чимало польських видань, які залишаться без ужитку, бо ж польської Клим Синиця не знав і ставився до неї навіть дещо вороже через своє каліцтво.
То була інкрустована кімната на другому поверсі, з венеціанським вікном у сад, на паркове озеро, та з балконом у двір, з якого видно на горі село, де ще й досі декотрі хатинки нагадують Климу Синиці про його "революційну діяльність", бо й сюди свого часу заникували Синиці зі своїм товаром. Стіни в кімнаті були заліплені афоризмами, котрі новий мешканець знайшов підходящими і для себе. Соснін писав їх навмання, без жодної системи та послідовності, й розклеював на видних місцях, щоб завше бути з ними в контакті. Над балконом, на всю ширину скляних дверей, висіли слова: "Якщо у вас помешкання в місті та в селі й ви хочете залишитись у селі, то поспішіть продати своє міське помешкання, інакше все скінчиться навпаки". Та найбільше Климу Синиці припали до душі ось ці слова: "Земля має бути слабкішою від хлібороба, якщо в цій боротьбі вона бодай один раз дістане перевагу, хлібороб загине".
Серед безлічі тих афоризмів Клим Синиця не знайшов жодного, яким міг би скористатися для блага комуни. Він кинувся було шукати рецептів у книжках свого великосвітського попередника, але читання тих великих диваків–утопістів мало зараджувало всім злигодням комуни, яка вже не раз, ще за Сосніна, опинялася на грані банкрутства і зараз також була недалека від цього. Чимало випадкового люду, не заживши тут ні набутку, ні слави, вийшло з неї й кинулося багатіти самотужки, на власному полі, яким наділяли всіх, хто бажав його мати, мало клопочучись, у що це обернеться для загального блага. А тут хліб стояв немолочений, миші трубили його у скиртах. Непрорвані буряки стікались, і підрятувати їх не було жодної змоги, а на велетенську овечу ферму, яку завів ще Соснін, упала пошесть. Звідси пошесть перекинулася на приватні отари й викошувала їх до ноги, побільшуючи й без того велике число недругів комуни. Ще Соснін жартував, що колись в Англії вівці поїли людей, а тут загрожують комуні. Климу ж було не до жартів, він швиденько перерізав овець, тих, що вціліли до його приходу, натопив кілька бодень лою, а м'ясо пустив на комунівську кухню. Шукав порад у самого Фур'є на цей випадок, та, не знайшовши, картав Сосніна за невиправдану пристрасть до овець, з допомогою яких той збирався уславити комуну.
Ось саме в такий неблагодатний для комуни час нагодилася сюди Мальва Кожушна. Вечірньої пори коня з подушечкою, що правила їй за сідло, прив'язала біля парадного ґанку, а сюди піднялася з хворостинкою, в червоних чобітках, які справив Андріян за одну з останніх своїх криниць; була в чорній газовій шалі, під якою сама чистота, обвітрена від їзди, черідка вчепилася до її зеленої сукні, що облягала оті ідеальні лінії, які дощенту були завоювали філософа, коли той відтворював їх на берестовому віці для свого друга Андріяна.
Клим Синиця саме кінчав Фур'є, то був собі по–домашньому, в спідній сорочці, запраній у комунівській пральні, сторопів і, замість того щоб зрадіти пізній гості та посадовити її у глибоке шкіряне крісло, в якому любив попивати чайок Соснін, сам у цілковитому розпачі впав у те крісло. Кажуть, Соснін запрошував на чай комунарок, що приходили в комуну на один сезон, а він — боронь боже, жодна жінка, окрім старої Сіповички, яка прибирала тут раз на тиждень, не переступала аскетичний поріг цієї кімнати з тих пір, як у ній оселився Клим Синиця. З його самітництва пересміхувалися дівчата, злословили жінки, але він сам не мислив комунівського ватажка іншим, гордився своїм однолюбством до відлюднілої Рузі, ще сподівався нишком, що до неї повернеться колись здоровий глузд, тоді кине вона свого осоружного Петра Джуру і прийде сюди, в комуну. І раптом Мальва з чіпкою черідкою на сукні і з червоною хворостинкою, якою поганяла коня. Їхня розмова, якби її записати дослівно, виглядала б чи не отак:
"Чого так прийшла? Всі порядні люди вже сплять о такій порі, а ти тиняєшся по світу, як неприкаяна. Шукаєш собі нову пригодоньку? Тоді це не тут…"
"Я не прийшла, а приїхала сюди на конику… Колись, ще дівчиною, пасла батькові коні разом із хлопцями, гасала на них, як чорт, а цей Андріянів такий покірний, як Андріян. Не вірите? То передалося йому від хазяїна. Це нічого, що я прив'язала його біля парадного ґанку? Чого доброго, ще наслідить там, і тоді дістанеться вам від комуни не так за мене, як за мого коня… Ха–ха–ха!.."
"Тут довкола люди, натруджені, спочивають, не смійся так голосно. В цій газовій шалі тобі чудово, в ній ти сама чистота, але ж я–то знаю, що ти за птаха, і завтра вся комуна знатиме, що ти побувала тут, у Клима Синиці, найстійкішого з комунарів. Кажи, чого тобі від мене треба, сідай на свого коника і лети собі геть. І не зиркай по стінах, однаково ти з усього того нічого не втямиш, крім хіба що отого афоризму про землю й хлібороба…"
"Колись тут жив справжній мужчина, мені подобаються його заклики, мій Андріян вимагав лише клятв, не залишив по собі ніяких ні написів, ні листів, але тоді — вночі, коли я прийшла до нього, то він ще жив і сказав мені, що я можу бути щаслива лише з одною людиною, з його товаришем, який залишився йому вірним до гроба. От я й прийшла, певніше, приїхала до вас на його конику, сама їхала. А ви ж знаєте, що в рові повно вбитих денікінців поховано й один генерал серед них…"
"Он як! Соснін, напевне, зламав би перед тобою свої стрілочки на штанях, які сам прасував через день, коли вірити комунарам. І я не картаю його за це. Але ж я з іншого тіста, мене замішано на червоній глині, про яку і досі ходять легенди. Тому йди собі. Я відсилаю тебе заради комуни, заради Фур'є і Сен–Сімона, дай довоюватися мені до високих істин у любові та революції. А на те, що твій Андріян щось бовкнув про мене в агонії, не зважай, він і досі стоїть перед моїми очима, самотній та чистий, як його криниці".
"Їхала сюди, то вчувалася мені музика в залах цього палацу, ввижалися запалені свічки в канделябрах, жінки в шовках, аж тут життя безрадісне й таке, як скрізь…"
"Горить хліб у скиртах, гинуть вівці, вкинули куркулі якусь пошесть…"
"А ви в такій запраній сорочці, що хочеться зняти її й піти з нею до річки, на кладку… Коли я вас вперше побачила тієї ночі, як ви зайшли з батіжком, то видалось мені, що ви прийшли мене відшмагати. Я так багато наслухалась про вас від Андріяна, що вважала вас ген яким лицарем, ще дівчинкою чула від старших про вашу любов до Рузі, аж ви просто собі запраний, заклопотаний, буденний, такий собі дивак, виліплений із червоної глини. Ха–ха–ха!" — сміялась у душі Мальва, вільна, хтива, поятрена їздою на конику, вижатим степом та римською величчю цього палацу, де сподівалася застати інше життя…
"Нас не люблять, поширюють про нас різні плітки, що ми ніби у ворожій облозі. Живемо скромно та тихо, оркестру мідного не тримаємо, банкетів не влаштовуємо, підлоги не натираємо воском — і навіть ворота комунівські відчиняємо не для всіх. З Денікінського рову вже двічі стріляли по мені, коли я вночі повертався з Глинська. Але ми колись вирвемось із цієї облоги й заживемо тоді іншим життям. Ми вже зараз маємо більше добра, ніж було в маєтку Родзінських. Паровик англійський, молотарка бельгійська, корівок виписали з самої Голландії, маємо свою сироварню, свого поета, і навіть білі лебеді прилетіли до нас цієї весни, хоч не було їх кілька років, і вже ходили плітки, що ті птахи зцуралися комуни".
Підвів її до вікна, показав на паркове озеро — ледь–ледь маячіли там у білому сні…
"А що то від вас тхне ніби лоєм овечим?"
"Білував овець усі ці дні, топив лій, рук робочих у комуні бракує… Тому й доводиться не зважати на своє вожацтво, а робити різну роботу нарівні з усіма. Молочу, скиртую, ходжу за плугом, от тільки не взяв собі норми буряків, бо там п'яти пальців замало, потрібно хоча б сім".
"Усе життя мріяла жити в цьому палаці, такий він мені гарний та загадковий іще з дитячих літ. То чи не вступити мені в комуну? Андріян жалкував, що не вступив сюди…"
"Я знаю, він говорив. Але пізно… Нам потрібні, Мальво, люди хоробрі, самовіддані та безкорисливі. Се асоціація добровільна, як Запорозька Січ. Самітних жінок ми неохоче приймаємо, а паче таких–от. Забагато честі для вавилонської вітрогонки. Ні, живи собі у своїм Вавилоні, тобі спокійніше буде без нас, а нам без тебе".
"Даруйте, що так пізно завітала до вас. Щоб менше бачили — ось чому. Може б, ви провели мене? Боюсь денікінців. Я їду, а вони так і встають з рову один за одним… У вас, певно, коник є, та й сідельце знайдеться?.."
Жнивові пахощі, поснулі будяки на денікінцях, коні стрижуть вухами, знайомляться, чорна шаль розвівається на вітрі — хтозна, чим се може скінчитися?
На мансарді жив комунівський поет, совість і слава комуни, то Клим Синиця взяв рибальське весло, що одиноко стояло в кутку, вийшов на середину кімнати й постукався ним у стелю.
Вдень Володя Яворський варить сир, а вночі пише вірші.
