Бурлачка - Нечуй-Левицький Іван

Тільки високий білий лоб, чудові ясні сині очі та червоні повні, невеличкі, як у панни, губи показували його аристократичну вроду. Густе м’яке волосся на голові, кудлате, як грива, та довгі вуси, спущені вниз, робили його зовсім схожим на польського дідича шляхтича.

— А ходіть сюди! Молодиці, дівчата! Йдіть ближче та вибирайте собі на спідниці та на юбки! — гукнув Ястшембський зовсім так, як крамарі в крамницях закликають до себе мужиків.

Молодиці й дівчата несміливо вступили в канцелярію. Одна пхала другу вперед і кожна одхилялась за спину другої.

— Сміливіше! Чого ж ви боїтесь? Я не вовк, не з’їм вас! — сказав пан.

Молодиці й дівчата вже сміливіше вступили в хату, а далі не втерпіли й розсипались по хаті, як овечки по лузі. Червоні, зелені матерії, гарні хустки притягували їх до себе, як чари. Парубки стояли коло порога і тільки скоса поглядали на смушеві шапки та на червоні пояси.

— Ой гарна ж матерія! — аж запищала одна молода молодиця.— Така червона, аж очі бере в себе.

— А що? Одрізати тобі на спідницю чи на юбку? — спитав Ястшембський в молодиці і вщипнув її за руку.

Молодиця запищала й захихикала, затуляючись рукавом.

— Ой, гарна ж буде спідниця! Одріжте мені, пане, хоч і на дві спідниці,— просила молодиця.

— А ходитимеш до мене на роботу ціле літо й осінь на копанку буряків? — спитав пан.

— Їй-богу, буду, тільки одріжте,— сказала молодиця,

— Гляди ж! А як візьмеш гостинець та підеш на роботу до другого посесора, то я не подивлюсь тобі в зуби: серед улиці здеру з тебе спідницю ще й нагайкою обшмагаю. Чуєш, молодичко!

— Ні до кого не піду,— сказала молодиця,— а, може, сестро, взяти собі хустку! — сказала молодиця до однієї дівчини.— Та й гарні ж хустки! Таких хусток і в Богуславі, і в Лисянці не знайдеш.

— Я візьму собі на спідницю отого червоного,— сказала дівчина.

— То й я візьму на спідницю,— сказала молодиця.

Ястшембський одміряв аршином їм обом червоної матерії на спідниці.

Дівчата ходили од однієї матерії до другої, лапали руками, слинили крадькома й терли в пальцях, щоб спробувати, чи не одстає фарба, і вибирали собі, хто на юбку, а хто на спідницю. Василина стояла серед хати й не знала, котру матерію собі вибрати. Вона ще зроду не мала ні одної спідниці та юбки з таких чудових матерій. В неї очі розбігались од однієї матерії до другої. Вона не знала, чи взяти собі зелене, чи червоне, чи жовтогаряче.

— А ти, Василино, вибрала вже собі на спідницю? — спитав її пан і вщипнув за щоку.

Василина зросла в малому селі, в лісі й не звикла до таких панських жартів. Вона одказала йому грубо, неначе парубкові.

— Гетьте! Чого це ви лізете до мене?

— Оце яка недоторкана! Чого ти так брикаєшся? — сказав пан, сміючись, і знов вщипнув її за плече.

— Одчепіться од мене! — крикнула Василина на всю хату.

Всі в хаті засміялись.

— Оце яка ти дика! А як з тобою парубки жартують, то ти, правда, не брикаєшся? — сказав пан.

— Оце, господи! Хіба я коняка, щоб брикалась,— знов гукнула дико на всю хату Василина.

Парубки зареготались; дівчата затулялись рукавами.

— Гарна дівчина, та любить гедзкатись,— сказав пан,— ось я тобі одріжу на спідницю оцієї червоної матерії, то, може, ти перестанеш хвицатись.

Василина глянула на червоні розкішні квітки, розкидані по зеленому полі, і втихомирилась.

— Ну, що? Чи одрізати на спідницю? — спитав пан.

— Та вже ж одріжте,— сказала Василина.

— А будеш робити в мене ціле літо? — спитав пан.

— Та вже ж буду,— сказала Василина, не зводячи очей з квіток.

Василині здалося, що ті квітки аж запахли, як на городі.

— Може, ти в мене наймешся за дробинницю? Чи вмієш курям їсти давати? — спитав пан.

— Ще й цього не вміла б,— сказала Василина.

— Ну, то як же буде? Чи наймешся в мене, Василино? — спитав пан.

— Як батько скажуть, то, може, й наймуся аж восени, бо тепер треба заробляти гроші на подушне; тепер батько не пустять,— сказала Василина.

— Ну, приходь до мене з батьком восени та й ставай на службу.

Молодиці й дівчата знов осміхнулись і позатулялись рукавами.

— Як станеш в мене на службу, то я тобі ще одріжу на юбку або на керсет оцієї, матерії,— сказав Ястшембський, показуючи на високу конторку, на котрій висіла дуже гарна матерія з червоним дрібним маком та рожами по чорному полі.

Василина глянула на ту матерію й не могла одвести од неї очей. Чудові червоні маківки неначе цвіли, як на городі, в зеленому листі, а між тими вінками вилися переплетені з листом червоні рожі та пуп’янки. Вона дуже любила квітки, стрічки та гарні матерії, а в батька не було за що справляти та вбиратись.

— Ну, а ви, хлопці! Вибирайте собі, хто шапку, а хто пояса,— сказав пан до хлопців.

Хлопці стояли коло порога і поводились багато не так сміливо, як дівчата. Ястшембський зняв шапку з кілка і насунув на голову одному парубкові.

— Що, гарна шапка? — спитав пан у хлопця.

— Авжеж гарна,— сказав хлопець.

— Як будеш в мене робити ціле літо, то візьми оцю шапку на гостинець,— сказав пан.

— А чом же! Як дасте, пане, шапку, то буду робити, бо мій батько не хоче купувать мені нової шапки,— сказав парубок.

— Та як надінеш оцю шапку, то всі дівчата на селі подуріють,— сказав пан.

Парубок осміхнувся, скоса поглянувши на дівчат, взяв шапку й подякував. Ястшембський роздав парубкам шапки й пояси і замкнув контору. Василина несла в руках шматок нової свіжої матерії і не могла надивитись на неї.

Молодиці й дівчата вийшли за двір і все роздивлялись на свої гостинці. Василина пішла додому через греблю і на самоті під вербами ще раз розгорнула матерію й притулила до свого стану. Для неї здалося, що вона вся зацвіла квітками, як калина в лузі. Василина, йдучи через греблю, обернулась, глянула вгору, де зеленів панський садок, і їй здалося, що вся гора неначе була вкрита червоним маком та рожами. Вийшла вона за село, глянула на зелене поле,— и там неначе цвіли рожі. А пишне сонце сяло на садках, на вербах, на ставку. Вода блищала, як золото. Гаряче сонце дражнило молоду душу. Ввесь світ неначе разом зацвів рожами та маківками перед очима в молодої дівчини.

"Як наймуся в пана та зароблю грошей, то куплю собі десять разків доброго намиста, справлю червоні чоботи, накуплю нових квіток та стрічок, та так вберуся, що всі хлопці на селі подуріють",— думала Василина, йдучи в Комарівку лісом.

Василина оддала батькові гроші і розказала, що посесор хоче найняти її за птичницю або й горничну.

— Не пущу я тебе в найми до панів,— сказав батько,— коли хоч, то наймайся в мужика.

— А хіба ж мужик дасть їй на рік двадцять карбованців? — сказала Паляничиха.— Дівці треба кожуха й намиста, треба й на рушники дбати. Не сьогодні-завтра до неї прийдуть старости. Нехай наймається, коли трапляється добра служба.

Паляник не любив панів, одначе знав, що жінку трудно переговорити, і тільки махнув рукою.

Василина цілу весну їздила на буряки і часто ночувала в курені.

— Ой, гарно на буряках! — хвалилася Василина дівчатам. — З ким хочу танцюю, з ким хочу гуляю, і ніхто за те й не питає, й ніхто за те не лає.

Минули жнива, і Василина впросила матір, щоб вона одвела її на службу до журавського посесора. Паляничиха повела дочку в Журавку. Вони вступили з Василиною в панські покої і поклонились панові.

Ястшембський вглядів Василину з матір’ю, осміхнувся, але прикинувся поважним чоловіком і розпочав розмову.

— А що, молодице, чи пустиш в найми свою дочку?Мені треба наймички і до покоїв, і до птиці. Коли хоч, то наймай дочку на рік.

— А що ж ви, пане, дасте на рік? — спитала Паляничиха.

— Те дам, що й другим даю: я плачу наймичкам двадцять карбованців ще й даю юбку чи там яку удяганку,— сказав пан.

— Я прошу вашої милості, щоб ви поступились юбкою, ще й двома сорочками,— сказала Паляничиха,— а коли ваша ласка, то ще прикиньте день оранки. В нас волів тільки одна пара.

— Цього, молодице, не можна. Мені треба волів і для себе, а коли хоч, я ще прикину чоботи. Правда, дівчино, чоботи кращі од оранки, та ще якби, борони боже, червоні?

Василина осміхнулась і спустила очі додолу. Ястшембський не зводив з неї очей. Її чорні тонкі брови гнулись дугами вгору, а чорні довгі вії спускались ніби коліщатами вниз. Василина була пишна, як троянда.

— То нехай буде й так,— сказала Паляничиха.

— Як так, то й могорич зап’ємо,— сказав Ястшембський і звелів Одарці винести пляшку з горілкою.

Запили могорич. Паляничиха подякувала і пішла додому. Василина пішла в пекарню. В пекарні була куховарка Ярина і дробинниця Олена, повна, білява, маленька на зріст молодиця. Всі вони дуже неласкаво поглядали на Василину. Ярина якось з нехтуванням попросила Василину сісти.

Через годину ввійшов в пекарню Ястшембський і звелів Василині ставати за горничну, а Одарці за ключницю. Одарка насупилась і почервоніла.

— Що, Василино, маєш гарну одежу? — спитав пан.— До покоїв треба тобі причепуритись в гарну одежу.

— Що на мені, то те й маю,— сказала Василина,— мати принесуть завтра мою празникову одежу.

— Ну, нічого; я тобі справлю до покоїв одежу, аби тільки мене слухала,— сказав пан.— Будеш мене слухати? — сказав пан і вщипнув Василину за плече.

— Одарко! Знайди хутчій Василині юбку та квітки й стрічки,— сказав пан до Одарки,— та позабирай оте, що тепер на їй.

— Авжеж! Нехай Ярина знайде. Я не знаю, де вона їх сховала,— сказала Одарка з великою досадою.

— Не дурій, Одарко, та шукай: нехай дівчина прибереться, бо, може, сьогодні гості наїдуть; та знайди й червоні чоботи,— сказав пан.

Ястшембському хотілось швидше вбрати Василину в нову гарну одежу, в квітки та стрічки, і подивитись на неї прибрану. Він звелів Василині передягтися, вбутись в червоні чоботи і подавати в покої самовар.

— Бери ж та наставляй самовар, бо ти ж горнична, чи що,— сказала з злістю Одарка.

Василина почервоніла, взяла з лави самовар і не знала, що з ним робити: зняла покришку і конфорку, витягла кран і поклала на лаві. Молодиці сміялись.

Ярина була добріша за Одарку і показала Василині немудру справу коло самовара. Самовар закипів, і Василина однесла його в покої і поставила на столі.

Ястшембський звелів їй погарячити й повитирати стакани, а сам сів коло стола і не зводив з Василини очей.

Надворі вечоріло. Сонце стояло над самим садком і через одчинені в садок вікна заливало світом всю здорову кімнату.