Бурлачка - Нечуй-Левицький Іван

Перед ними на високому косогорі зеленів, як море, панський садок, а внизу білів панський дім. Василина почувала, що її здавило коло серця. Вона одвернула очі од того розкішного садка, од тих білих стін та здорових вікон.

— А хто у вас посесором? — спитала Василина у одного чоловіка.

— Жид Лейба,— сказав чоловік.

— Чи це той самий, що колись держав шинки у пана Ястшембського? — спитала Василина.

— Той самий. Теперечки він живе отам у панському дворі й держить посесію, а Ястшембського скрутив за довга та й випер з Журавки. Он у тих панських покоях тепер сам Лейба ще й шинк держить! — сказав чоловік.

Лейба й справді скрутив Ястшембського. Панна Броніслава не вийшла за його заміж. В неї були таки самі цікаві тітки, як і в Ястшембського; вони випитали в жидків, що у Ястшембського в кишені свистить дюдя, й повезли Броніславу назад з України на Волинь. В Ястшембського не стало грошей навіть на плату робітникам. Він позичив у свого шинкаря Лейби дві тисячі карбованців під заставу лісу. Тим часом недалечко од того лісу якийсь пан поставив сахарню. Лейба возив та возив посесорський ліс, доки набив добре кишеню. А тим часом проценти на довги росли. Ястшембський заплутався й мусив за довги оддати посесію жидові, хоч вона була записана на його ймення. Ястшембський мусив йти на службу за управителя до других панків, а Лейба сів у його посесії й завів шинк у домі, де колись Ястшембський справляв бали й для панни Броніслави, й для Василини.

— А зайдім у шинк до Лейби! — не втерпіла-таки Василина.

— То й зайдім та вип’ємо по чарці,— сказав Михалчевський.

Вони зайшли в знайомий Василині двір. Брама однією половиною теліпалась на стовпі, друга половина лежала на землі: огорожа розвалялась. Товар, свині й вівці блукали по розкішному садку. Дім стояв обколупаний, з побитими шибками. Василина вискочила по східцях й ввійшла в дім. У довгій залі, де колись стояли між вікнами здорові дзеркала, канапи та фортеп’ян, тепер стояли барила з горілкою. По хаті сновигали жиди й жиденята.

Василина подивилась на горниці, зітхнула, а потім засміялась і вийшла надвір. З усіх надвірних хат виглядали жиди й жидівки, неначе вони повиростали десь з землі.

— Цур їм, цим жидам! — сказав Михалчевський.— Кидаймо їх та ходім завидна у Комарівку.

— І справді цур їм,— сказала Василина, поглядаючи на той дім, де промайнув час її молодого життя.

Вже сонце спустилося над ліс, як Василина та Йван увійшли у комарівський ліс й почали спускатись лісом з гори до села. Через високе дерево заблищав яр, увесь залитий садками. Біла церковця блищала проти сонця на пригорку й неначе пливла серед зеленого моря.

Якби не білі смужки диму над зеленими верхами, то можна було б подумати, що у тому селі нема ні однісінької хати, тільки одним одна церква.

— От і Комарівка,— сказала Василина смутним голосом, спинившись серед шляху. Сльози закапали з її очей.

"Тепер я йду до батька з своїм чоловіком; маю дочку й сина. А що б було, якби я була вернулася до батька тоді?" — подумала Василина й сльози ринули річкою з її очей.

Василина прийшла у батьків двір, стала серед двору й оглянулась навкруги. Все було по-давньому, неначе вона тільки вчора покинула рідний край. Василина з Іваном увійшли в хату і поздоровкались. Сім’я сиділа за столом і вечеряла. Василина впізнала батька, впізнала матір й не впізнала ні однієї сестри, ні одного брата. За столом сиділи рядками дівчата та парубки, чорняві, гарні, дорослі та здорові.

— Добривечір вам! — тихо сказала Василина.

— Доброго здоров’я,— обізвалась стара Паляничиха.

Василина мовчала й тільки плакала. Всі мовчали і дивились на неї та на Михалчевського. Стара Паляничиха глянула на Василину, глянула на сльози, встала з-за стола і кинулась Василині на шию.

Мати перша впізнала дочку.

— Василино, дочко моя, голубко моя! — крикнула мати крізь сльози і кинулась обнімати й цілувати дочку.

— Це я, ненько моя рідна, та ще й з своїм чоловіком Іваном Михалчевським.

Батько й діти покидали ложки і разом повставали з лави. Всі очі обернулись на Василину. Василина плакала та обнімала матір.

1876 року, 14 лютого

1 — Селянська реформа 1861 р. фактично не ліквідувала панщини. Вона ще зберігалась для тимчасовозобов’язаних селян аж до 1882 р. — за користування землею селяни повинні були відбувати панщину протягом певної кількості днів.

2 — Під час вранішньої відправи у православній церкві співається молитва на честь богородиці, що починається словами "Достойно єсть…". Виконання цієї молитви супроводжується церковним дзвоном.

3— Піст перед Великоднем, який триває сім тижнів.

4 — Піст, що припадає на кінець літа (з 1 до 15 серпня за ст. стилем).

5 — Тобто церковну пісню, що починається цим словом.

6 — Тобто після православного свята на честь апостолів Петра і Павла (29 червня за ст. стилем).