Батько - Вражливий Василь

Коли ти будеш батьком, ти довідаєшся, що більшої образи над такі слова немає на світі.

— Де Тиміш? Де село?—немов не слухаючи мене, спитав він.

— Там... Там... у Сибіру.

Тонкі вуста йому міцно стулились, ніби він хотів сказати щось важке і образливе, потім, безнадійно глянувши, сів і заридав, затуливши рукою обличчя.

— Це мій гріх, сину! мій!—І тоді я йому оповів про все.

Вечоріло, над маленькою річкою вставав туман. На горі засяв замок, ще біліший у присмерках. Легенький вітер доносив уривки меланхолійного вальса, що його, мабуть, грала баронеса.

З В. Вражливий

33

— Холодно вже, сину, ходімо.

Ми встали. У синовім погляді я не зауважив злости. Він знову приязно дивився на мене.

— Може, їм там справді краще?—з надією промовив він.

Яле через день листоноша, що рідко заходить до нас, синьою конвертою розвіяв усі надії. Син схвильовано розірвав папір і прочитав про себе листа. Яле, мабуть, кожне слово справляло все важче і важче враження. Застогнавши, він сів.

-■— Читайте,—кинув папір і від болі скривив обличчя.

Матушка знайшла окуляри. Я обережно їх протер і дав біля себе місце дружині, що присунулась до мене, зворушена звичайною жіночою цікавістю.

"Дорогий поповичу!—Починався лист.—Оце два роки минуло, як ми вже в Сибіру. Приїхали сюди пізно восени. По дорозі померло чимало із наших селян, все більше старі і малі. Землі дано нам на болотах. Люди дуже лаяли твого батька. І я згадав його не одним словом, бо брехав він, як і личить попові. На швидку поробили собі та скотині курені. Першу зиму в цих куренях було так холодно, як у нас на Водохреща. Безперестано ми розкладали вогнище. Воно горіло не вгасаючи, а щоб не так було холодно, ми збиралися в один курінь по душ десять, тулились один до одного і вкривались усім, що було. Поганеньке містечко за три з гаком сотні верстов од нас. Яле там можна дістати соли. Я ми якось забули про неї восени. Довелось за нею послати підводу взимку. Ні кінь, ні хлопець не вернувся. Поїхав парубок,—може, він продав коня і втік світ за-очі, а, може, його розірвали звірі. Другій підводі пощастило. Та коли вона вернулась, в багатьох розпухли ясна. Ховали без попа, в снігу, бо землі не докопались. Яле що зима проти літа? Думали прийде літо, засіємо зорану землю, скосимо, накладемо цілі стіжки і житимeмo^ як той пан. Та хіба воно буває, як думаєш? На весні Амур розлився так, що ми кинули курені, не вспівши і начиння хатнього взяти,—треба було рятуватись. Все позносила вода. Почався голод. їздили до городу. Там дали трохи хліба, та його було дуже обмаль. Проте, ця допомога втихомирила всіх, кожен узявся за роботу. Я, як швець, не взяв собі землі, надіячись на своє ремесло. РІ тут про шевство нічого й думати. На мене дивились, як на дармоїда. Докоряли шматком хліба і одгонили од роботи. Перемінились зовсім люди... А влітку не стало життя од комарів та мошкари. По інших місцях в цей час люди ходять в сітках, а в нас не було нічого. Поопухали так, що страшно дивитись.

Не звикли ми до тутешніх місць! Через те і хвороба, лихоманка якась, з'явилась. Багато од неї людей перемерло. Бачучи це, я втік, хай мені люди простять, що я вкрав окраєць хліба. Його вистачило тільки на день. Три дні я йшов голодний. Була страшна спека. Рот мені ввесь потріскався. Я ловив мишей, їв траву і, все-таки, не дійшов до міста. Шукаючи холодка, я поліз в рівчак і очунявсь у шпиталі. Я б вік у ньому прожив—все таке там гарне. Годували мене немов, справді, я кому потрібний. Після лікарні мене забрали на війну. Тепер сиджу в шанцях біля польського міста і відтіль тобі посилаю листа.

Написав до тебе, знаючи твою добрість. Пришли мені махорки та сухарів, коли не забув, як ми з тобою товаришували44.

Ніхто не перервав мого читання, син не зводив з мене очей—я це почував. Коли я на нього глянув, він із силою процідив крізь зуби:

— Наробили!

— На все божа воля,—сказала матушка. Вона поставилась до цього, немов прочитала в газеті про катастрофу.

Пізно вночі ми загасили світло. Минула вже північ. Матушка спала безтурботно, розтуливши рота. А я перевертався з боку на бік, боявся розплющити очі, щоб не бачити біля себе тих людей, на яких і я підійняв руку. Світало вже, коли я встав із ліжка й пішов у синову кімнату.

— Ти не спиш, Сергію?

— Сідайте, тату,—відповів він. У голосі почувалась теплинь,—так говорять до хворого.

— Про віщо, Сергію, ти думаєш?

— Про те, тату, що не ваша вина тут. Це й без вас було б зроблено.

Не знаю через що саме, чи через ці слова ласки, чи через знервованість, я заплакав. Кожна сльоза полегшувала горе. Так плачуть ті, хто щиро кається у злочині.

— Ти, сину, пошли йому всього, що треба й напиши, що твій батько просить пробачити за його провину...—сказав я, витерши сльози.

Замок спав і баронові, напевно, снились ті фабрики повстяників, які він десь на півночі почав будувати.

— Ідіть, тату, спати, а я все зроблю, що треба. Словам синовим я не надав значення. "Все, що треба—

на мою думку—одіслати сердешному салдатикові сухарів, пару, другу, білизни тощо. Та я забув, що хлопцеві сімнадцять літ. Хоч він був мій син, а я його менше знаю, ніж першого-ліпшого прикажчика в економії.А мені, здається, не бракує спостережливости. Я бачив у ньому тільки розумного, здорового, не по своїх літах, юнака.

Щоранку, після кави, барон із сигарою в зубах прогулювався в парку, що розлігся на високих пагорках та кучугурах, понад ставами. У той час заборонено було будькому ходити там. Споглядати ранкову молоду красу природи, дозволялось тільки її панові. Здебільшого він ходив сам по тінистих алеях, і рідко коли брав із собою ще якогось гостя,—це вважалось за велику честь. Барон навідувався до фазанного двору, годував там цих красивих птахів, потім сходив до ставка, де плавали чорні і білі лебеді.

Сторожі з рушницями на межі оберегали панів спокій. Син знав цю звичку барона. Тому він і встав рано. До сніданку, що поставила матушка, він і не торкнувся.

— Куди ти?—спитав я.

— Я швидко повернусь.

Я помітив, що син узяв з собою товаришового листа.

— Проте, сину, ти не сказав куди йдеш?

— Ви хочете знати?.. До барона!

— Господи!—скрикнула матушка,—що ти думаєш роботи?

її крику ніхто не слухав. Я взяв сина під руку і разом вийшов із ним. Але, коли ми були недалеко од парку, син промовив:

— Тату, ви б краще зі мною не йшли, бо я йду дивитись не на сльози, які, певно, і викличе цей лист. Бо й барон може бути сантиментальним.

Якось несподівано він зник у чагарнику, що ріс на межі парку. Довго хиталося гілля на тому місці, де він пройшов. Мене кортіло піддивитись і підслухати розмову цих двох людей. Я сам проліз крізь ліщину і хотів піти слідом за сином, але якась невідома сила мене утримала на місці.

Барон наспівував щось про себе. Але раптом його очі крізь пенсне примружились і призирлива посмішка затягла куточки рота. Він не виявив здивовання, ніби не трапилось ніякого порушення закону.

— Ви, юначе, мабуть не знаєте, що в певні години заборонено...

— Все я знаю!—Під щоками, на яких золотився пух, затремтіли вилиці. Яле руки синові не дрижали,—зовні він був зовсім спокійний. Як він був у цей момент не похожий на мене! Я почув батьківську гордість. Нарешті, хоч один із нашого роду похожий на справжню людину.

— Чому ви зайшли в такому разі?

— Я прийшов з вами, пане, розмовляти не так, як ви думаєте.—Син поволі вийняв з кешені листа і дав баронові.

Як вони обоє прекрасно себе тримали! Які в них байдужі спокійні були обличчя! Барон кинув сигару, розтоптав її носком гарного черевика, а сам гостинним жестом запросив сина сісти. Сергія видавали тільки очі. Надто упертий був їхній погляд.

— Неприємна історія,—промовив барон.—Надзвичайно неприємна історія. Я вам од щирого серця дякую за цього листа. Справді, яке жахливе лихо довелось терпіти цим людям, а я досі, повірте, не мав жодної звістки і, звичайно, не знав нічого. їм треба допомогти. Я організую комісію для допомоги і призначу за голову вашого батька. Ви ж коли не помиляюсь, син отця Василя?

— Я ви не знали, що це буде, коли селяни переїздили?— якимсь хрипким і чужим голосом спитав син.

— Невже ви мені не вірите?—стиснувши плечима, одмовив барон.

Він ударив стеком по траві так, що голівки квітів полетіли за кілька сажнів. Я тепер догадався з якими думками прийшов син. І з ляком я стежив за кожним його рухом. Коли він закладав руку в кишеню, мені здавалось, що я побачу неодмінно у ній револьвер.

Вважаючи, що розмова скінчена, барон устав.

— До побачення, любий хлопче... Ще раз дякую. Вуха синові почервоніли. В руці зашарудів лист,—

він його пожмакав і одкинув геть.

— Ви брешете!—крикнув він.

Як смів він це сказати. І кому? Самому панові? для якого він був звичайна комаха, яких щодня його нога топтала сотні. Барон встав. Чемність і вихованість зникли одразу. Він важко дихнув і крикнув скрипучим голосом:

— Хто дав вам право так говорити зі мною? Геть, я вас навчу, хлопче, як поводитись. Молокососе!

Яле син, здавалось, уже не чув цих слів. Він ви смикнув стек із рук барона і кинувся на нього. Капелюш полетів, як птах, і повиснув на кущі шипшини. Барон, мабуть, ніколи в житті не сподівався цього. Очі йому на один момент набрали якогось безтямного виразу, немов він побачив перед собою страшну мару. Син був і тоді, в такі молоді літа, багато дужчий за тендітного барона. Я мені він здався велетнем. Пай упав, потім встав,—права рука потяглась до кишені, він, мабуть, шукав зброї. Яле син єдруге збив його.

із захопленням я дивився на цю сцену. Тоді мені байдуже було, що станеться після неї. Мене охопила радість. Хотілося без кінця дивитися на сина. Нарешті, я його побачив таким, яким він був справді.

— Він помстився,—хотів сказати я, але хрест, що в цей час зовсім тихо задзвенів, спинив мене. Це каже священик, проповідник... Ллє хіба можна людині влити риб'ячу кров і примусити нею жити?.. І тоді вперше мене взяв сумнів, чи не заперечує релігія в людині самої природи...

Та моє захоплення минуло дуже швидко. Барон не вставав. Блідий рот, здавалося, не дихав. Волосся припало порохом, збитим підчас бійки. Дорогий білий костюм був забруднений, ніби довгий час людину тягали по шляху.

— Сину, голубе мій, тікай,—прошепотів я.