Батько - Вражливий Василь

Проте, в неділю, коли я вийшов до амвону в блискучій ризі, з хрестом в руках, мене мучило сумління. Селяни слухали уважно. Мій погляд зустрічав сотні недовірливих очей, що, як невидимі свердла намагались проступити в середину моєї істоти. Це була боротьба непідсильна мені. Я почував себе, як той молодий і чесний прикажчик, що продає гнилий хазяїнів крам. З чола падали холодні краплі.

— Ямінь,—сказав я з полегшенням, кінчивши казання.

— Ну, що ж, поїдемо з нами, батюшко,—хтось сумно пожартував.

Потім церква спорожніла, безрукий Микита Ивано-вич, що керував на клиросі кількома дідами в півчі, загасивши свічки і лямпадики перед іконами, останній вийшов з притвору.

За тижнів два вирушала із села довга валка. У куряві, за возами, із всяким хатнім мотлохом, йшли чоловіки й жінки, а немічні баби і діти, сховавши голови в колінах, ридали. Корови, прив'язані до задків, ревли, не бачачи біля себе телят, м'ясо яких пішло на базар. Скрипіння коліс, гавкання собак, похмурі погляди,—все це залишило важкий слід.

Валка зникала за лісом, у куряві, позолоченій сонцем. Я на селі, ледве встигли сховатися недавні хазяїни цих бідних осель, розпоряжались уже хуторяни, що за безцінь купили будівлі. Очерет із стріх порохом сипався на дорогу, крокви стогнали, дерево бралось на підводи, що раптом з'явились на всіх вулицях і вуличках.

Над вечір, по луках слався димок із багать, де тліли рештки хат. А в ньому плавали уламки білих пічок, як привиди, що довгий час нагадували мені про ті зимові вечори, коли в бовдурах шумить і гуляє фуга, а біля вогнищ гріється дітвора, з надією дивлячись голодними очима на горшки, з яких йде пахуча пара.

... їхавши кудись по ділу благочинний заїхав до мене, він задоволено гладив бороду і був веселий.

— Це все я вам зробив. Дякуйте мені. Я ви й не знали?.. Хіба барон, од якого залежить мало не пів-губернії, не обійшовся б без вас? Всі начальники та й сам губернатор танцюють, як він заграє...—сказав на прощання отець Мегейда.

Ясно, що на мене ніякої потреби не мав барон. Що я був для нього? Звичайний піп, в якого і чоботи смердять дьогтем. Пан просто хотів погратись зі мною. Всі люди, які мають владу, люблять доводити свою силу в дрібницях. Благочинний, щоб помститись на мені, заінтригував, мабуть, барона моєю непідкупністю і знайшов йому, що мучився з нудоти, веселу розвагу.

— Чому ти такий став?—питала матушка, дивуючись моєму настрію.—Ми мусімо радіти, що життя наше покращало.

— Серце мені каже, що я став Юдою,—відповів я.

Дощі змили сліди крейди й глини, дороги зазеленіли, розлізся шпориш і берізка,—ніхто б не впізнав місця, де стояло село. Барон наказав дбайливо очистити землю од паліччя та каміння. Проте, я часто натикався у високій траві на цеглину. Я брав її в руки, оглядав, як коштовну річ, і вона, мабуть, мені говорила більше, ніж рідка знахідка археологу. Якийсь дивний сон находив на мене. Переді мною вставали виснажені постаті. Стомлені очі уперто дивились на мене... Чулись голоси. Засмаглі уста просили їсти... І я бачив, як втомлені спекою, вони гинуть десь на безлюдних і безмежних дорогах Сибіру... У матерів у грудях немає молока і дитячі роти прилипають до потрісканих персів. Довга валка—її слід:—роздуті, смердючі і обліплені жирними мухами, трупи корів, коней, собак та хрести над. нашвидку викопаними, могилами. Під напнутими ряднами, стогнуть хворі і їх нікому не шкода... Чума, холера... Я прокидався з утоми, знову заплющуючи очі.

... На обрії, окутаний пекучим соняшним промінням, мчав автомобіль. Зайчики перебігали по блискучому лаку. Тепер із хатнє вибігала обірвана дітвора, і старі жінки не прикладали рук до чола, щоб краще роздивитись бісову машину. Барон ледве помітно хитнув мені головою. Він тепер не зачиняв чорними шторами вікон, бо замість диму і смороду загород, крику й галасу, линуло відусіль свіже повітря і тиша.

... З усіх селян зосталось тільки двоє: Микита Іванович та Вустя. Унтер-офіцер потайки од барона, викопав собі на взліссі землянку, і щоб вона не кидалась у вічі, обклав її дерном. З ранку до вечора він стукав молотком, справляючи чоботи. У нього не було ні родичів, ні близьких, бо в ці місця він забрів випадково. Я Вустя, придуркувата шепелява дівка, не мала своєї хати і ночувала, де робила. Ії ніхто не схотів брати з собою. Вона ніяк не могла зрозуміти, чому її кинули саму і цілі дні плакала. Ії ридання нагадували виття голодної собаки. Перші дні вона годувалась і жила в мене. Уночі я чув її спросонні слова:

— Батюско, де люди?.. Де люди?..

Навіть і вона нудьгувала за людьми. Вона забула, що її часто ґвалтували. Вона забула все, що кидало б тінь на спогади. Слухаючи її, здавалось, що це не їй виривали пасмами волосся і били під п'яну руку. Скільки разів я знаходив її непритомною по рівчаках! Коли заходила розмова про селян, в її зелених очах спалахували огники, а, засмагле від сонця та вітру, обличчя морщилось в усмішку, і вона згадувала про кожного хазяїна, оповідала селянські дрібниці, які їй, мабуть, було приємно згадувати. Іноді вона вставала вдосвіта, нашвидку збиралась кудись і через годину поверталась.

— Я ходила до Сворінів, а їхньої хати нема. Я вони ж кликали мене, казали, що бабі їхній погано.

її заспокоювали, як могли. Вона нудьгувала без роботи. Ще змалку вона звикла робити, не спочиваючи, руки їй завжди були порепані, в глибоких тріщинах, як земля в посуху. І, проте, взимку вона ходила боса, бо коли хто і давав їй чоботи, то інші віднімали.

Не витримавши життя на однім місці, Вустя восени кинула нас і пішла кудись на хутори. У свята, я завсіди бачив її кремезну, велику постать біля дверей у притворі, де стояли старці. Вона несміливо, пригноблена врочистістю, йшла до вівтаря поставити свічку. її сторонились, давали дорогу, щоб вона не замазала товстими, брудними руками празникової одежі. Чи молилась вона справді,—я не знаю. Але їй подобалась церковна пишнота, блиск позолоти на іконах, мерехтіння свічок, пахощі ладону,—цілу службу вона дивилась жадібними, широко розплющеними очима.

Перед Покровою, стомлений вечірнею, я пішов у ліс. Довго літаючи в безвітрянім повітрі, зривалось останнє листя. Ноги м'яко вгрузали і було приємно від того лагідного шуму, що тривожив сонну тишу. Я люблю самотність, бо вона не спиняє думок. Дивлячись на небо, переплетене химерним узором гілля, хочеться йти і йти без кінця. У такі хвилини людина зливається з природою, розуміє її, як живу істоту і в кожному шелестінні, в кожному повіві вітра, знаходить цілі скарби прекрасного.

За мною почулися кроки. Я оглянувся. Несподівано із тіні виринула постать Вусті.

Вона була чимсь схвильована, бо підійшла несміливо, як у церкві.

— Чого тобі?—спитав я, щоб підбадьорити її. Вона нахилила низько голову і мовчала. Кофта підіймалась од важкого дихання.

— Та кажи ж, дурко.

— У мене скоро буде дитина...—Вона моторошно засміялась. І, мабуть, од цього сміху вона стала сміливіша, для чогось випнула живіт і ляпнула по ньому рукою.

зо

— Бачте.

— Ти хочеш дитини?

— Не знаю.

— Л чого ти прийшла до мене?

— Я хочу, щоб ви були за хрещеного батька... Кумом... Мені на хуторах і грошей дали... Багато.—Вона мені показала з гордістю срібний карбованець. Я мовчав. Тоді вона знову спитала:

— Батюшко, це ж великий гріх? Я сьогодні і велику свічку через те поставила.

— Сердешна дитино,—я погладив її масне, жорстке волосся і відразу почув, як усе її тіло раптом пом'ягшало, потепліло. Вона нахилилась і почала лизати вогкими губами мені руки. Дихання вчастилось, але я не зважив на це. Люди, що майже не бачуть ласки, відчувши її, згодні за цю щедрість заплатити усім, що мають. Життя Вустю навчило розплачуватись одним. Вона звикла, що від неї вимагають тільки жінки і навіть б'ють її, коли вона противиться. Вона раптом упала на землю і цим завдала мені клопоту. Я, думаючи, що їй погано, а це часто буває з вагітними, нахилився допомогти їй.

Товсті губи прошепотіли:

— Я вас дуже люблю, батюшко...

Кожна літера шипіла, як у беззубого. Я одштовхнув од себе це нерозумне створіння. Вона навіть не застогнала, вдарившись головою об дуба. В її очах я побачив здивовання й страх. Мені стало шкода її і сором самого себе.

— Встань, іди собі і більш ніколи так не роби! Ллє з малих хлопців хтось піддивився. Коли мені

доводилося проходити в замку, панська прислуга нишком глузувала і чмихала. Не минуло й тижня, як пастухи, забачивши мене, починали співати безглуздої пісні.

Вони підскакували і кричали щосили:

Піп, піп!

Скік, скік!

Я за ним попадя,

Йому вуха намина.

Сом, сом!

Бов, бов!

Щоб не бігав ти до Вусті, Обірву тобі вуси!

Матушка, почувши раз цю брехливу пісню, холодно глянула на мене і спитала:

— Ти чуєш?

Потім, не змігши далі стримати своїх ревнощів, закричала:

— Господи, і на кого він мене проміняв... На придуркувату нікчему? Який сором! Яка ганьба!

Даремно було втішати. Це б не допомогло. Жінку* взагалі, дуже важко переконати, а мою особливо. Вона навіть не хотіла слухати, що я скажу.

З того часу, вперше за життя, я зненавидив людину. Я обминав огидливу постать Вусті, забувши, що вона невинувата. Винні були ті прикажчики з економії, які, коли їм було нудно, закликали цю дівку до себе, щоб посміятись.

— Скажи, красуне, кого ти любиш?

— Я дуже люблю батюшку,—відповідала вона.

Я мусів ховатись од людей, щоб не бачити їхніх поглядів.

Я тікав од жінки, щоб не чути її докорів. Мені ніхто не вірив. Марфа і та часто казала:

— Як же це так, пан-отче? Отець Методій, хоч і старіший був, а далеко розумніший.

Приїхав син. Він дуже виріс, золотенькі вуси проросли йому на верхній губі, плечі розсунулись, груди побільшали, сіра форменна блюзка ледве застібалась ґудзиками. І голос йому став інший, більше певний і спокійний.

Він не кинувся нам на шию, а спокійно з чемною усмішкою вклонився.

— Здравствуйте. Матушка заплакала.

— Невже ти не скучив за нами?

—— Ні, чого ж, скучив. Та я ж не баришня.—Він нашвидку напився чаю і вибіг із дому. Я теж поплентався за ним. Я побачив, як він за замком раптом став. Бідний, він не вірив собі! Він, як давно колись, біг до свого приятеля і, мабуть, так багато нового було для розмови. Він не чув, як я підійшов.

— Сергію,—тихенько сіпнув я його за рукав.

— Що вам за охота ходити за мною?

— Сину, сину, який ти жорстокий.