Українська література » Класика » Поцілунок Елли Фіцджеральд - Лишега Олег

Поцілунок Елли Фіцджеральд - Лишега Олег

Читаємо онлайн Поцілунок Елли Фіцджеральд - Лишега Олег

І так само не німців, чи ляхів, чи циганів.. Ні, саме гайворонів.. Невідомо, звідки вони беруться — так, наче щодня міняють свою суть.. То мені здається, надвечір вони раптово з бруньок на темних гілках струнких грабів на Високому Замку.. То, здається, ще пізніше надвечір виринають з чорних стручків акацій на Цитаделі.. Може й тому чиновники з Ратуші не внесли їх в етнічний реєстр Львова.. Але найдавніша, первісна мапа міста їх враховувала.. Сам бачив на свої очі: там, на Високому Замку, у тому верховітті, вони, вже як смеркне, за першим найтихішим подихом їхнього сурмача починають історію цього міста.. Зачинають, як зачинаються слизькі бруньки у верховітті, чи як саме повітря: з усього і нізвідки.. Мені якось пощастило зустрітися з ними якраз тоді, як вже після заходу сонця кружляв на горі біля Юра: їхній слід ще не розчинився від Високого Замку.. вони звернули до Юра.. далі я ще бачив, як вони в тихій задумі обсіли Єзуїтський сад.. якраз минав музей Льоля Левицького і підходив до бібліотеки Баворовських: ця мить була дуже зворушлива: вони обліпили все: комини, карнизи, антени, така дивна тиша.. павза на кілька століть.. До Оссолінеуму я дійшов, коли було зовсім темно.. Вони, гайворони, нарешті могли сказати мені всю правду: Львів — отам, у повітрі.. У їхнім мерехтінні.. А все, що ми бачимо в долині, — це те, що впало на дно.. Послід.. Ідеальне місто для гайворонів..

І ще одна стихія, так само, як і гайворони, не внесена в реєстр.. Ти здогадуєшся, хто?.. Так, листя.. Листя потребує найпильнішої уваги.. Учора я бачив цю стихію впритул.. Не знаю, може, це ноги самі несуть після сидіння в чотирьох стінах, чи вже якась невагомість власного тіла, його непотрібність?.. Учора я опинився на Личакові.. І то зайшов з Цетнерівки, з тих горбів — мені здається — тут довкола з давніх-давен щось рили.. Спочатку через ту непарадну хвіртку увійшов, алеєю спустився до центрального входу, а тоді вернувся назад угору.. Я ніколи не думав, що там так високо: мені здається, ота найвища місцина, де пам’ятник Повстанцям з 63-го року, — чи не вища за Високий Замок.. Дивно, там внизу — наче якась діяльність: щось підмітають, мурують.. На свої очі бачив, як двоє майстрів занесли свої лопати і відра у готичну каплицю Цетнерів, перевдяглися і замкнули на блискучу колодку.. А біля ампірної каплиці Дунін-Борковських зі статуями самого Вітвера — просто на порозі хтось залишив прозорі пластикові капці небесного відтінку — мабуть, щоб перевзутися.. Але що вище, отої мурашиної заклопотаності вже не помічав.. Кожне дерево дбає за своє листя: воно доглянуте, з рівненькими зубчиками, гарно обкраяне, як у вітражі Шаленка.. Окрайці грубого шкла треба самому засвітити, не надіятися лише на сонце, чи навіть місяць — а самому вдихнути світло у кожен найменший окраєць шкла: отоді воно засяє і витворить ідеальне зоряне склепіння.. Але тут, вже піднявшись, діялося щось інакше.. Облітаючи, кожен листок має свій час, своє місце.. Потім листок має вимокнути під дощем чи в калюжі дощівки.. Потім має його сніг вибілити, знов висушити, виполіскати.. Це все далеко не так просто і легко робиться.. Листок аж тоді входить у вічність, коли він викінчений, вичинений — як добра овеча шкура в дубовому кадубі.. Тут під ногами усе було жужмом: гори якогось пом’ятого, пожмаканого листя в людський зріст.. Здавалося, хтось машинами чи величезними лантухами засипав днями й ночами оцей весь невидимий материк.. Наче це листя більше ні на що не могло надіятись, як на цей рудий гомеричний сміх наостанок.. Отут нагорі я стояв увечері перед горою розбурханого сміху — чийого, і з кого?.. Лиш де-не-де визирали рамена хрестів і верхівки пам'ятників — усе тонуло в листі.. Але тут воно наче все зібралося, оддалік від людських очей, на свою оргію.. І я зненацька застав уже все перевернуте догори ногами: гори забутого сміху, цілі гори занедбаного, покинутого часу.. Хтось довго, дуже довго сміявся, а потім лишив усе як є — скуйовджене, розбурхане.. І раптово пішов геть.. Далеко-далеко внизу мріла, здається, вежа Корнякта..

II

В театр доля заганяє несподівано.. Хоч темні, діряві декорації давно вже стоять, чекають.. Отут Грицько сидів у кутку на лавці, а отут поряд була наша зі Ступкою гримерна, — каже мені недавно Юрко Брилинський.. Тут він і ще кілька хлопців сиділи напохваті.. Так — Помідор, Кактус.. Отут сидів Кролик.. Але то вже була вища каста, а Грицько належав до найнижчої.. Поки актори десь там на сцені танцюють чи плачуть — можна було й цигарку викурити.. Він там був за старшого: починають на сцені цілуватися — хлопці виштовхують на коліщатках великого дерев’яного соловейка, або трояндовий кущ.. Та от має початися на сцені якась баталія — вже мусять готувати дерев’яного коня.. А війни часто бували, і той вічний троянський кінь.. Хіба що інакше розмальований.. То він геть охляв, то він гарцює, топче і своє військо, і чуже.. Ходи, я тобі хочу показати наш "Комарик".. Тут ми сиділи після вистави.. Опускаємся під землю.. Брилинський — поважний, у чорному плащі, кучерява сива борода сатира.. І від римського патриція щось є.. Отут був наш столик, під стіною.. Так, цей столик добре пам’ятаю.. Усе як було, нічого не змінилося.. А воно — й не може змінитися — на те він театр.. Сідаємо за наш столик, чекаємо.. Тихо, нема нікого.. Раптом звідти, десь з глибини, музика.. відслоняється квітчаста завіса і виходить до нас господиня.. Чорнява, струнка, сережки, браслети — Кармен..

Тепер, через сорок літ, я думаю, ти сидів там зовсім не випадково.. Ти справді любив театр.. Але то було інакше.. У своєму театрі ти був одночасно всім: і соловейком, і троянським конем, і хмарою.. Як давньогрецький актор, ти носив маску.. Часом котурни, часом сандалі.. Але єдина різниця: ти був старший за свій амфітеатр.. Давніший за Софокла чи Арістофана: ти був давніший за свою роль.. Твої жести були інакші.. Твої слова давніші, ніж найперший монолог.. Хмара ніби завжди лежала на небі, але коли ти торкався її, небо провалювалося у первісний хаос.. Промовляючи, ти розлучаєш їх: дерево ти відлучаєш від ворона, ріку від берега — бо вони мають до нас наблизитись впритул, кожне зокрема.. А потім, потім через провалля, знову з’єднати їх, вже інакших.. За хмарами обвали грохочуть, як в аду.. Пам’ятаєш, десь тоді, в сімдесятому, ти вперше прочитав свою Марію на вечірці вдома, здається, у Стефи Шабатури.. І там був гість, вундеркінд з Донецька, Іван Свєнціцький.. І ми вже пізно вночі відстали з ним на вулиці, і він мені каже: у Грицька рядки — як важкі коні: вони провалюються на тонкім льоду.. Наче трохи осудливо.. Він сам добре знався на світовій поезії.. Відтоді я вже й не бачив його, і не чув ніколи.. Але тепер я згадую ті його слова: так, правда.. Між тими кіньми зяяли провалля..

..Десь через двадцять років доля так само кинула мене в театр.. У Мюнхені на березі річки Ізар біля входу у міський звіринець я грав Смерть.. Я розмахував закривавленою косою — довкола стояли поважні пани з дітками: Я люблю золото! Гроші! Срібло і золото! На землі, притрушеній снігом, лежала торба.. Сніг повалив такий густий, що вже й не бачив ніхто нашого вертепу: і тріє царі з дарами у високих коронах і мантіях.. Ні жида, ні янгола.. Сніг падав і падав, а вони співали: з далекого краю ми до вас прийшли, срібло, ладан, миро ми вам принесли.. Коли сніг нарешті перестав, то довкола нас вже не було нікого.. Лише купка нещасних комедіянтів у розцяцькованому лахмітті, посинілі, задубілі.. Але збоку, через дротяну сітку, на нас пильно дивились інші очі: темні, глибокі оленячі очі.. Попереду найменші оленята, далі сарни, олениці, за ними старі трубачі з величезними рогами.. І всі припали до самої сітки і слухають нас..

Біжимо тим мостом через Ізар назад.. Там у готельчику недалеко від церкви Талькірхе з розгону вивалюємо торбу на ліжко: тріпаються, випорскують з рук якісь драхми, леви, юані — ми не бачили ніколи в житті стільки грошей.. Ніколи.. Але зате назавтра вже не могли говорити, лише хрипіли.. Бідна Оля, вона була янголом.. І ось там, в долині ріки Ізар, де вона ще недалеко відбігла з Альп, і де вона розтікається на кілька рукавів під старими плакучими вербами, засипаними снігом, — я зустрівся якось увечері з дивним чоловіком.. Здалеку він спитав мене по-німецьки, чи я маю час, і я йому відповів, що в мене завжди є час, і так ми простояли під снігом цілий вечір.. Одягнутий він у якусь непромокальну хламиду, мало не до п’ят, на голові каптур, довга сплутана борода в інеї, в руках торба.. Ми говорили про інший час, наприкінці він додав, що запросив би мене випити чогось теплого до себе додому, але в нього там під мостом не дуже затишно, хіба що іншим разом..

За якийсь час ми знов зустрілись випадково, майже на тому ж місці.. Він ішов дуже повільно, так, наче щойно спустився з найвищої альпійської вершини, і ледве волочив ноги.. Тепер він запрошує до себе в гості.. Ми підійшли до мосту через Ізар, відразу перед ним звернули на бічну вузьку алею уздовж каналу, темного серед снігу.. Темні, муарові відображення навислих дерев м’яко хвилювали тихі каяки, довгі, як вужі між опалого листя.. Довго ми йшли, дуже довго, він ставав, любувався каяками.. Дійшли до дерев’яного павільйону з великим червоним хрестом на стіні.. Раптом звертає з насипу униз, до ріки.. Чую, він десь внизу, біля засніжених кущів під невеликим деревом: от ми вже й вдома.. З-під куща витяг складаного стільця, сідає.. Перед нами притрушена снігом рінь, водоспад.. Ізар тут, мабуть, ніколи не замерзає.. Дивись, як тут гарно.. Я лише тут можу жити.. Над річкою дихається легше.. Трохи нижче, на броді оддалік, мостилися наніч дикі гуси, лебеді.. Зійшли зорі, лише їх було видно: іній, небо і вода.. Його борода вся в інеї, він присунув стілець ближче до водоспаду, і ніби забув про мене.. Потім, дивлячись на воду, каже: я б хотів, щоб ти тут заночував, щоб ти відчув це все.. Правда, у мене немає ще одного стільця, але там — він показав на темну купу дерев — на тому березі живе мій товариш, ми могли б піти до нього і попросити, у нього є.. Пізніше я шкодував, що не лишився, але тоді.. Тоді я не наважився..

Відгуки про книгу Поцілунок Елли Фіцджеральд - Лишега Олег (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: