Бель Паризьєн - Гуцало Євген
Василь прикладав сніг до материних скронь, зазирав їй у вічі, просив обізватись, а потім, із жахом прислухаючись, як глухо шеберхають по землі материні ноги, потягнув її в хату, пробував покласти на тапчан, але не міг. Мати обважніла, обривала йому руки, проте він, ковтаючи кров із покусаних губів, таки висадив її і все молив, щоб розплющила очі, щоб обізвалась.
Із заціпеніння його вивів Сергуньків голос. Василь обернувся — і з виразу солдатового обличчя зрозумів, що той давно вже до нього щось говорить.
— Що таке? — розгублено й відчужено запитав Василь.
— Поїхали в ліс.
Сергунько сидів на повозці, запряженій гнідим та карим. Поруч із ним примостилась Ніла — притихла й задумлива. Коли Василь скочив на повозку, Ніла сказала:
— По дрова 'їдемо.
А Сергунько приязним тоном, наче запобігав у дівчини ласки, додав:
— Я Нілі кажу, поїдьмо в ліс по паливо. Мовляв, паливо вам потрібне, а в нас коні стоять, маємо на чому привезти. А Ніла побоюється, що наша господиня гніватиметься, бо не для неї привеземо. А ми й для господині привеземо, еге ж?..
— Інакше не можна,— мовила дівчина. Мовила так, наче шкодувала, що згодилась їхати.
— Палива в лісі багато,— говорив Сергунько, помахуючи батіжком.— Дерева понівечили доста, а ніхто ж їх не вивозив.
— Жінки на мотузках трохи носять, бо щось же треба в піч кинути,— докинула Ніла.
На Соболівці до них підсів Пекельник. Появився хтозна-звідки і, побачивши на повозці знайомих, зразу ж вискочив до них. Вже їдучи, поспитав, куди путь тримають.
— Ну й добре,— мовив, довідавшись, що в ліс.
З фіалкової хмари став накрапати дощик, коли вже їхали через поля. Легкі й теплі краплини м'яко торкались лиць, осідали вологим блиском на руки. Одяг від них посвіжішав і похолоднішав. Гнідий та карий пішли трохи хутчіш, глухо б'ючи копитами по м'якій дорозі. Ніла зненацька усміхнулась — і одвернулася, щоб ніхто не помітив. Далина була легка, синювата, і веселий туманець заквітав над горбами. Так вони і їхали — сіялись дощинки і падали густим потоком промені сонця. Вже в'їжджали в ліс, але так і не побачили в полях жодної конячини, запряженої в плуг.
"Орють біля залізниці",— подумав Пекельник. І ще подумав про те, що отут, біля лісу, земля так і залишиться непіднятою, бо нема ні тягла, ні машин. Казали, начебто пришлють. Але так і не прислали...
Дерева стояли голі, ледь-ледь у зеленому пушку, а трава вже горіла свіжістю поміж кущами.
— Шкода, зозулі не чути,— мовив раптом Сергунько.
— Ще не прилетіла,— буркнув рудий.
— Це б вона меі іі полічила, скільки років житиму,— і повернувся до Ніли:— Еге ж?
— Еге ж,— відповіла вона лагідно, зовсім не відчужено, як ото ще недавно.
Спинились на узліссі. Берести сяяли дрібним листям, зморщеним і кволим. Ніла зразу ж почала збирати волохаті квіточки лісового сну. Сергунько й собі зігнувся і вирвав цвіту. Він якось добре й ласкаво дивився на дівчину, що аж Василя пройняв холодний дріж. Зараз хотілось, щоб у лісі нікого не було — крім нього й Ніли. І щоб через чорні поля, через струни дощу та сонця їхали вони лише вдвох. Од гіркого зітхання піднялись його груди й опали.
— Ген лежить чимала колода,— сказав Пекельник.— Давай принесемо... Я потім її скину біля своєї землянки, на хату згодиться.
Вони подалися вдвох до тієї колоди. Василь не втримався й озирнувся — Ніла й Сергунько все ще збирали лісовий сон. Обоє позгинались над землею, їхні голови зовсім близько.
Знову піднялися й опали Василеві груди.
— Агей! — крикнув Пекельник.— Там не ходіть! Там бліндажі!..
Сергунько обернувся й заспокійливо помахав рукою. Мовляв, люди ми бувалі, лякані. Якщо біля бліндажів і збереглась яка хороба, то хіба ж ми захочемо наскочити на неї?
— Хай ідуть,— сказав Василь. Хоч самому йому хотілось побігти до них, завернути, хотілося бути поруч із Нілою і щоб біля них не стояв одземкуватий Сергунько.
Вони з Пекельником почали котити оту колоду по траві, бо підняти не подужали. Роздушені зелені голочки запахли тривожно й збудливо. Все ще сіялись ясні, свіжі краплини, тремтіли на вітті кущів, збиралися на долоньках торішнього побурілого листя. Василь, віддихуючись, задер голову — і побачив над собою фіалкову синь, яка розхлюпалась озером, а через те озеро пливли пухкі, ліниві хмари. І раптом тишу і спокій фіалкового озера розколов вибух. Хлопці подивились один на одного, нічого не тямлячи, потім побачили коней, які з переляку подались назад, мало не наступаючи задніми ногами на колеса повозки.
Хоч Василь ще нічого й не тямив, але зразу випростався і побіг туди, де зникли Ніла з Сергуньком. Уже здогадувався, що могло статись, і сам боявся своєї здогадки. Ноги зразу ж задерев'яніли, повітря стало глевке, важко було дихати, а в очах псе потьмарилось. "Ні, ні, ні",— тільки й повторював пошепки, шастав поглядом поміж берестами — і весь час боявся натрапити на щось страшне й несподіване. Ще нічого не встиг побачити, але йому здавалося, що все ще можна повернути назад: і не їхати по дрова, і не бачити білого дощу над незораними полями, й не чути вибуху. Здавалося, що вибух приснився, примарився — зараз маячня зникне і...
Він раптово спинився, непорозуміло дивлячись перед собою. Відмовлявся будь-що розуміти, не міг повірити, не приймав... Непорушно завмер, навіть не відчуваючи, як холоне його тіло, як мертвою вагою наливаються обвислі руки. Раптом захотів затулити долонями обличчя — і неспроможний був підвести руки. В горлі застряв крик, не міг дихнути. Занудило, Василь ступив убік, упав на коліна — і його вирвало.
І більше нічого не пам'ятає. Не пам'ятає, як підбіг Пекельник, але не закричав, не впав на коліна, а зразу ж гайнув за повозкою. Не пам'ятає, як вони вдвох клали на повозку Нілу і Сергунька, і їхні важкі тіла обривали їм руки, наче назавжди хотіли зостатись на цій галяві, забризканій грудочками свіжої землі. Не пам'ятає, як їхали в село через поля, а дощик не вщухав, усе сіявся й сіявся ясно, усмішливо, коні тюпали неквапно, і здавалось, що кінця-краю не буде цій дорозі, що отак вічно їхатимуть: Ніла й Сергунько горизнак на соломі, вони з Пекельником у передку, а навколо чорнітимуть горби і сіятиме дощ...
VII
Не пригадує, що відбувалось потім... Ввечері зайшов у церкву. Крізь діряве склепіння зазирали далекі очі зірок. Ішов, дивлячись угору,— і світло одних зірок зникало, натомість появлялись інші, і вони також поглядали на нього з уважною таємничістю, поглядали розумно й холодно. В темряві не було видно жодного образу— й Василь підійшов до стіни, де перед тим запримітив матір божу з немовлям на руках. Вів долонею по шорсткій поверхні, втуплявся зором в її згаслу приниш-клість — і нічого не бачив. Повернув назад. Так, він поминув... Одяг богоматері вже не сяяв, руки її ледь окреслювались, а в руках не помічалось тієї ласки, що вдень. Вона була похмура й байдужа. Немовля здавалось німим і заснулим, вже не тягнулось до матері. Ніч покрала барви, а високі зірки не могли присвітити так, щоб цілющою водою променів оживити цю недавню радість.
Мертва божа мати пригортала до себе мертве своє дитя. Поступово жах пройняв Василя, він набрякав важкою знемогою, відчував, як на вустах у нього тремтить жах, і не в змозі був одірвати погляд од цього згорілого вночі образу. Може, так простояв довго, а може, тільки незначну мить, але коли переборов заціплення і рушив до виходу, то шурхіт перегнилої соломи під ногами видався йому зловісним, у тих звуках також було щось мертве й несправжнє. Злякано оглянувся, наче сподівався побачити гнівні очі всіх святих, яких запримітив удень, але нічого, крім густо залитих темрявою стін, не побачив.
Живе й гнітюче мовчання церкви зосталось позаду. Василь перебіг подвір'я і, спустившись із горбка, не відчув себе ні легше, ні вільніше. Причаєне село до чогось дослухалось — чи до того, що відбувається в кожній хаті, чи до задуми весняного повітря. Василь деякий час стояв на шляху. Зараз, у цій тиші, почувався єдиною живою людиною на весь світ. Наче раптом, після того вибуху, нікого більше не зосталось, наче все обірвалось на найсолодшій ноті. Потім рушив — щоб геть із цієї чужої пустки, геть із цього ворожого мовчання. Коли поминув останній садок, то знову зупинився, наче щось не випускало його з села, наче втримувало. Ноги приростали до землі. Він зітхнув. Провів долонями по щоках і відчув, що вони мокрі. Проте це не здивувало, не вразило. Почав сходити на горбок Вистояна земля дихала в обличчя розімлілою густою силою. Вибрався нагору й застеріг, що попереду посвітліло, миготливими відблисками мінився обрій. Хлопець задумався — що б то могло бути? А, та це ж лінія фронту, це стріляють гармати, вибухають снаряди... І він відчув себе так, наче знову повернувся в цей світ, у якому не міг бути самотнім, в якому був не один.
І пішов на той далекий кволий вогонь. Ішов довго, і поступово вогонь розширювався, яскравів, набирав червоного тону...
