Полуда - Слісаренко Олекса
Він зупинився нарешті, підпускаючи до себе зрадника, щоб здоровою рукою вдарити його в паскудне обличчя...
Раптом небо роздерлося жахливими вибухами і земля затряслася од падіння чогось величезного й важкого. Моргуля побачив тепер Витківського, що упав на землю, і з рота йому виростав довжелезний синій язик... Язик ріс неймовірно швидко й оповивав усе навколо: і дерева, і хмари... По тому все зникло й залишився віддалений дзвін і блакитне світло, і сам Моргуля відчув, що він повис у повітрі й ні до чого не торкається...
"Певно, це смерть",— пролинула спокійна думка, і політкомові стало якось затишно й тепло...
— ...Держись міцніше,— почув Моргуля незнайомий хрипкий голос і відчув себе на чиїйсь спині. Він здоровою рукою тримався за шию людини, що, видимо, не йшла, а повзла рачки.
Моргулі хотілося сказати слово, спитати, але він не міг видушити з себе звука, а язик, як кістяний, не ворушився в роті. Навколо було темно, й жодна цяточка світла не пробивала тої темряви.
"Яка жахна ніч!" — подумав Моргуля і міцніше схопився за шию свого визволителя. Сили його кудись відпивалися, і він відчув, що ще хвилина — і він не зможе триматися. В рот йому хтось насипав жару, і той жар висушував його тіло й мозок. Ой, і навіщо той визволитель несе його од смерті, коли смерть така тепла й затишна?
Але зрадник живий, і він, Моргуля, мусить жити, щоб поквитатися з тим мерзотником. Він розплеще його паскудний мозок, розірве його панське тіло на клапті й кйне скаженим собакам. Для цього мусить жити Моргуля щ0 б то не було! Він мусить помститися Юді, що стільки часу зумів дурити й вище командування, і його, політкома, він мусить помститися й для того мусить жити!
Новий доплив сил відчув політком у своєму тілі й ще міцніше ухопився за шию свого визволителя. Але чому язик не ворушиться в роті й ніч так підозріло темна? Йому так хочеться спитати свого визволителя, хто він, і не може. Але навіщо питати? Адже ж це, певно, Матюха, велетень Матюха, що гне підкови й показує різні штуки своєю силою. Тільки Матюха може нести людину, перетерпівши стільки.
Ніжне почуття до Матюхи наповнило всю його істоту... Та щось трапилося. Болі тисячами багнетів пронизали тіло політкома, в очах спалахнула райдуга й раптом погасла, а залишився тільки жар її, що пік у саме серце. Нарешті й жар охолов, Моргуля полетів у безвість. І з тієї безвісті почали долітати до вуха Моргулі плюскоти води, що охолоджували його голову й груди, і нарешті дбайлива рука піднесла жменю води до рота. Він не випив ту воду, а вдихнув її. Йому хотілося попрохати ще, та язик не вимовив бажаних слів, та вони й були даремні, бо друга жменя з водою наблизилася до рота, і третя, і четверта...
— Ху, так шию зламати можна... Чортова яма...— промовив той самий хрипкий голос.
Моргуля широко розкрив очі, але нічого не побачив. Чорна ніч стояла важким муром перед очима, і, як не намагався він вдивлятися, ніч не виказувала навіть слабих контурів речей. Політком повернув голову вгору, але чорний мур ночі стояв і там.
"Що це? Невже осліп?" — майнула жахлива думка, і сили почали відпливати з політкомового тіла. Свідомість скаламутилася, і Моргуля тільки й міг відчувати, що кудись Рушає, що хтось несе його на своєму хребті, але згодом і та свідомість його покинула, і безсила рука впала, як перерізана линва...
Важкі маріння постали в закривавленому мозку Моралі, і картини, мінливі й фантастичні, одна по одній проходили в хорій уяві його. От бачить себе політком у Штабі армії, бо це незвичайне помешкання, безперечно, Не Що інше, як штаб армії... Куди не кине оком політком, звідусіль дивляться на нього радісні обличчя і всі вітають ого, Моргулю, а командарм виходить на середину зали і пРомовляє довго і врочисто. Політком не знає в обличчя командарма, але певен, що це саме й є командарм. Моргу, ля не чує слів, а тільки самий зміст. Немов якимись іншими шляхами, а не через слух, зміст командармових слів сприймає його свідомість, і він розуміє, що нарешті всі вороги подолані і знищені, а всі зрадники спіймані. і? ніби ілюстрація до слів командарма, проводять бандитів і шпиків, контррозвідників і змовців, злодіїв і шкідників, і між ними бачить Моргуля того гевал а, а за гевал ом постать Витківського. Моргуля певен, що за гевалом іде Витківський, але, придивившись, бачить, що то не Витківський, а якийсь низькочолий полковник, що на обличчі йому глибоким тавром відбилися і розпуста, і злодійство, і глупота, і боягузтво...
Радість перемоги над темними силами затуманюється, і політком хоче вигукнути, що немає ще одного зрадника, і раптом бачить встромлені в себе очі командарма. І що пильніше дивиться на нього командарм, то знайоміші здаються йому очі. Де він їх бачив? — мучиться питанням Моргуля і раптом бачить, що командарм не хто інший, як Витківський, і відчуває, що життя його застигає в жилах, а холод смерті проходить у серце... З горла вилітає хрипкий вигук, і він розкриває очі. Та як не розводить вії Моргуля, він нічого не бачить. Правою рукою він торкається очей, але ніч дивиться йому в незрячі очі, і болісний зойк виривається з його грудей.
— Не ба-чу...
Це перше слово, що він промовив за останню добу, і це слово попри всій своїй жахливості відживило його, і він почув звуки життя навколо себе й людські голоси. Хтось кладе руку на його чоло, а друга рука мацає пульса.
— Живий.
— Де я? — питає Моргуля і чує відповідь:
— Лежіть спокійно і не говоріть. Ви у шпиталі. Вам потрібен абсолютний спокій.
"Лікар",— думає політком, і йому стає затишно й тепло. Сон обволікає всю його істоту. Біль в голові затамовується...
Для Моргулі потяглися темні дні й ночі. Йому* нічого не розповідали й гостро забороняли говорити і рухатися. Навіть на запитання про сліпоту лікар нічого не сказав, } тільки випадково до слуху його долетіли кимсь сказані слова: "Бачитиме... це од рани в голові... контузило..."
Ці слова сповнили його радістю; хоч і не знав він напевно, що вони стосуються його.
Потроху політком призвичаївся впізнавати по голосу лікаря та доглядачів.
Одного ранку він побачив світло. Воно було невиразне и мінливе, а до вечора він почав вловлювати контури.
— Завтра ви ще краще бачитимете,— сказав лікар, коли Моргуля похвалився йому.
На ранок другого дня він справді побачив речі й людей, але були вони немов у тумані. Лікар наказав не втомлюватись і не зловживати очима.
Тепер з ним потроху почали розмовляти й дозволяли йому говорити. Сестра, що доглядала його, перебинтовуючи ногу, розповіла, що його в дуже тяжкому стані вони взяли од червоноармійського загону, що загін хотів здати їм двох ранених, та їхній шпиталь був надміру перевантажений і вони згодилися взяти тілько його.
— А той другий? Куди ж діли того?
— Його забрав летючий шпиталь вашої дивізії... Більше нічого не довідався Моргуля.
Очі його потроху почали бачити, а рани загоюватися. Він вже міг без сторонньої допомоги переходити кімнату шпиталю.
Потяглися нудні дні видужання. Рана в нозі остаточно загоїлася, потрощене ж бандитським прикладом плече хоч і загоїлося, та рука не володіла, як раніше.
— Куля потрошила вам черепну кістку, але найбільшу шкоду заподіяла не раною, а контузією... Я, признатися, боявся, що ви на все життя будете сліпим,— сказав лікар, коли Моргуля прощався з шпиталем.
Швидше до свого загону! Він ще може працювати. І першим ділом розшукати героїчного Матюху, що витяг його з тієї жахливої ями в лісі. Та минуло немало часу, доки Моргуля знайшов свій загін, що переформувався на полк, і першого, кого зустрів політком, був командир полку Симеренко.
Рубець через чоло та важка хвороба дуже змінили Моргу-л*о, і командир не впізнав його одразу, а впізнавши, зробив те, чого ніколи не робив,— стис його в обіймах.
— Ми вже думали, що ти помер. Лікар принаймні, приймаючи тебе того жахливого ранку, так і сказав: "Помре".
Од хвилювання Моргуля не міг говорити, і тільки коли в°ни прийшли до штабу, що містився поблизу, він спитав: ~— А Матюха живий?
— Матюха загинув... Тільки ви вдвох і урятувалися...
До штабного помешкання увійшло кілька червоноармійців привітати свого старого політкома, а з ними кульгава людина з чорною пов'язкою на оці.
— А от і другий! — радісно промовив Симеренко і простяг руку кульгавому.
Моргуля не впізнав цієї людини, і тільки коли той заговорив, схопився з місця і широкими очима дивився на чорну пов'язку.
— То... ви... мене... тоді... несли...— тремтячим голосом промовив Моргуля і, знесилений, сів на лаву.
— Так, я... Мене теж кинули у ту яму... Тільки раніше...—-Витківський наблизився до Моргулі і піймав його безсилу од хвилювання руку.
— Нас захопили живцем, роздягли й коло ями розстріляли... Мене, як бачите, невдало... Я бачив, як вас скидали...
Моргуля підвівся і здоровою рукою притис до себе Витківського.
