Літературний щоденник 2017 - Власюк Анатолій
Але цікаво, як би поставилися тодішні бандерівці, про яких пише Василь Шкляр, до нинішніх висловлювань письменника, адже ще не вмерла їхня ідея про Велику Україну "від Сяну до Дону"?
"Троща" Василя Шкляра – це радше не крок уперед порівняно із "Залишенцем" ("Чорним Вороном"), а намагання заглянути вглиб проблеми. Для пересічного читача новий роман письменника, звичайно, є новаторським, проте ті, хто в темі, розуміють, що ця проблема існувала давно, і її якось треба розв'язати, в тім числі й за допомогою художніх засобів. Проблему зради серед учасників національно-визвольних змагань висвітлювали й інші письменники, але чи не вперше в сучасній українській літературі Василь Шкляр зробив це випукло й зримо.
Правда, дещо схематичною залишається схема поділу людей на тих, хто воював і залишився незламним, мертвим чи живим, і тих, хто після зради вірно служив Системі. Куди ж подіти тих, хто не був обласканий Системою й терпів фізичні та моральні знущання після закінчення національно-визвольних змагань? Схоже, цю "територію" застовбичив за собою Степан Процюк і ніхто з українських письменників навіть не сміє заглянути туди.
Детективне начало у "Трощі" тримає читача в напрузі до останньої сторінки, аж поки ми не дізнаємося, хто справді зрадив підпільників. Але не це є самоціллю для письменника. Він розкриває внутрішній світ учасників національно-визвольних змагань, інколи показуючи окремих із них у всій неприглядності з людської точки зору. Це не радянський поділ на "наших" і "фашистів", не псевдо-пафос українства, здебільшого діаспорного, коли все, що сталінське, – погане, а все, що повстанське, – святе. Василь Шкляр іде найважчим шляхом, показуючи не в чорно-білому варіанті, а в різнобарв'ї складність людських стосунків. Похибка на війну є, але не вона визначальна, бо і в мирний час точиться незрима боротьба між тими, хто встояв, і тими, хто зрадив. А ще ж мільйони тих, кого зламали фізично та морально, хоча лише окремих Система потім використала, тоді як абсолютна більшість їй і даремно не потрібна.
Символічним і багатозначним виступає образ Трощі. Ось як про це пише Василь Шкляр: "Трощею в тім краю, де відбулася ця драма, називають очерет. Саме в очеретах над річкою Стрипою червонопогонники оточили жменьку підпільників, не лишаючи їм жодного шансу. Але Бог не без милості, козак не без долі. Мій герой виходить із пастки, перемагаючи саму смерть, і тоді розумієш, що троща – це, крім усього, катастрофа, бійня, яка трощить людські долі й життя. Однак якщо ти здатний гідно відповісти найжорстокішим викликам долі, то вийдеш переможцем навіть із пекла".
Роман Василя Шкляра "Троща" номінували на Книжку року за версією ВВС. Навряд чи письменник має шанс перемогти, зважаючи на ліберальну скерованість членів журі й сам дух премії. Досить згадати, що Книжкою десятиліття за цією ж версією ВВС визнано роман Сергія Жадана "Ворошиловград" – типовий зразок соціалістичного реалізму, та ще й з монголо-татарськими матами на багатьох сторінках.
Як на мене, Василь Шкляр за роман "Троща" вартує Шевченківської премії. 2011-го року, не сприйнявши антиукраїнського режиму Януковича, він відмовився від неї, хоча її присудили за роман "Залишенець" ("Чорний ворон"). Мабуть, не ризикнуть удруге присуджувати письменникові Шевченківську премію, бо навряд чи він має симпатії до нинішньої влади.
6 листопада 2017 року
"ЖАХАЛКИ" ЯК ЗВОРОТНІЙ БІК ЛЮДЯНОСТІ
Стівен Кінг. Мізері.
Чергова "жахалка" від титулованого автора цього разу має письменницький присмак. Стівен Кінг вдається не лише до випробуваного багатьма написання роману в романі. Це тло. Насправді божевільна шанувальниця письменника фактично захоплює його в полон і змушує написати новий роман, в якому оживає улюблена героїня, бо автор умертвив її в попередньому творі. По ходу, щоправда, доводиться відрубати письменникові пів-ноги і декілька пальців на руках, інакше Стівен Кінг втратив би звання "короля жахів", – але це ніщо порівняно з тим, що створив його літературний герой. А він задоволений, бо вийшов найкращий у його житті роман.
Звичайно, геніальні твори народжуються і в більш комфортних умовах, але Стівенові Кінгу важливо показати, що лише екстремальність, загроза власному життю здатні творити дива. Літературний процес лише тоді має право на існування, коли він не жевріє, а яскраво горить, запалюючи почуття у серцях читачів.
Письменникові таки вдається вбити свою божевільну шанувальницю. Перед цим він з'ясовує, що її жертвами стало багато людей. Звичайно, він волів би працювати у більш комфортних умовах, але тоді не зміг би написати геніальний роман. Втім, сили його вичерпані – і більше письменник не здатний на літературний подвиг. Божевільна шанувальниця зробила все можливе і неможливе, але це лебедина пісня героя.
У Стівена Кінга є фундаментальна праця про секрети літературної творчості. Він не нав'язує своєї думки, лише розповідає про власний досвід. Комусь може згодитись, а комусь і ні. Так ось, "Мізері", а, точніше, інший роман усередині нього, – це ніби один із прикладів того, як створювати геніальні твори. Лише божевільні прихильники письменників можуть їм допомогти в цьому. Висновок, звичайно, парадоксальний, але Стівен Кінг залишається піонером саме в такому ставленні до літературного процесу.
За великим рахунком, "жахалки" не є самоціллю для письменника. Цим він лише тримає у тонусі читача. Але вони дозволяють глибше висвітлювати проблеми, які полягають у взаємовідносинах між людьми. Кожним рядком своїх романів Стівен Кінг ніби дає зрозуміти, що людям все-таки слід знаходити спільну мову, аби досягти чогось величного у своєму житті. І не має значення, чи людина божевільна, чи нормальна. Головне, що вона людина. Скільки ще людей у своїх романах фізично та морально повинен знищити Стівен Кінг, щоби читач осягнув цю просту істину?
Звичайно, у "Мізері" письменник міг домовитися зі своєю божевільною прихильницею, пишучи свій роман в одному екземплярі лише для неї, але ще не знати, чи вийшов би геніальним твір. З іншого боку, натхнення приходить до нього у найтрагічніші моменти життя – і ще не знати, хто в творчому запалі насправді божевільний, письменник чи його прихильниця. Моментами вони просто міняються місцями.
Здається, Стівен Кінг весь час пише про одне і те ж, але в кожному творі висвітлюються нові грані. Для письменника головне не "жахалки", а людські стосунки, які мають по-справжньому стати людяними.
9 листопада 2017 року
ПОЧУТИ УКРАЇНСЬКИЙ ДОНБАС
Порода: Антологія українських письменників Донбасу. Упорядкування Веніаміна Білявського і Микити Григорова. Передмова Івана Дзюби. – К. : Легенда, 2017. – 384 с.
Минулого року вийшла збірка творів російських письменників та літераторів Донбасу, які проживають на тимчасово окупованій українській території. Звичайне публіцистичне чтиво, призначене сепаратистам і колабораціоністам з метою підняття їхнього підупалого бойового духу ненависті й не сприйняття всього українського. Тоді, однак, я подумав, що непогано було би, якби щось подібне, але з виразним українським акцентом, вийшло і в нас.
І ось маємо гідну відповідь у гібридній війні з Росією. Видавництво "Легенда" видало антологію українських письменників Донбасу під промовистою назвою "Порода". Слово багатозначне і має зовсім не те значення, яке в нього вклали упорядники, – але про це наприкінці розповіді.
Під однією обкладинкою зійшлося шістдесят три автори – від Володимира Сосюри до Бартоша Попадяка. Специфіка будь-якої антології якраз і полягає в тому, що визнані майстри слова мирно співіснують з маловідомими та незнаними пересічному читачеві авторами. Є багато, як на мене, випадкових осіб, у творах яких талант не ночував і нема нічого, власне, українського, але є й справжні відкриття, як скажімо, Станіслав Цесляк. Втім, у створенні подібних антологій вирішальне значення насамперед має суб'єктивне начало, так що не слід бути аж занадто строгими до упорядників книжки, один із яких живе зараз далеко від України, а іншому нещодавно виповнилося лише двадцять років. Можливо, саме ці обставини й не дозволили їм внести до антології імена відомих письменників, які народилися на Донбасі чи проживали і творили там, а дехто продовжує це робити й зараз. Скажімо, якщо в антології представлені Іван Світличний і Василь Стус, то чому нема Миколи Руденка чи Олекси Тихого? Із сучасних літераторів заслуговують на увагу Світлана Талан, яка хоч і народилася на Сумщині, але проживає на Луганщині і талановито пише про російсько-українську війну. А "Все буде Україна" чи інші твори луганчанки, яка працює під псевдонімом Олена Степова, хіба не вартують бути надрукованими в цій антології? Можна назвати ще з десяток імен, відомих і не дуже, але, повторюю, все залежить від смаків і уподобань упорядників.
Але це все дрібниці порівняно з тією великою працею, яку здійснили видавці й упорядники. Перед ними стояла нелегка задача. Скажімо, як передати неповторність Емми Андієвської, авторки двадцяти чотирьох поетичних збірок, п'яти книжок короткої прози, трьох романів, понад дев'яти тисяч картин? Можливо, оповідання "Джалапіта", вміщене в антології й незвичне за змістом і формою, вповні й не розкриває таланти авторки, проте дає поштовх читачеві глибше познайомитися з її творчістю.
А ось що, безумовно, належить до заслуг упорядників і видавництва, яке наважилося на цей труд, – так це донесення до читача УКРАЇНСЬКОГО ДУХУ багатьох літераторів Донбасу, представлених в антології. І йдеться, зокрема, про поетичне слово.
Якщо відома непоказна любов до України у віршах Василя Стуса, то зовсім із несподіваного боку постає перед читачем Іван Савич, фронтовик, в'язень сталінських концтаборів. У його віршах про бойового побратима, який загинув, а на тому місці виросло нове місто, про матір, яка несе сина на руках, і в цьому поет бачить майбутнє, – ще віє радянським минулим. І зовсім іншим постає Іван Савич як людина з українським стрижнем:
У слово Шевченкове вірячи,
Можна прожить і на півночі.
Франка прочитаєш, Сосюру,
І легшає в нічку похмуру.
(стор. 32)
У вірші "Так, я громадянин" автор стверджує своє українське громадянство в умовах СРСР, коли про незалежність України можна було лише мріяти.
Як кажуть, з недолею каші не звариш,
І я, України далекий син,
За дротом колючим не чую "Товариш",
А з притиском тільки "Громадянин!"
………………………………………..
І добре.
